— «Бабусі, дідусі, родичів повно, а ви мені гроші платите?» — здивувалася сусідка тітка Катя, коли Павло простягнув їй гроші.

— «Бабусі, дідусі, родичів повно, а ви мені гроші платите?» — здивувалася сусідка тітка Катя, коли Павло простягнув їй гроші.

— «Безкоштовних няньок у вас же ціла родина…»

Павло лише гірко усміхнувся.

— «Тітко Катю… вони й за гроші не хочуть.»

Ганна у сім’ї була старшою. У вісімнадцять років вона вискочила заміж, начебто стрибнула в останній вагон. Насправді вона просто тікала з родини. П’ять дітей окрім Ганни, за якими треба наглядати, годувати, навчати, одягати, перевіряти уроки…

На її подальше навчання у батьків грошей не було і вона одразу після школи пішла працювати. Мила посуд у єдиному кафе селища. Кафе це звичайно голосно сказано, але саме так його називали. Усі весілля, поминки, ювілеї та інші урочистості проходили там. Роботи було не дуже багато, зате ситно. Мати Ганни передбачила все. Вона припускала, що Ганна приноситиме їжу для всієї родини, але цього не сталося. Іноді були відходи для худоби і це все.

Ще в школі Ганна знала, що подобається Павлу, який на чотири роки старший за неї. Він їй також подобався. Перед службою Павло гуляв із красунею Лідочкою, вони збиралися навіть одружитися, але Лідочка його не дочекалася. Ганна на той час була ще мала. А Павло сумувати не став. У день приїзду зробив Ганні пропозицію.

– Ти подумай, мала, я серйозно, – сказав Павло.

– А я згодна, – легко відповіла Ганна.

Павло підхопив її і закрутив.

– Завтра подаємо заяву.

Вони здивували все село, але Павло всім сказав, що Ганна його вірно чекала. Нареченій ледве виповнилося вісімнадцять. Весілля було в кафе, веселе, з друзями та родичами. Жити молодята стали окремо в бабусиному будинку. Батьки Павла стареньку переселили до себе. Вони були не в захваті від вибору сина, але прийняли його. Батьки Ганни були не проти, дочка прилаштована, що ще треба. Жаль було тільки її грошей, з ними довелося попрощатися.

– Командуй, Ганно. Робитимемо ремонт. – сказав Павло. – Ти тепер тут господиня. Будинок хороший, але ремонт потрібен.

Майже одразу після весілля Ганна завагітніла. Павло зрадів, хоча для Ганни це було не дуже весело. Маленькі діти їй і в батьків набридли. Але турбота Павла згладила все.

Вагітність пройшла добре, народилося здорове маля. Павло був дуже радий синові. За два роки народилася донька. Павло завжди допомагав, але іноді виникали ситуації, що потрібна була допомога батьків.

Ганна серйозно захворіла, Павлу треба працювати, а дітей залишити нема з ким. Батьки Павла відмовили, у них і так його брат із сім’єю у будинку, та ще й бабуся. Батьки Ганни взагалі не збиралися допомагати, хоча в ролі няньок вже могли бути її сестри. Та й мати не працювала після останнього декрету сім років тому так і не вийшла на роботу. Зайнялася фермерством, якщо це можна так назвати: десяток індичок та стільки ж гусей.

Довелося просити сусідку з дітьми сидіти, звісно, не безкоштовно.

– Бабусі, дідусі, рідні повно, а ви мені гроші платите. Безкоштовних няньок повно. Я, звичайно, не проти, допоможу.

– Тітка Катя, вони й за гроші не хочуть.

– Буває. Адже Ганна всіх сестер і братів підняла, матір толком і не знає, як з дітьми поводитися. Командувати лише любить.

Павло лише мовчки погодився з її словами, він усе знав. Десять днів пролетіли швидко, Ганна повернулася додому після процедури. Все пішло своїм ходом. Діти росли, Павло та Ганна працювали.

Тим часом сестра Ганни вийшла заміж, два брати одружилися. Сестра поїхала, а брати привели дружин у будинок батьків. Місце в будинку є, але три родини уживалися погано. Пішли діти, галас.

– Ганно, брати твої відпустку взяли, – сказала якось мати, – хочуть відпочити з дружинами.

– Молодці. Що я можу сказати. І ви від них відпочинете.

– Дуже хочеться від цього шуму відпочити. Як вийшла заміж, так нескінченні діти, спочатку свої, тепер онуки.

– Ти ж сама казала – весело, добре, велика родина.

– Це так, але я втомилася.

Ганна все ще не розуміла, про що хоче сказати мати. Приходила вона дуже рідко, кілька разів на рік привітати з новим роком, днем народження. Привітання словами, цукерки дітям, все, що вона могла подарувати. Сім’я велика, грошей не вистачає. Ганна не ображалася. Павло цьому теж не здивувався. Його батьки, віддавши їм дім бабусі, вирішили, що допомогли достатньо. Сім’я жила самотужки, іноді на їжу ледве вистачало. Згодом усе змінилося, жити стали краще, завели господарство, працювали. Ганна заочно здобула освіту, і вже не мила посуд, а працювала бухгалтером.

– Я тебе розумію. Відпочинеш. Коли вони їдуть?

– За два тижні. Ти маєш на цей час взяти їхніх дітей до себе.

– Що? Дітей? Хіба вони без них їдуть?

– Звичайно, це стільки грошей на всіх треба.

– Я, звичайно, розумію. Але й взяти їхніх дітей я не можу. У мене двоє і цього достатньо. А у них п’ять на двох. Мені сім дітей у хаті не потрібні.

– Але ж ти чудово справлялася раніше.

– У мене не було виходу. Тобі було весело, а мені тоді ні.

– Ти маєш мене виручити.

– Тебе? Нехай вони сидять із дітьми вдома, виїхати можна до лісу, на озеро. Це їхні діти, хай відпочивають із ними чи їдуть по черзі.

– Ти не маєш рації. Вони також хочуть від дітей відпочити.

– А чому ніхто не зміг із нашими дітьми залишитися, коли я була в палаті? Я ж просила всіх, і тебе навіть. Все дитинство сиділа з братами та сестрами, а мені не допомогли. А тепер знову няньку шукайте у мені. Я від твоїх дітей не відпочивала. Ні!

– Ти ж не спитала, вискочила заміж, а нам тоді ще допомога була потрібна, гроші, продукти.

– Гроші, продукти, допомога. А чому я повинна?

– Ти старша, моя помічниця.

– Я була не помічниця, все було звалено на мене. А тепер у своїй сім’ї я просто відпочиваю, хоча все роблю сама, на дітей не перекладаю свою роботу. У них має бути дитинство, якого не було в мене. Двоє дітей – це весело.

Мати пішла, навіть не попрощавшись.

Брати так і не поїхали у свою відпустку — сидіти з їхніми дітьми було нікому.

Вони образилися на Ганну.

Перестали дзвонити. Перестали приїжджати.

Вирішили, що вона їм щось винна.

Але вперше у житті Ганна не почувалася винною.

Вона дивилася, як її діти граються у дворі, сміються, сваряться через іграшки — і просто живуть своїм дитинством.

Тим самим дитинством, якого колись не було у неї.

І тоді Ганна тихо сказала чоловікові:

— «Знаєш, я вперше зрозуміла одну річ…»

— «Я більше нікому нічого не винна.»

Павло лише обійняв її за плечі.

Бо іноді найважче рішення — перестати бути зручною для всіх.

Але саме з цього починається справжнє життя.