"– Оленко, та тихіше!

 

"– Оленко, та тихіше! Скільки можна твій регіт слухати! Набридло! І вимкни цю нісенітницю, давай щось інше може подивимося? – Павле, а що ти мене постійно затикаєш? Мені вже й слово сказати не можна, і посміятися не можу, і телевізор у власній квартирі не подивитися! Що з тобою сталося останнім часом? Ти сам не свій. Змінився сильно, злий став. – Це я змінився? Я? Та як тут злим не стати, якщо тебе немовби підмінили! Наче в одну ніч прокинувся, а замість дружини гарної та коханої – незрозуміло що! Та ти на себе глянь!

Павло глянув на свою дружину і скривився. Ну хіба з такою жінкою він колись одружився? Це ж колобочок якийсь.

Маленька, кругленька, вся якась рум’яна. Надто гучна. Іде по квартирі – топає, аж підлога тремтить. Ось скільки разів можна їй казати, щоб ступала акуратніше, спочатку на носок, а вже потім на п’яточку, та ні, як тупне з усього маху на п’яту, аж підлога прогинається від такого кроку.

Прийшла, з усієї сили плюхнулася на диван – телевізор подивитися. Так цей диван так жалібно рипнув, наче Павлові, поскаржився, мовляв, за що вона так зі мною, можна ж і акуратніше сідати.

І навіщо так голосно реготати? Що там смішного показують, щоб ось так сміятися? І куди його очі дивилися, коли він одружився з нею? Навіщо після розлучення повернувся? Дитину пошкодував? Так невідомо, чия вона, дитина ця.

Згадалося раптом, як він одружився з Оленою своєю.

-Ех, Оленко! Яка ж ти раніше була! Тонка, дзвінка дівчинка. Маленька, вся така мініатюрна, ладненька, фігурка точена. Адже тебе всі хлопці училища на руках носили- до того гарна ти була, приваблива. Завжди з зачіскою, та на підборах, а твої очі, у них можна було дивитися вічно. І сміялася так задерикувато, і усмішка така бешкетна, відкрита, а сміх – ніби трель струмка весняного, такий чистий і відкритий був, що всі намагалися смішний жарт тобі сказати, щоб зайвий раз сміх твій послухати.

Куди ж все це поділося, Олено? Куди пішла та тонка та дзвінка дівчинка? Де твоя постать, Олено? Тебе зараз не те, що на руках, а й просто підняти – важко. І зачіска – на великі свята, а у звичайні дні – хвіст скрутила, і ходиш, пил ним змітаєш. Каблуки – незручно тобі, важко. Ну, треба ж, незручно! Зате як красиво – жінка на підборах. Сидиш тут, регочеш так, що стіни тремтять.

– Оленко, та тихіше! Скільки можна твій регіт слухати! Набридло! І вимкни цю нісенітницю, давай щось інше може подивимося?

– Павле, а що ти мене постійно затикаєш? Мені вже й слово сказати не можна, і посміятися не можу, і телевізор у власній квартирі не подивитися! Що з тобою сталося останнім часом? Ти сам не свій. Змінився сильно, злий став.

– Це я змінився? Я? Та як тут злим не стати, якщо тебе немовби підмінили! Наче в одну ніч прокинувся, а замість дружини гарної та коханої – незрозуміло що! Та ти на себе глянь! На кого ти стала схожою? Та хіба я тебе таку заміж брав? Була гарна дівка, а зараз – жінка недоглянута! Розлюбив я тебе, ти це розумієш? Ну, не люблю, бачити тебе не хочу! Знаєш, я від тебе йду. Та й не вірю я, що він мій, – Павло вказав на живіт Олени.

– Право значить мама була, що іншу ти собі знайшов. Знаєш Павле, розлюбив – йди. Не варто псувати мені життя своєю поведінкою. Не надто – то я й змінилася, якщо подивитися. Так, я не та, що раніше, тільки ти також далекий від ідеалу. Роботи нормальної не маєш, майна не нажив. Іди, якщо є куди. Тільки запам’ятай, підеш – назад не прийму, вистачило одного разу. А дитина – вона моя, до тебе відношення не має, – Олена важко піднялася з дивана, і підтримуючи руками свій великий, вагітний живіт пішла до кімнати.

Павло не поспішаючи зібрав сумку, і вийшов із квартири дружини, грюкнувши дверима.

Олена сиділа в кріслі і дивилася в одну точку. Ну ось і добре, треба було раніше розпочати цю розмову, яку Павло вже не раз затівав. Давно було зрозуміло, що сім’ї у них не вийде, тільки кожен із них жив у своєму, вигаданому світі, як у коконі, боячись висунути ніс і поглянути на сувору реальність.

Їхнє студентське весілля було веселим і безтурботним, таким же, як і подальше сімейне життя. Якщо не гуляли в одній компанії, то кожен йшов у свою. Закінчили навчання, настав час працювати. Олена – бухгалтер, у них всі жінки в сім’ї з цифрами дружбу водять.

Роботу знайшла собі швидко, правда оплата зовсім маленька, але такий договір з начальством, перші пів року, поки втягнешся – працюєш за півставки, але повний день, а вже потім як себе покажеш, то буде інша оплата. Погодилася, а що робити, престижне місце, заради майбутніх дивідендів можна і постаратися.

Дякую мамі з татом, допомагали, як могли. Жили молоді у квартирці, що Олені батьки ще до весілля купили. Олена працювала, старалася, а Павло, навпаки, перебивався випадковими заробітками, і ніде довго не затримувався. Правда, заробляв непогано, хоч і не часто. Не шикували, але й не бідували, та й батьки допомагали, в основному-її.

Пів року пролетіли, рік, потім інший. Так і жили.

Якось Олена занедужала, і відпросилася з роботи раніше. Павло мав бути на роботі, тому вона відчинила двері своїм ключем. Банально. Він, не один, і розстелена подружня постіль, де в ковдру злякано куталася дівчина.

Дивно, але Олена не кричала, не скандалила. Мовчки виставила обох за двері. Подала на розлучення.

Не змогла вибачити зраду, та Павло і не вибачався. Все якось повсякденно, забрав речі і пішов. Розвели їх швидко, адже ділити нічого. Дітей немає. Хоча, Олена вже знала, що скоро народиться дитина. Нічого не сказала Павлу.

Він дізнався від спільних знайомих. Прийшов, просив вибачити. Не одразу, але вибачила. Не заради себе – заради дитини. Йому батько потрібний. І все було добре. Недовго, звичайно, але було. А потім – ти багато їси.

Ти набрала зайвого. Гучно смієшся. Багато спиш. Незграбна, неповоротка, некрасива, і зовсім не жіночна вагітна жінка. Навіть не дружина. А він бачив багато вагітних. Вони – красиві, жіночні, усміхнені. Із зачіскою та макіяжем, на підборах. Не те що вона.

Виявилося, просто шукав привід, щоб піти. Так просто не втечеш, скажуть, що негідник. Хоча, до негідника йому ще рости та рости. Щоб бути негідником – тут сміливість потрібна.

А у Павла – яка сміливість? Боягуз він, звичайний. Це не біда, що пішов. Добре, що вчасно. А то хто його знає, що там було б, з такою людиною?

Нічого, малюк, ми з тобою впораємося, і без тата впораємось. Ти головне не хвилюйся і не слухай нікого, що мама в тебе не гарна. Ось побачиш, я швидко у форму прийду. Тобі не буде за мене соромно, я тобі обіцяю.

Кажуть, що вагітні – найкрасивіші. Неправду вони всі кажуть, малюк. Звідки тут красі взятися, коли всі сили на вас, на малюків йдуть.

Хоча, якщо любиш людину – вона завжди найкрасивіша, важлива і кохана, і не важливо, як вона виглядає, яка у неї зачіска. Нічого, малюк, ми впораємося. Чесно.

Багато хто скаже – банально. Ні, не банально. Життєво. Скільки таких чоловіків є. Чоловіків, які вчиняють підло. Так, можна розлюбити, від цього ніхто не застрахований.

Розлюбив – піди як чоловік, а не як боягуз. Без докорів, без образ. Без цих коливань туди-сюди, коли спочатку пішов, потім прийшов, а потім знову передумав.

І нехай вагітні – не найкрасивіші, але вони дуже вразливі, емоційні. Трохи щось – і одразу в сльози. Залишайтеся чоловіками за будь-яких обставин, щоб потім не червоніти за свої вчинки.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!

"