"– Хочеш частку у спадок отримати? Не вийде! Перші у черзі діти, а ти лише онука

 "– Хочеш частку у спадок отримати? Не вийде! Перші у черзі діти, а ти лише онука

– Ірина, дочко, я в лікарні. Напевно, це надовго, нога, складний перелом. Там дід один лишився.

– Що сталося?

– Краще не питай. Машину забери на в’їзді до селища. Щось у ній застукало, я зупинилася, вийшла, а не тверезий мотоцикліст у мене врізався. На машині ні подряпини, а я в лікарні. Добре, що перехожі були, швидку викликали.

– Що тобі привезти?

– Ти головне за дідом придивися поки що. Я намагатимуся знайти когось. Тітка Марія, вона така ж дочка твого діда, як і я. Тамара живе поруч, як-не-як, його онука.

– Мамо, ти ще згадай Аркадія, В’ячеслава, Люсю, Аллочку. Вони теж діти та онуки. Коли дід осліп, його просто хотіли влаштувати до будинку недієздатних. Скинутися на добрий пансіонат. Вони ж вже гроші зібрали, всі, окрім нас.

– Пам’ятаю. Як таке забудеш. Дід, коли почув – заплакав.

– От і добре, що пам’ятаєш. Лікуйся, я спочатку до діда, а потім до тебе. Не дзвони їм. Допомоги від них не буде.

– Ключі від машини у мене, тож спочатку до мене…

– Олеже, я до діда, мама в лікарні. Доведеться жити у них.

– Допомога потрібна?

– Ні. Але, якщо ти підвезеш мене до лікарні, а потім в селище, то цього буде достатньо. Я ще не знаю, що там із машиною. Мама сказала, щось там зламалося.

– У машинах я не розуміюся. У мене термінове замовлення. Краще виклич таксі.

– Таксі?

– А що? До речі, залиш мені грошей на їжу. Ти ж у нас відповідаєш за неї у домі. Холодильник майже порожній. А може ти просто заб’єш його вщент? Я ж не розумію нічого у цінах.

– У морозилці пельмені, котлети, картопля є, макарони у шафі. яйця, сир, майонез. – Сказала Ірина, зазирнувши в холодильник. – Поки що достатньо, а далі буде видно. Мені також зараз гроші потрібні.

Олег подивився на Іру, але промовчав. Одружені вони не були, але разом жили вже рік. Олег працював удома, платив за орендовану квартиру, їжу купувала Ірина.

У сумі виходило приблизно однаково. Свої гроші, що залишилися, кожен витрачав на себе. Скільки залишалося в нього, Ірина не знала, а її гроші він теж не цікавився.

Йому здавалося, що у неї завжди і на все вистачає. Вона ж жінка і має все розподіляти. Ірина і розподіляла, заощаджувала. У неї навіть були накопичення, зовсім не великі, але у надзвичайній ситуації виручать.

Ірина зібрала необхідні речі та поїхала. Поговорила з мамою, з її лікарем. Оперативне втручання вже зробили, але потім буде потрібно тривале відновлення без великих навантажень.

На доглядальницю для діда, ні на кого з рідних Ірина не сподівалася. Доведеться брати відпустку, а може й звільнятися. Тим більше, що догляд потрібен і за мамою.

Ірина їхала автобусом і думала, як краще вчинити. Машину мами вона помітила ще здалеку, від зупинки до неї було кілька метрів.

Дивно, але вона одразу завелася. Стуку ніякого Ірина не помітила і поїхала до діда. Застукало тільки біля його будинку.

Дід сидів під вікном на лавці.

– А я давно на тебе чекаю, Катерино. Мабуть, уже темно?

– Дідусю, це я Іра. Мама у лікарні. Я тепер із тобою залишусь.

– Щось серйозне?

– Ногу зламала. Все буде добре.

– А мене тепер куди?

– В будинку житимеш. Я з тобою буду, потім мати приїде. Тільки завтра в місто змотаюся, треба на роботі утрясти справи.

– А з машиною що? Ціла?

– Ціла, тільки стукає щось.

– А ти подивися.

– Я?

– Давай разом. Дивитимешся, відповідатимеш, крутитимеш. Зрозуміло? Заводь.

Дід довгенько прислухався, але, все ж таки визначив, що зламалося.

– Нічого страшного. Запиши та купи завтра, а поміняє сусід. Гроші візьми у комоді, мати туди ховає.

– У мене є.

Машину відремонтували. З Іриною діду жилося добре. Він лише команди віддавав. То грядки полоти, то поливати.

Сам ходив між ними з паличкою і все обмацував руками, обдурити його було неможливо – сухо, трава не кошена, все знав.

У будинку теж порядок був, кожна річ на своєму місці, щоб він міг одразу знайти її на дотик. У хаті дід пересувався без палиці. Ірина навіть дивувалася – чи справді сліпий?

Минув тиждень, як Ірина жила з дідом. Олег дзвонив, говорив про домовленість. Продукти у нього скінчилися, просив грошей надіслати.

Іра відмовилася, а наступного дня вирішила забрати свої речі. На кухні було брудно, здавалося, що чистого посуду не лишилося. За столом сиділи друзі Олега.

– З’явилася. Продукти купила? Ми в кімнаті посидимо, а ти тут поки що приготуй і прибери все. Соромно перед друзями, зайшли, а почастувати нема чим. Лише пінне.

– Ти навіть не спитаєш, як моя мама?

– Як мама?! Мене це не дуже цікавить! Я в кімнату, а ти швиденько нам на стіл організуй.

Ірина поспіхом зібрала речі та пішла. Почувши, що двері зачинилися, він вийшов подивитися. Одразу схопив телефон і зателефонував.

– Ірко! Ти що твориш? У тебе дід та мати, а я сиджу тиут без їжі! Як це розуміти? Як же наша угода?

– Я більше не житиму з тобою, отже угода уже не має сенсу. І взагалі – ми не одружені. Прощавай!

Ірина відключила телефон та заблокувала його номер. Продовжувати такі стосунки вона не збиралася. Ситуація показала безглуздість цього…

– Діду, я приїхала.

– Слава богу.

У хаті сиділа тітка Ірини, старша дочка діда.

– З’явилася. А ми довідалися, що дід без нагляду залишився. Адже мати твоя в лікарні надовго, і потім нічого не зможе довго робити.

– Ми ж збиралися віддати його до будинку милосердя, тепер це буде важче і дорожче. Основні витрати тепер ви візьмете на себе. Все через вас і сталося.

– Ви б, тітко Марія, при своєму батькові такого не говорили. Вам не соромно?

– А ти мене не вчи! Що там він почує. Соромся сама своїх справ. Хто за ним стежитиме? Ти випорхнеш, полетиш при першій нагоді.

– А ви? Чому б вам не доглянути батька?

– Не вчи мене! У мене є обставини. Йому буде краще у спеціалізованому закладі.

– У мене також обставини, але я не ви! І мене не треба вчити! Я залишаюся з дідом, а вам час до себе.

– Задумала собі будинок діда забрати! Не дозволю! Я всім розповім, що ти користуєшся ситуацією. Мати твоя така сама, все вигоду збираєтеся отримати!

– А ні! На всіх ділитимемо, поки дід при розумі. Давно вже можна і потрібно це зробити, так ви вперлися зі своїм доглядом. А він же сліпий.

– Він сліпий і не дочуває, а у вас із серцем і з головою зовсім біда. Ідіть! Соромно вам має бути за такі слова.

Родичка пішла.

– Ви про що? – спитав дід. – Знову про мене?

– Про тебе, дідусю, – голосніше сказала Іра. – Ми з мамою тебе не залишимо.

– А чого ти кричиш так? Не глухий я, чую трошки. Мати твоя мені апарат слуховий купила, тільки я ще не звик. Ось зараз дістав, чув усе. Можеш не говорити подробиці та не кричати більше. Чув я все.

Іра обійняла діда, а він поплескав її по спині.

– Треба все це припинити.

– Відпочивай, діду, а я речі розберу свої.

– А робота?

– За комп’ютером працюватиму. Все встигну.

За тиждень дід оформив дарчу на будинок. Володіти ним стали донька та онука. А він нарешті припинив нервувати.

– Якщо ти мене не покинула, то й матір свою не залишиш. Одна надія на вас.

Наступного дня Ірина привезла матір. Справ додалося, але стало веселіше. Мама навчилася керуватися по будинку у візку, єдине, що заважало їй – це пороги.

Родичі не залишили спроб отримати частку у майбутній спадщині. Все та ж Марія приходила за всю рідню. А коли в будинку затіяли ремонт, то вона знову з’явилася.

– Навіщо ремонт влаштували? Гроші діда нікуди подіти? Все одно продавати.

– Тітко Марія, я будинок ремонтую на свої гроші.

– Хочеш частку у спадок отримати? Не вийде! Перші у черзі діти, а ти лише онука.

– Ні, не хочу. Просто ремонтую, щоб мамі та діду було тепло та зручно.

– Ти б краще матері придбала житло, а то вона блаженна, доглядала все життя батьків і нічого не має.

– Чому ж не має? У неї все є. А хто б за дідом доглядав окрім неї? Вас не дочекаєшся. З бабусею було ще важче, а ви хоч раз прийшли. Вона була лежача.

– Не згадуй! Мала ти тоді була і нічого не знаєш. А куди твоя мати піде, та й ти теж, як діда не стане?

– Нікуди, тут житимемо. Зареєстровані ми та…

– Зареєстровані! Тоді гроші нам на наші частки збирайте. Ремонт вони роблять!

– А ви не хвилюйтеся. Ми зареєстровані і цей будинок вже наш. Є у мами будинок, йти їй нікуди не доведеться.

– Як би вам не довелося життя доживати із чужими людьми у спеціалізованому закладі. Ваші діти від вас пішли недалеко. А щодо діда, то він знає про ваші наміри, бо чує добре, у нього слуховий апарат.

Марія пішла і більше ніколи не з’являлася. Онуки до діда не приходили, поряд були лише Ірина та її мати…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

"