"— Ми, купимо вам квартиру, – сказала нам із нареченим перед весіллям свекруха, – трикімнатну, у гарному районі. Але тільки з умовою, що у вас буде контракт. Сама зрозумій, скільки зараз розлучень, ми будемо вкладатися, а потім що?

 

— Ми, купимо вам квартиру, – сказала нам із нареченим перед весіллям свекруха, – трикімнатну, у гарному районі. Але тільки з умовою, що у вас буде контракт. Сама зрозумій, скільки зараз розлучень, ми будемо вкладатися, а потім що?

Неприємно було, ми з Денисом ще й одружитися не встигли, як нас уже розвели, але справедливість слів Ангеліни Володимирівни я визнавала.

Сім’я Дениса – заможна. У батька була своя справа, квартира, будинок, машини. А я була, як висловлюються, з колгоспу. Батьки – нічого з себе не представляли, у них, крім мене, ще два сини.

— Подумай, – радила мама, – ніколи вони тебе не визнають своєю, нерівний шлюб, як не крути.

Мені 16 років тому не думалося. Любов. На контракт погодилася, підписала скрізь, де було потрібно. Перший час навіть і жили ми непогано. А потім стався декрет.

Чоловіка батько влаштував на роботу до себе, я влаштовувалася сама. Ангеліна Володимирівна під час мого виходу у відпустку у зв’язку з цікавим станом та появою дитини не забарилася наголосити:

— Для малятка (чекали дівчинку) все купимо, але вже ти, будь добра, стримайся у витратах на себе, розраховуй на свою допомогу.

І Денис їй не заперечив. Я незабаром почала помічати, що чоловікові приємно було, коли я просила в нього гроші: на колготки, на горезвісні прокладки. І він так щедро, з панського плеча, відстібав. 500 гривень – найширший жест!

— Няня, – окликали мене іноді в торгових центрах, куди я приходила з донькою, – ви вже за дитинкою дивіться, вона може зламати нам щось!

— Правильно, – кажу мамі, – донька одягнена, як принцеса, а я виглядаю її служницею. Ні, мені чоловік нічого не купує: сама. А доньку забезпечує.

Піти ще тоді? А куди і на що? Я усвідомлювала, що навіть коли вийду на роботу, мені не винайняти собі квартиру, та й доньку мені б явно ніхто не віддав. Так жити з Денисом було не зовсім погано: не ображав, дім – повна чаша, їжа в холодильнику. Дитина ні в чому відмови не знає. Але про роботу я просто мріяла.

— І нема чого виходити з декрету, – заявила мені одного разу Ангеліна Володимирівна, – займатися треба донькою.

— Ось саме, – підтримав маму Денис.

— І просити в тебе на колготки? – я розлютилася, – У рот заглядати? Дякую, не хочу.

— Ну я буду тобі платити, як няні, – запропонував чоловік, – матимеш у своєму розпорядженні ці гроші.

Я розсміялася в обличчя чоловікові і відмовилася. Коли доньці виповнилося 3 роки, я вийшла на роботу, а чоловік і свекруха найняли няню. На території свекрухи.

— Ти ж відмовилася сама сидіти! – їдко дорікнула мені мати чоловіка, – А за сторонньою людиною потрібне око, та око. У нас запасної доньки й онуки немає! Я вдома, ось і буду наглядати.

Дочку тепер я бачила у вихідні.

— Ти ж віддала перевагу роботі і фінансовій незалежності, – знизував плечима чоловік, – ну і як? Незалежно?

— Дитину втратиш! – плакала мама.

І це я розуміла теж. Але що було робити? Розлучуся – дівчинку мені не віддадуть, сяду вдома – втрачу себе остаточно. Вляпалася в шлюб – сама дурна.

На роботі теж було несолодко. Гроші платили й непогані на ті часи, але вимагали, немов ми мільйони отримуємо. Начальник був самодуром тим ще. Так і ловили момент, коли в нього настрій гарний. То ти в нього Людочка, Лідочка, Марійка, а то:

— Людмило Іванівно, я дивлюся, у Вас із мізками зовсім погано, Ви у нас працювати не хочете? Вижену, з вовчим квитком!

Так я і жила. Поки не згадала, що я ще можу дещо, крім роботи і прибирання будинку, робити.

— А з чим ти там сидиш увесь вечір? – сердився чоловік, – Дочку до свекрів сплавила, тепер на чоловіка забила?

Я сплавила. Це ж не він із батьками вирішив, що дівчинці краще не ходити в садок, а сидіти з нянею в заміському будинку свекрів. А я працювала над створенням сайту на замовлення. Мого першого з багатьох наступних. І так, справа в мене пішла. Не відразу, але пішла. Я непогано в свій час розбиралася в програмуванні.

— А звідки в тебе така сумка? – запитував чоловік, – Коханця завела? Дивись, дізнаюся, дочку взагалі не побачиш і підеш звідси в тому, що зараз на тобі вдягнуто. Ха-ха. І з сумкою.

Коли дочка вчилася у 2-му класі, я пішла. Спочатку з роботи, пославши начальника туди, куди сам він слав нас усіх часто і густо. Який же був кайф сказати:

— Ідіть Ви, Ігоре Леонідовичу, в …. і не захлиніться від обурення!

У мене вже була іпотечна однокімнатна. Послати чоловіка і свекруху я зволікала: з багатим не судись, доньку б залишили з чоловіком. Та й дівчинка вже звикла до щедрих подарунків бабусі й дідуся, засвоїла свекрушину манеру зневажливого ставлення до мене.

Я втрачала дитину. Але дівчинка була жива-здорова, її любили, пестили й балували. Материнський інстинкт? Напевно я трохи неправильна жінка, але я була готова залишитися «мамою вихідного дня». Що поробиш, за свою помилку із заміжжям треба платити.

Зволікала я доти, доки не вирішила звозити доньку на море. Одна, на свої гроші і без чоловіка. Стосунки з Денисом у нас були вже так собі, мені хотілося побути удвох із донькою.

— Не пущу! – закричала Ангеліна Володимирівна, – Кістьми ляжу, але не пущу. Ми в Італію поїдемо через місяць. Обійдемося без твоєї злиденної Туреччини. Правда, ластівка моя? Навіщо нам Туреччина? Ти ж хочеш із татком і бабусею, а не з матір’ю?

— Так, – підтвердила моя донька, – а новий айфон купиш?

Я знизала плечима і поїхала. Мою дитину купили за айфон. Ну що ж.

— Якщо поїдеш одна, – сказав увечері чоловік із погрозою, – вважай, що сім’ї в тебе немає! Дочку будеш бачити по годині на тиждень при моїй матері.

— Ні, так ні, – сказала я спокійно, – пішли ви всі!

Чоловік закліпав очима від несподіванки, а я зібрала сумки і поїхала у свою квартиру. Відпочивати я з’їздила. Відмінно відпочила, до речі. Особливо приємно було усвідомлювати, що я їх усіх послала, що в мене є гроші і я змогла собі це дозволити.

— Зозуля! – на розлученні колишня свекруха влаштувала цілу виставу, коли я погодилася, що дочка житиме з батьком, а я платитиму йому аліменти, – Серця немає, як і совісті. Ось що значить, створювати сім’ю з дворняжкою!

Дворняжка вже живе у своїй двокімнатній у центрі, у мене кілька найманих працівників і своє агенство, машина. І дорогі курорти раз на рік, а в проміжках – наша Одеса.

Колишній свекор пішов з життя. Кількох криз поспіль не пережила і його фірма. Мій колишній чоловік одружений, донька росте з бабусею, нещодавно почала активно проситися зустрітися зі мною:

— Скучаю, матусю, сил немає!

Гроші в бабусі на нові ґаджети закінчилися, от донька й «занудьгувала». Їй 13 років уже. Виросла абсолютно чужа мені людина.

— Черства ти, – дорікає мені мама, щомісяця приймаючи від мене дотацію на ліки і продукти, – це ж треба, за власною дитиною душа не болить. Усе тобі гроші замінили!

Замінили. Не все, але багато чого. І головне, вони дали мені дивовижне відчуття свободи! Свободи послати всіх і кожного куди подалі і жити так, як мені подобається.

І можете мене засуджувати до посиніння. Але життя у нас одне єдине, і з кожною хвилиною його стає все менше…

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!

"