Перейти до основного вмісту

Публікації

Показано дописи з липень, 2022

Наш ангелик, наш 8-річний Кирил, який чекавна свою бабусю у припаркованому авто коли в цей момент прилетіла російська ракета ФОТО

У мережі назвали ім’я хлопчика, який загинув у автомобілі під час ракетного обстрілу Вінниці. 8-річний Кирило Пяхін потрапив у вогняну пастку. Наприкінці квітня він із мамою приїхав до Вінниці з окупованого Херсона, розповіла у Facebook Ірина Ярошевська. За її словами, в момент вибуху дитина перебувала в машині разом із дядьком, а його бабуся відійшла до ПриватБанку. “Бабуся неушкоджена, дядько – в лікарні, Кирила не можуть знайти. Мама Маріанна Пяхіна просить свідків хоч якусь інформацію, може, хтось бачив… Зразок ДНК жінка здала”, – зазначила Ярошевська. Пізніше голова Національної поліції Ігор Клименко повідомив, що хлопчик, “який чекав на дядька в припаркованому авто”, “потрапив у вогняну пастку”. За словами Клименка, дядька відкинуло вибуховою хвилею; його госпіталізовано. Ще один хлопчик, Максим Рекута, якому було 7 років, загинув з мамою в медичному центрі, що розміщувався в будинку побуту “Ювілейний”. Кирило Пяхін приїхав до Вінниці з окупованого Херсона Джерело

Про це має знати і побачити весь світ! Мама і 7-ми річний синочок… Вони просто приїхали у вінницьку клініку… ФОТО

Їх УБИЛА росія: Мама і синочок… Вони просто приїхали у вінницьку клініку, а російські zвірі їх там убили… Лікар-стоматолог Вікторія Рекута і 7-річний Максимко Жарій з села Мала Мочулка на Вінничині загинули в діагностичному центрі «Нейромед», який 14 липня російські мраzоти обстріляли ракетами. Мої співчуття рідним… Надія Дзьобко Страшна звістка сколихнула всіх жителів нашої громади…14 липня загинула жителька с.М.Мочулка,лікар-стоматолог нашої лікарні ВІКТОРІЯ АНАТОЛІЄВНА РЕКУТА та її синочок МАКСИМ.На час ракетного обстрілу,який завдали нелюди,рашисти по клініці ,,Нейромед”,Віка з сином Максимом на той час були в цій клініці.Рашисти забрали життя прекрасного лікаря,чудової матері,прекрасної людини та ї сина Максима. В це не можливо повірити,але сталось непоправне. Важко знайти слова,які б змогли зменшити біль,коли втрачаєш рідних людей,які віддавали свою любов,підтримували та завжди знаходились поруч. Вічна пам”ять Вікторії та її синочку Максимку. Рідним здоров”я та терпіння перенести...

Популярні дописи з цього блогу

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко:

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко: — Вона ж працює в IT-компанії, у неї там проєктні бонуси, винагороди… Кажуть, Олена вже все забронювала. Уявляєш, яке буде святкування? Денис зітхнув і пробурмотів: — А куди їй дівати кошти, якщо вона живе сама? Нехай не скупиться. Ми теж хочемо відпочити. Вони навіть не помітили моєї присутності — напевно, були впевнені, що я їх не почую. Але я розчула кожне слово. Тепер усе стало зрозуміло: вони знову приїхали не просто на каву. Їхній задум був очевидним — змусити мене профінансувати ювілей дідуся в модному ресторані. Вони наперед вирішили, що я «вже все влаштувала» і навіть встигла внести аванс. Намагаючись не показувати свого розчарування, я запросила всіх до вітальні й поставила перед ними тарілки з печивом. Тітка Ірина, яка завжди говорила, що думає, оглянула мою квартиру й сказала з легкою посмішкою: — Оленко, як у тебе гарно! Одразу вид...

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу Я стояла у дверях банкетного залу з букетом білих троянд у руках і не могла повірити своїм очам. За довгим столом, прикрашеним золотистими скатертинами та кришталевими келихами, сиділи всі родичі Ігоря. Усі, крім мене. Для мене не знайшлося місця. — Олено, ти чого стоїш? Проходь! — крикнув чоловік, не відриваючись від розмови з двоюрідним братом. Я повільно обвела поглядом стіл. Місця справді не було. Кожен стілець був зайнятий, і ніхто навіть не спробував посунутися чи запропонувати мені присісти. Свекруха Тамара Іванівна сиділа на чолі столу в золотистому платті, немов королева на троні, і удавала, що не помічає мене. — Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті поди...

– Мені соромно брати тебе на бенкет! – Сказав чоловік. За годину вся еліта дивилася тільки на його «сіру мишу»

– Мені соромно брати тебе на бенкет, – Денис навіть не підняв очей від телефону. – Там будуть люди. Нормальні люди. Надія стояла біля холодильника із пакетом молока в руках. Дванадцять років шлюбу, двоє дітей. І ось соромно. – Я одягну чорну сукню. – Ту, що ти сам мені купував. – Справа не в сукні, – він глянув нарешті. – Справа в тобі. Ти себе запустила. Волосся, обличчя… вся ти якась ніяка. Там буде Вадим із дружиною. Вона стиліст. А ти… сама розумієш. – Значить, не поїду. – От і розумниця. Скажу, що температура. Ніхто й слова не скаже. Він пішов у душ, а Надія залишилася стояти посеред кухні. У сусідній кімнаті спали діти. Кирилу десять років, Світлані – вісім. Іпотека, рахунки, батьківські збори. Вона розчинилася в цьому будинку, а чоловік почав соромитись її. – Він що, зовсім охрінів? – Олена, подруга-перукар, дивилася на Надію так, ніби та повідомила про кінець світу. – Соромно брати дружину на бенкет? Та хто він взагалі такий? – Завідувач складу. Отримав підвищ...