"— Знову він тут… — зітхнула Галина Петрівна, пригальмовуючи крок біля лави в парку.

 "— Знову він тут… — зітхнула Галина Петрівна, пригальмовуючи крок біля лави в парку. — Бідолашний ти мій, що ж ти все виглядаєш тут? Пес, наче почувши її голос, поволі повернув голову. В його очах, глибоких і карих, застигла така безвихідь, що жінці стало важко дихати від болю

— Знову він тут… — зітхнула Галина Петрівна, пригальмовуючи крок біля лави в парку. — Бідолашний ти мій, що ж ти все виглядаєш тут?

Пес, наче почувши її голос, поволі повернув голову. В його очах, глибоких і карих, застигла така безвихідь, що жінці стало важко дихати від болю.

Вже майже два тижні вона спостерігала ту саму картину: щодня цей пес приходив до старого клена і сидів, не зводячи погляду з якоїсь точки. Жодна негода — ні зливи, ні пронизливий вітер — не могли прогнати його з обраного місця. Він просто сидів. І чекав.

Що за трагедія може ховатися за такою поведінкою? Чому саме це дерево?

Після втрати чоловіка Галина Петрівна почала часто гуляти у парку — це було її особисте місце втіхи. Тут вона знала кожен куточок, кожне дерево. Але цього собаку раніше ніколи не зустрічала.

— Візьми, поїж хоч трохи, — вона дістала з сумки загорнуту в серветку котлету.

Пес не ворухнувся. Лише його хвіст трохи здригнувся, вловивши знайомий запах.

— Гордість у тебе… — тихо посміхнулася жінка. — Ну, не хочеш, як хочеш.

Вона залишила частування на краю лави та пішла далі алеєю. На півдорозі озирнулася — пес усе так само сидів, дивлячись на одну, видиму тільки йому крапку.

“Що ж там? Що він шукає поглядом?” — крутилися думки, поки вона поверталася додому.

Наступного дня все повторилося. І за день — теж. Вона залишала йому їжу, а повертаючись згодом, бачила, що котлета зникла. Значить, їв. Але йти від дерева він, як і раніше, не збирався.

— А може він не при собі? — поцікавилася одного разу сусідка, коли помітила в її руках пакет із ковбасою. — Що він там забув?

— Та який там не при собі, Маріє Іванівно, — пирхнула Галина Петрівна. — Якби був хворий — поводився б зовсім інакше. А цей… він чекає. На когось чекає.

– Тижнями?

— А хоч би й роками. Ти що, не чула про Хатіко? — з натиском спитала жінка.

— Це той пес, який на вокзалі чекав на господаря?

– Він самий, – кивнула вона. — Може, й у нас такий випадок.

Слово «нас» вирвалося в неї якось саме по собі. Непомітно пес став для неї чимось більшим, ніж просто безпритульний — майже рідним, хай і не підпускав до себе ближче за кілька кроків.

Того вечора налетіла страшна гроза. Гроза, як із кіно: гуркіт, спалахи, злива стіною. Галина Петрівна не знаходила собі місця. Її мучило одне запитання:

«А він все ще там?»

Накинувши плащ і захопивши парасольку, вона вибігла надвір.

Парк зустрів її порожніми стежками, блискучими від дощу. Бруд чавкав під ногами, але вона майже бігла.

Він був там.

Промоклий наскрізь, він притиснувся до стовбура клена, пес тремтів від холоду. Але не йшов.

— Ну, ти й впертий, — сплеснула руками жінка. — Ходімо, любий. Я тебе обігрію, нагодую, висушу.

Але він навіть не обернувся.

— Ну, хоч під дах підемо! — махнула вона рукою у бік альтанки. – Там сухо…

Він лише сильніше притиснувся до дерева.

Нічого не домігшись, Галина Петрівна повернулася додому — мокра, як ганчірка, і з щемливим почуттям у грудях.

Вранці вона, як завжди, прийшла до парку. Але її розмову с собакою перервав жіночий голос:

— Дім, глянь, це ж той пес?

– Де? — примружився хлопець.

— Біля дерева… Пам’ятаєш, ми тоді його бачили?

Галина Петрівна одразу нагострилася.

— А, згадав, — кивнув хлопець. – Це він. Точно.

– Вибачте, – не витримала вона. — Ви знаєте його, звідки?

Молоді перезирнулися.

— Ми бачили його кілька тижнів тому із чоловіком, — почала дівчина. — Вони були тут, біля клена.

– А що з чоловіком? — голос здригнувся.

— Йому стало погано… прямо тут. Він впав раптово. Серце, – додала дівчина. — Ми викликали швидку, але вони не встигли.

– А пес?

— Він кидався, скиглив. А потім… зник. Ми думали, не повернеться.

— А він повернувся, — прошепотіла Галина Петрівна.

Тепер усе було зрозумілим. Ці очі, ці години очікування.

– Дякую вам, – сказала вона. – Тепер я знаю, що робити.

– І що ж?

— Спробую забрати його. Але тільки якщо він сам погодиться.

Після цього щось у їхньому спілкуванні змінилося. Пес почав обертатися, почувши її кроки. І одного разу вперше взяв їжу прямо з її рук.

– Молодець ти мій, – прошепотіла вона. — Ну що, у мене будеш Бароном? Нехай ім’я просте, зате добре.

Він подивився їй у вічі — там все ще жив смуток, але вже з блиском довіри.

Минув тиждень. А потім, якось уранці, він підвівся і пішов за нею. Без слів, без поклику. Просто встав і пішов.

— Ну ось і прийшли, — відчинила вона двері. — Проходь, розташовуйся.

Пес оглянув житло, обнюхав кожен кут. Потім вмостився біля дверей і тяжко видихнув. Він зрозумів – тепер він удома.

З того часу їх часто бачили разом. Немолода жінка і великий пес, повільно гуляють поруч. Біля клена вони ненадовго затримувалися — Барон сідав, мовчки дивився в далечінь. Потім повертався до господині, і, махнувши хвостом, ніби казав:

«Підемо далі».

Діма та Настя іноді заходили у гості. Приносили частування, сміялися, балакали.

— Це доля, — якось сказала Настя, спостерігаючи, як Барон їсть сухий корм.

– Що саме? — спитала Галина Петрівна.

— Це все. Те, як ми опинилися там того дня. Як ви його побачили. Як він опинився у вас. Адже це не випадковість.

Галина Петрівна погладила пса по голові.

— Звісно, ні. Колись я думала, що з втратою чоловіка моє життя зупинилося. А тепер я знову маю заради кого вставати вранці. Про кого дбати. На кого чекати.

Барон поклав голову їй на коліна. У його погляді вже не було болю. Там світилася вірність. І тихе, спокійне кохання.

А у вікно повільно падав перший сніг. Пухнастий, ніжний, ніби саме життя хотіло укутати місто в тепло. Десь у парку так само стояв старий клен — німий свідок однієї щемливої, але світлої історії. Історії про відданість. Про біль. І про те, як навіть розбите серце може знову почати битися.

Дякую, що були з нами. Якщо історія торкнулася – не забудьте поставити вподобайки, залишити коментар і поділитися з близькими.

"