Мамо, не тягни… Куди поділися гроші? – Ти тільки не лайся… Ми віддали їх Аліні! Їй зараз потрібніше

 

– Мамо, не тягни… Куди поділися гроші?

– Ти тільки не лайся… Ми віддали їх Аліні! Їй зараз потрібніше.

Віру ніби обпалило окропом. Вона гучно вдихнула повітря, намагаючись придушити бажання накричати на матір. Три місяці… Три місяці вона відкладала гроші, щоб усе вкотре вибігло до її безтурботної сестри?

– Знову?! Мамо, я хотіла вам із батьком допомогти, з неї і так вистачить допомоги!

– Доню… А якщо там щось з дитиною станеться? Ми ж собі не пробачимо. Та й Настя в тоненькій осінній куртці взимку ходить… Диво, що дитина ще не захворіла, – кинулась мати в виправдання.

Але Віра вже не хотіла це чути. Вона відчувала знайоме їй безсилля перед добротою батьків. Напевно, цією добротою вони й занапастили Аліну…

…Віра та Аліна завжди були дуже різними. Хоч Віра і була молодшою, але з дитинства вона вчилася відповідальності й тому, що скрізь треба пробиватись самостійно. Аліна ж досконало опанувала навичку присідання на чужу шию.

Старша сестра виклянчувала в батьків останнє. Вона то випрошувала нові чобітки, то мріяла про танцювальний гурток, а потім кидала заняття через місяць.

Віра ж потай мріяла навчитися шити, щоб матері не доводилося ходити в дірках, але вона навіть не сміла попросити про швейну машинку.

Мрія її здійснилася лише тоді, коли вона сама влаштувалася на підробіток. І то далеко не відразу. Перші гроші вона витратила на телефон матері.

Найпростіший, кнопковий, просто щоб замінити старий, що вийшов з ладу. Мама поверталася з роботи пізно вночі, і Вірі було страшно за її безпеку.

Аліна ж тим часом просила айфон на день народження.

– Аліно, може, зупинимося на чомусь скромнішому? Для нас це просто космічні гроші, – сказав їй батько. – Ми таке тільки взяти в кредит можемо. Але одна справа – кредит на здоров’я, зовсім інша – на цяцьки.

– Ні! У мене у половини друзів такі! Я що, чимось гірше? – упиралася Аліна.

– Не гірше. Але батьки твоїх друзів мають таку можливість, а для нас це непідйомна сума.

– Отже, будьте, як їхні батьки! Нічого не знаю. Або купіть мені айфон, або я піду з дому!

Батько, звичайно, бурчав, погрожував ременем, але за підсумком вони з матір’ю все одно пішли в крамницю, та оформили кредит.

А ще за два місяці Аліна втратила свій айфон. Їй навіть вистачило нахабства вимагати новий, але тут батьки розвели руками: вони ще не виплатили гроші за старе яблучко.

З роками мало що змінилося. Віра відучилася на ветеринара, потім зрозуміла, що хоче розвиватися в іншому напрямку, закінчила курси та влаштувалася у сфері айті.

Там вона працювала на віддаленні. Сім’ї поки не мала, бо не дуже поспішала. Хотіла, але поки що займалася собою.

Аліна ж покинула навчання і пішла у вічний декрет. Вона була в положенні вже третьою дитиною. Її чоловік виявився таким же недолугим: за п’ять років їхнього спільного життя він пропрацював у кращому разі – два. Решту часу він перебував у пошуках.

– Васю, у нас на заводі цих вакансій та місць повно. І платять відносно непогано. Ну, хочеш, я поговорю, щоб тебе прийняли? Хоча слово честі – у нас беруть усіх, хто хоче працювати, – запропонував зятю батько Віри.

– Ну і скільки це ваше непогано? – пирхнув Вася. – Від сили тисяч п’ятнадцять? Та я після цієї роботи в мінус піду, поки лікуватимусь від наслідків!

– У нас на пункті видачі замовлень висить оголошення, теж набирають людей, – втрутилася мати Віри. – Там набагато легше, щодо праці.

– Натомість платять зовсім копійки. Я на таку зарплату не піду, – зневажливо відповів чоловік Аліни.

Віра тоді закотила очі. Приносити в будинок копійки, отже, йому не хочеться, тому він вибирає нічого. І сидить на шиї у тестя, який сам оре на заводі і вбиває своє здоров’я, аби тягти на собі онуків. Зроблених зятем, між іншим.

Якось Віра заскочила в гості до батьків без попередження і виявила, що вони їдять порожню вівсянку. На воді, без фруктів, здається, навіть без масла. Добре, якщо із цукром. І це на вечерю.

– Мамо… У вас що, зовсім швах? – Акуратно запитала Віра.

– Та нічого страшного. Ми вже старі, якось потерпимо,- відмахнулась мати.

Віра спохмурніла. Вона одразу зрозуміла, в чому річ.

– Знову Аліна, так?

– Вони там не краще харчуються… – злякано почала мама, почувши гнів у голосі дочки. – Однією манкою, без нічого. Якби не ми, онуки фрукти та м’ясо бачили б лише по телевізору.

І це було далеко ще не все. Мати одного разу обмовилася, що батько зірвав спину на підробітку. У самої мами теж були проблеми з нирками, їй була потрібна дієта, але було якось не до цього. Важливіше допомогти з оплатою садка для онуків.

Віра відчула гострий укол провини. Колись батьки давали їм все, що в них було, а тепер вони жили у злиднях. Такими темпами у них розпочнуться серйозні проблеми зі здоров’ям через недоїдання. Звучало неймовірно страшно та абсурдно.

Вона намагалася допомогти. Давала батькам гроші на продукти, купувала їх сама, привозила цілі баули. Все це зникало в сім’ї Аліни, немов у чорній дірі.

Якщо Віра дарувала матері новий пуховик, через тиждень він красувався вже на сестрі. Дуже швидко стало очевидним, що допомога в такому форматі марна.

Залишався останній варіант. Санаторій. Якщо відправляти батьків туди хоча б двічі-тричі на рік, то вони і відпочинуть, і підтягнуть здоров’я.

Коштували путівки, звичайно, не дешево. Вірі й самій довелося затягнути тугіше пояс, щоб накопичити швидше. Але з якою гордістю вона вручала конверт матері!

– Мамуль, розслабтеся, відпочиньте з татом. Ви заслужили, – Віра аж сяяла від радості. – Батьку там спину підлікують, тебе теж на процедури з нирками визначать.

– Ой, що ти! Не треба було… – на очах матері виступили сльози.

– Мамо… – Віра обійняла її. – Я ж пам’ятаю, як ти сиділа зі мною, як шуліка, коли мені в дитинстві оперативне втручання зробили…

– І над Аліною, коли вона занедужала. Не можу дивитися, як ви з батьком страждаєте. Я ж бачу, що він уже ледве ходить…

Вірі здавалося, що цього разу вона справді зробила щось корисне, а не пустила гроші на вітер. Тепер уже допомога точно не пройде повз. Аліні поїздка ні до чого, тому батьки не віддаватимуть квитків.

Віра вже уявляла, як мати пакує валізи, а батько всю дорогу бурчить, що не любить санаторії, хоча потай радіє можливості відпочити. Але не тут було.

За кілька днів Віра зателефонувала матері.

– Ну що, готуєтесь? Валізи вже зібрали? – з усмішкою спитала дочка.

– Вірочка, ти не ображайся… – почала мати. — Ми здали путівки.

У Віри ніби щось звалилося всередині. Їй довелося сісти. Ноги зрадливо підкосилися.

– Як здали? Навіщо?

Мати довго крутилася. Казала, що їм зараз гроші потрібні, що багато проблем навалилося, але потім все ж таки зізналася, що вони допомогли старшій дочці.

Знову Аліна та її проблеми… Віра майже не спілкувалася з нею безпосередньо, але від кожної згадки про сестру, її вже починало трясти.

– Мамо! Я купила ці путівки вам зі своїх грошей, щоб ви хоч раз у житті подумали про себе, а не про неї! – Не витримала Віра.

– Вірочка, ми знаємо, ти в нас сонечко. Але лікарі кажуть, що Аліна може втратити малюка. Їй виписали дорогі ліки. Не можемо ж ми залишитися осторонь… Ми якось потерпимо, а дитина…

У цей момент до Віри остаточно дійшло, що батьки не зміняться. Ніколи! Вони завжди допомагатимуть Аліні. В їхніх очах відпочинок завжди буде розкішшю та надмірністю, яку вони не можуть собі дозволити.

Що б вона не дала – це завжди діставатиметься старшій сестрі, бо інакше батьків зжере почуття провини.

– Ну, якщо вам подобається жити в злиднях – живіть! Тільки мені більше про Аліну не розповідайте… – Віра поклала слухавку.

Пізніше, увечері, вона відкрила сторінку онлайн-крамниці. Там у кошику лежали парфуми, на які вона задивлялася всі ці три місяці, але не дозволяла собі оформити замовлення.

Тому, що хотіла подбати про батьків. Тому, що не могла допустити думки про те, що вона шикує, поки вони страждають.

Тепер прийшло усвідомлення, що вона не може їм допомогти.

Їй було гірко та прикро навіть не за гроші, а за те, що батьки самі обрали бути жертвами. Але в тому й була проблема, що вони обрали це самі!

Віра ж могла тепер видихнути та припинити рятувати тих, хто не хоче рятуватися. Вона натиснула на “Замовити”. Нехай хоч хтось у їхній родині дозволяє собі жити, а не виживати…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

"