– Сину, я не хочу, щоб ти розлучився через мене! Відправ мене в будинок для літніх людей!

– Сину, я не хочу, щоб ти розлучився через мене! Відправ мене в будинок для літніх людей! –

Пів року тому я забрав до себе маму. Вона в мене вже зовсім старенька. 83 роки. І відколи помер тато їй важко одній жити в селі. Мої ж діти вже дорослі і живуть окремо. Ми з дружиною залишились самі в двокімнатній квартирі. Тож я подумав, що це не проблема.

Спочатку моя дружина нічого не казала, та вже за тиждень присутність мами почала її дратувати.

– Послухай, нехай вона їсть окремо, після нас.

– Чому?

– Ну, так зручніше буде. В мене апетит зникає, коли бачу, як вона без зубів жує. Це огидно.

– Перестань, всі ж ми будемо старими.

– То інше.

Також дружину дратувало, що мама має проблеми з кишківником і часом дуже головно хропе. Вона забороняла неньці приходити на кухню і врешті просто виходити з кімнати. А якось мені заявила:

– Слухай, я не думала, що вона тут так довго житиме. Я вже не можу.

– Але що ти пропонуєш?

– Відправляй її назад в село.

– Але ж вона сама не впорається!

– Всі так живуть. Ні з ким діти не носяться! чого я маю жити в своїй квартирі, як стороння людина. Терпіти це чавкання і сморід?

Я не знав, що робити далі. Та нещодавно я повернувся додому і побачив, що ненька вдягнена з валізою сидить в коридорі.

– Мамо, що ти тут робиш?

– Синку, відвези мене в будинок для літніх людей!

– Чому? Нащо це?

– Я не хочу, щоб ви розучились через мене.

Мама продовжує мене вмовляти. А я не знаю, як бути. Я не зможу спокійно жити, знаючи, що ненька там. Можливо краще разом з нею все покинути й переїхати в село? Як мені бути?

<1>

Коментарі

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко:

Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису, але досить чітко: — Вона ж працює в IT-компанії, у неї там проєктні бонуси, винагороди… Кажуть, Олена вже все забронювала. Уявляєш, яке буде святкування? Денис зітхнув і пробурмотів: — А куди їй дівати кошти, якщо вона живе сама? Нехай не скупиться. Ми теж хочемо відпочити. Вони навіть не помітили моєї присутності — напевно, були впевнені, що я їх не почую. Але я розчула кожне слово. Тепер усе стало зрозуміло: вони знову приїхали не просто на каву. Їхній задум був очевидним — змусити мене профінансувати ювілей дідуся в модному ресторані. Вони наперед вирішили, що я «вже все влаштувала» і навіть встигла внести аванс. Намагаючись не показувати свого розчарування, я запросила всіх до вітальні й поставила перед ними тарілки з печивом. Тітка Ірина, яка завжди говорила, що думає, оглянула мою квартиру й сказала з легкою посмішкою: — Оленко, як у тебе гарно! Одразу вид...

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу

"— Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті подивився в мій бік, і я побачила в його очах роздратування. — Не знаю, розберися сама. Бачиш, усі зайняті розмовою. Хтось із гостей хіхікнув. Я відчула, як кров прилила до щік. Дванадцять років шлюбу, дванадцять років я терпіла зневагу Я стояла у дверях банкетного залу з букетом білих троянд у руках і не могла повірити своїм очам. За довгим столом, прикрашеним золотистими скатертинами та кришталевими келихами, сиділи всі родичі Ігоря. Усі, крім мене. Для мене не знайшлося місця. — Олено, ти чого стоїш? Проходь! — крикнув чоловік, не відриваючись від розмови з двоюрідним братом. Я повільно обвела поглядом стіл. Місця справді не було. Кожен стілець був зайнятий, і ніхто навіть не спробував посунутися чи запропонувати мені присісти. Свекруха Тамара Іванівна сиділа на чолі столу в золотистому платті, немов королева на троні, і удавала, що не помічає мене. — Ігорю, а де мені сісти? — тихо запитала я. Він нарешті поди...

– Мені соромно брати тебе на бенкет! – Сказав чоловік. За годину вся еліта дивилася тільки на його «сіру мишу»

– Мені соромно брати тебе на бенкет, – Денис навіть не підняв очей від телефону. – Там будуть люди. Нормальні люди. Надія стояла біля холодильника із пакетом молока в руках. Дванадцять років шлюбу, двоє дітей. І ось соромно. – Я одягну чорну сукню. – Ту, що ти сам мені купував. – Справа не в сукні, – він глянув нарешті. – Справа в тобі. Ти себе запустила. Волосся, обличчя… вся ти якась ніяка. Там буде Вадим із дружиною. Вона стиліст. А ти… сама розумієш. – Значить, не поїду. – От і розумниця. Скажу, що температура. Ніхто й слова не скаже. Він пішов у душ, а Надія залишилася стояти посеред кухні. У сусідній кімнаті спали діти. Кирилу десять років, Світлані – вісім. Іпотека, рахунки, батьківські збори. Вона розчинилася в цьому будинку, а чоловік почав соромитись її. – Він що, зовсім охрінів? – Олена, подруга-перукар, дивилася на Надію так, ніби та повідомила про кінець світу. – Соромно брати дружину на бенкет? Та хто він взагалі такий? – Завідувач складу. Отримав підвищ...

Історії Серця

Шукати в цьому блозі