— Квартира все одно буде моя, тож заберіть бабусю зараз, — сказала Аліна, ставлячи кухоль на стіл.

 

— Квартира все одно буде моя, тож заберіть бабусю зараз, — сказала Аліна, ставлячи кухоль на стіл.

Ірина Вікторівна розгублено подивилася на дочку.

— Ти це серйозно зараз?

— А що такого? — Аліна знизала плечима. — Я при надії, нам з Денисом потрібно десь жити. Іпотеку ми не потягнемо, а знімати — це гроші на вітер.

У бабусі однокімнатна квартира, яка мені все одно дістанеться у спадок. Навіщо чекати? Ви її до себе заберете, а ми заїдемо в її квартиру.

Олексій Сергійович хмикнув.

— Знаєш, донечко, тобі б ґудзик на лоб пришити, щоб об губу не спіткнулася, — сказав він з гіркою іронією. — Ти про що взагалі говориш?

Твоя бабуся жива-здорова, активна, ще працює. З якого дива ми повинні її кудись «забирати»?

— Ну тату! — Аліна закотила очі. — У нас скоро дитина буде! Ви що, не розумієте?

Ірина Вікторівна зітхнула.

Двадцять три роки тому, коли вона тримала новонароджену Аліну на руках, чи могла вона уявити, що мила дівчинка з ямочками на щоках виросте такою егоїсткою?…

 

… Сім’я Олексія та Ірини була звичайнісінькою. Познайомилися ще в інституті, одружилися, як тільки отримали дипломи.

Спочатку жили з батьками Олексія в сільському будинку, там же в них з’явилася Аліна. Через кілька років Любов Михайлівна, мати Олексія, вирішила продати велику двокімнатну квартиру в місті, що залишилася від чоловіка.

Вона розділила гроші порівну: половину залишила собі і купила однокімнатну квартиру, а другу віддала синові.

Олексій та Ірина, додавши заощадження, змогли купити двокімнатну квартиру в спальному районі.

Любов Михайлівна, вчителька мови та літератури, все життя працювала в школі і навіть вийшовши на пенсію не залишила професію.

«Діти дають енергію», — завжди говорила вона.

У свої 68 років вона як і раніше викладала, вела літературний гурток, ходила в театри і музеї.

Аліна росла кмітливою, але норовливою. У дитинстві батьки балували її — єдину дочку, довгоочікувану дитину. Можливо, занадто балували.

Ірина часто згадувала, як бабуся Люба м’яко дорікала їм за це:

«Ви не допомагаєте дитині, ви їй ведмежу послугу робите».

Після школи Аліна вступила до інституту на економічний факультет, але працювати за фахом не стала.

За рік змінила чотири місця роботи: була адміністратором у салоні краси, менеджером у турфірмі, помічником у ріелторській конторі, намагалася продавати косметику.

Ніде не затримувалася надовго — то начальство не влаштовувало, то графік, то колектив, то зарплата.

Рік тому Аліна вийшла заміж за Дениса. Хлопець був непоганий — працював в одній фірмі вже кілька років, щоправда, без особливого кар’єрного зростання.

На весілля батьки подарували молодим пристойну суму, натякнувши, що це міг би бути перший внесок по іпотеці.

Але молодята вважали за краще купити машину, наприклад, старий позашляховик.

Любов Михайлівна тоді не стрималася:

— На що ви жити збираєтеся? Машина — це добре, але дах над головою важливіший.

Аліна образилася.

— Бабуся зовсім старомодна, не розуміє сучасного життя, — скаржилася вона матері.

Ірина не втручалася. Вона завжди вважала, що діти повинні самі вирішувати, як їм жити.

Та й розмови про спадщину бабусиної квартири в родині ніколи не піднімалися — Ірина вважала це нетактовним при живій людині…

— Мамо, ну скажи щось, — нетерпляче вимовила Аліна, повертаючи Ірину до реальності. — Чого ви мовчите?

Ірина Вікторівна подивилася на дочку і раптом побачила в ній чужу людину.

Коли Аліна встигла стати такою? Розрахунковою, цинічною, яка думає тільки про свою вигоду?

— Аліна, — повільно почала Ірина, — ти зараз говориш про живу людину. Про свою бабусю, яка тебе любить. Як ти можеш думати про її квартиру, ніби вона вже…

— Та я ж не бажаю їй поганого! — перебила Аліна. — Просто у вас двокімнатна, їй буде з вами краще, ніж одній. А нам з Денисом і дитиною ніде жити.

— А ви не думали спочатку обзавестися житлом, а потім вже дитиною? — запитав Олексій.

— Тату, ну що за кам’яна доба! — сплеснула руками Аліна. — Думаєш, ми планували? Так вийшло. А тепер треба вирішувати проблему з житлом.

Ірина Вікторівна відчула, як всередині піднімається хвиля обурення. Все життя вони з Олексієм старалися, працювали, відкладали, щоб забезпечити дочці хороше життя.

І ось вона сидить навпроти і говорить про їхню квартиру і квартиру бабусі, як про свою власність.

— Аліна, ти взагалі чуєш, що говориш? — тихо запитала Ірина. — «Квартира все одно моя буде»…

А якщо ми з батьком проживемо ще років 30-40? Ти і нас кудись «забереш», щоб квартиру звільнити?

Аліна скривилася:

— Мамо, не перебільшуй. Я просто пропоную логічне рішення.

— Логічне для кого? — Олексій стукнув долонею по столу. — Для тебе? А для бабусі воно логічне?

Ти у неї запитала, чи хоче вона переїжджати? Змінювати звичний уклад життя? Залишати квартиру, в якій прожила стільки років?

— А хіба не ви мене вчили, що в сім’ї повинні допомагати один одному? — Аліна надула губи. — У нас скоро дитина з’явиться, а ви навіть з цим допомогти не хочете!

Ірина Вікторівна раптом зрозуміла: вони самі створили цього монстра.

Своєю безмежною любов’ю, своїм бажанням зробити життя єдиної дочки легшим і кращим, ніж було у них.

Вони не навчили її головному — повазі до інших, розумінню меж, відповідальності за свої рішення.

— Слухай уважно, Аліна, — голос Олексія став жорстким. — Ви з Денисом дорослі люди. Ви одружилися і тепер чекаєте на дитину, тож несіть відповідальність самі.

Ніхто не буде переселяти твою бабусю проти її волі. І ми з мамою не збираємося мінятися з вами квартирами.

— Тату…

— Я не закінчив, — перервав її Олексій. — Ми допоможемо вам, чим зможемо. Але вирішуйте свої проблеми самі, не за рахунок інших людей.

— Чудово! — Аліна підхопилася з-за столу. — Значить, вам плювати на власну дочку і онука! Прекрасна сім’я!

Коли потрібно було на весілля грошей дати — так будь ласка, а коли реальна допомога потрібна — ви в кущі!

— Аліна, — Ірина намагалася заспокоїти дочку, — давай поговоримо спокійно. Ми не відмовляємося допомагати. Ми можемо…

— Та не потрібна мені ваша допомога! — закричала Аліна. — Самі якось впораємося! Мабуть, вам байдуже, що ваш онук буде жити невідомо де!

Вона схопила сумку і вибігла з квартири, грюкнувши дверима так, що задзвенів посуд у серванті.

Грюкіт дверей відлунням пролунав у затихлій квартирі.

Ірина Вікторівна машинально простягнула руку, щоб зупинити дочку, але було пізно. Аліна пішла, залишивши після себе важку, неприємну тишу.

— Нехай охолоне, — сказав Олексій Сергійович, хоча в його голосі відчувалася невпевненість.

Ірина опустилася на стілець і обхопила голову руками.

— Льоша, може, ми занадто жорсткі? Вона ж при надії… Хвилюється…

— А мама не людина? — запитав Олексій. — Вона заслужила спокійну старість у своїй квартирі, а не переїзди за чужою примхою.

Вечір тягнувся болісно довго. Ірина Вікторівна кілька разів поривалася зателефонувати дочці, але щоразу відкладала телефон.

Вночі сон не йшов. Вона переверталася, прокручуючи в голові їхню розмову.

Може, потрібно було сказати інакше? Запропонувати інший варіант допомоги? Не відштовхувати, а підтримати?

Поруч зітхнув Олексій Сергійович.

— Не спиш? — запитав він.

— Думаю про неї. Раптом захворіє від переживань? А це дитині нашкодить.

Олексій Сергійович підвівся на лікті.

— Іра, послухай. Ми не відмовляємося допомагати. Ми просто не хочемо ламати чуже життя.

Мамі добре в її квартирі, вона там 20 років прожила. Це не наше право — вирішувати за неї.

— Я розумію, — прошепотіла Ірина. — Але так важко. Моя дівчинка…

— Вже не дівчинка. Доросла жінка, яка збирається стати матір’ю. Їй пора навчитися відповідати за свої вчинки.

Через кілька днів зателефонувала Любов Михайлівна.

— Льоша, привіт, — її голос звучав бадьоро, але з ноткою тривоги. — А що це у вас там відбувається?

Аліна до мене не заходить, не дзвонить… Я відчуваю, що щось не так.

Олексій зітхнув і розповів матері про вчорашню розмову, намагаючись пом’якшити найгостріші кути.

Але Любов Михайлівна все зрозуміла.

— Значить, мою квартиру ділять, — в її голосі відчувалася гіркота. — А мене куди?

— Мамо, ми сказали їй «ні». Ніхто тебе нікуди не відвезе.

У слухавці на мить запала тиша.

— Дякую, синку, — нарешті сказала Любов Михайлівна. — Дякую, що стали на мій бік. Я жива і здорова, мені добре вдома. Не хочу бути вам тягарем.

— Ти ніколи не будеш тягарем, мамо.

— І все ж… Своя квартира, свої правила. Я все життя працювала на свій куточок. Скажи Ірині, що я їй дуже вдячна. Не кожна невістка так вчинила б.

Ця розмова остаточно зміцнила рішучість Ірини та Олексія.

Увечері вони довго обговорювали, як допомогти дочці, не переступаючи чужих меж.

— Ми допоможемо їй, але в розумній мірі, — сказала Ірина, і в її голосі звучала нова твердість. — Нехай вчиться встояти на своїх ногах.

Минуло три тижні. Від Аліни не було ні дзвінків, ні повідомлень. Ірина Вікторівна кілька разів дзвонила їй, але дочка скидала дзвінки.

Тільки через її подругу Світлану вдалося дізнатися, що у молодої сім’ї не все гладко.

— У них проблеми з орендою, — розповіла Світлана за чашкою кави. — Господиня погрожує виселити.

Денис працює цілодобово, але грошей все одно не вистачає. А Аліна важко переносить свій стан, її постійно нудить.

Ірина слухала і відчувала, як серце стискається від болю. Її дочка страждає, а вона нічим не може допомогти.

А в цей час у маленькій орендованій квартирі Аліна сиділа над зошитом з розрахунками.

— Знову не вистачає, — зітхнула вона, відкладаючи ручку. — Навіть на мінімальний набір для дитини не набираємо.

Денис присів поруч, обійняв її за плечі.

— Впораємося, — сказав він, хоча в його голосі не було впевненості. — Я домовився про підробіток у вихідні.

А ти можеш взяти замовлення на переклад текстів, ти ж добре знаєш англійську.

Аліна кивнула. Вперше в житті вона відчувала справжню відповідальність — не тільки за себе, але і за життя, що росло всередині неї.

У суботу Іра зіткнулася з дочкою в супермаркеті. Аліна виглядала схудлою і блідою. Вона прискіпливо вивчала цінники, вибираючи найдешевші продукти.

— Донечко! — не витримала Ірина, кидаючись до неї.

Аліна здригнулася, але не відсторонилася. В її очах промайнула радість, яка одразу змінилася настороженістю.

— Як ти? Як дитина? — запитала Ірина, намагаючись не заплакати.

— Нормально, — Аліна знизала плечима. — Справляємося.

Коли Ірина повернулася додому, вона була готова негайно взяти гроші з дому і віднести дочці.

Але Олексій зупинив її.

— Вона справляється, Іра. Подивися на неї — вона вчиться бути дорослою. Якщо ми зараз кинемося вирішувати все за неї, вона ніколи не подорослішає.

Через тиждень Аліна зателефонувала сама. Її голос звучав інакше — без колишнього напору і образи.

— Мамо, можна з тобою поговорити? — запитала вона. — Мені потрібна допомога.

Вони зустрілися в кафе. Аліна попросила у батьків допомоги без докорів, майже винувато.

Допомогти купити частину речей для дитини і позичити грошей на оренду — зовсім небагато, тільки щоб протриматися до зарплати Дениса.

Ірина та Олексій погодилися, але чітко позначили межі.

— Ми допоможемо, — сказав Олексій. — Але ви повинні навчитися справлятися самі.

І Аліна, замість того щоб влаштувати істерику або образитися, просто кивнула.

— Я розумію, — сказала вона. — Дякую.

Минуло ще два місяці. Життя Аліни і Дениса поступово налагоджувалося. Вони навчилися економити, планувати бюджет, виділяти головне.

Денис отримав довгоочікуване підвищення на роботі, а Аліна записалася на курси веб-дизайну, щоб після появи дитини мати можливість працювати віддалено.

А потім настав довгоочікуваний день. Ірина Вікторівна та Олексій Сергійович примчали до пологового будинку, як тільки отримали повідомлення від Дениса.

У палаті їх зустріла втомлена, але щаслива Аліна. Поруч з нею в ліжечку спав крихітний згорток.

— Сергійко, — прошепотіла Аліна, дивлячись на сина. — Назвали на честь дідуся.

Ірина не змогла стримати сліз. Олексій стояв поруч, зворушений і гордий. Ірина обійняла дочку, відчуваючи, як відступає вся напруга останніх місяців.

Через тиждень вони зібралися всі разом в орендованій квартирі Аліни і Дениса. Прийшла і Любов Михайлівна, щаслива від зустрічі з правнуком.

Вона тримала малюка на руках і тихо наспівувала йому колискову.

Увечері, коли батьки поверталися додому, Ірина подумала, що ця історія могла закінчитися зовсім інакше.

Якби вони тоді поступилися, дозволили Аліні вирішувати за інших та маніпулювати ними — що виросло б з її егоїзму? Якою матір’ю вона стала б для Сергія?

— Про що задумалася? — запитав Олексій, помітивши її мовчазність.

— Про те, що любити — означає іноді вміти сказати «ні», — відповіла Ірина. — І я рада, що ми змогли це зробити.

Олексій взяв її за руку, і вони пішли далі, знаючи, що їхня сім’я стала міцнішою, пройшовши через це випробування.

А десь в іншому кінці міста засинав їхній онук, для якого вони зробили найважливіший подарунок — навчили його батьків триматися міцно на власних ногах.

"