З дочкою вона не розмовляла майже вісім років. І не бачила її стільки ж.

З дочкою вона не розмовляла майже вісім років. І не бачила її стільки ж. Сама Катя давно б уже помирилася з нею, але ж Машка така вперта, нізащо сама не подзвонить!

А Катя б і подзвонила, але тільки ось номер Машка змінила, мабуть, на зло їй. Катя навіть попросила знайомого з’ясувати, де і як живе її дочка, але він не зміг нічого дізнатися.

Або пожалів її і приховав правду, адже напевно життя дочки пішло по похилій, Катя це серцем відчувала.

Посварилися вони через те, що Машка, провчившись три роки, опинилась при надії від африканця і зібралася кидати інститут, щоб їхати за ним на його батьківщину.

Катя сказала, що Машка – дурепа, а дочка у відповідь стільки всього наговорила, що Катя навіть дар мови втратила.

Мовляв, вона, мати, сама нічого в житті не досягла, навіть дітей народити, крім Маші, не змогла, ось і намагається зробити з Маші ту себе, яка не вийшла. А вона хоч раз запитала, чого хоче сама Маша?

Виявляється, і перекладачем вона бути не хоче, і взагалі вчитися не хоче, а волосся завжди мріяла коротко підстригти, а не з цими довгими косами ходити.

Волосся найбільше образило Катю. У неї самої волосся було рідке, некрасиве, а дочка пішла в батька, навіть народилася вже з волоссям, Катя її по голові і впізнавала в пологовому будинку, інші немовлята всі лисі лежали.

І вона це волосся ой як берегла – мила його відварами трав, маслами мазала, щовечора і щоранку садила дочку на табуретку і довго розчісувала його, потім заплітала в коси.

І ось приїхала вона – мало того, що з животом, так ще й волосся обстригла! Катя заплакала – так шкода їй було і волосся дочки, і її блискучого майбутнього.

А Машка губи стиснула і більше ні слова не сказала, так і поїхала зі своїм Баабаром. Правда, через три місяці повернулася – права виявилася Катя, не сподобалося Маші в чужій країні, та й Баабар виявився далеко не принцом.

Може, все інакше б потім пішло, але тут Катя ляпнула, мовляв, як сусідам в очі дивитися, коли Маша темношкіру дитину народить.

А дочка тут же підскочила, почала звинувачувати мати незрозуміло в чому… Речі зібрала і поїхала, сказала, що Катя їй більше не мати.

Сусідам Катя брехала, що дочка поїхала в Америку. Інакше як пояснити, що єдина дитина зовсім не з’являється вдома?

Дочка ж по болючому вдарила – Катя і справді змогла народити тільки її, а що до, що після, скидала, не встигнувши виносити.

І як Маша тільки сміла говорити, що Катя її зовсім не любить? Та вона все життя дочці присвятила, а та, невдячна, начиталася книжок новомодних і вдає із себе розумну!…

 

…Катя відразу її впізнала, хоча Маша змінилася. Колишніми були тільки її волосся – довге, майже до пояса, і при вигляді цього волосся серце у Каті солодко защеміло – все-таки не дарма вона так за ним доглядала!

В іншому ж Маша була зовсім інакшою: сильно погладшала, обличчя стало роздутим, як у покійного чоловіка – той все життя з тиском мучився. За руку дочку вів хлопчина – смаглявий, з темною шапкою волосся.

— Ну, привіт, мамо.

Каті хотілося кинутися дочці на шию, завищати, притиснути її до себе і ніколи не відпускати.

Але стара образа занозою засіла в душі, не дала їй зрушити з місця. Замість цього Катя буркотливо промовила.

— Ти п’єш, чи що? Чого така опухла?

Дочка скривилася. Кивнула на хлопчика.

— Знайомся, це Іван.

Сльози все ж вирвалися назовні, разом зі сміхом, який Катя не змогла стримати.

— Я не розумію, що смішного?

Дочка презирливо підняла одну брову, як вміла тільки вона, і сміх застряг у Каті в горлі.

— Він поживе у тебе.

Це було не питання, це було твердження. Смаглявий хлопчик колупав носком землю і не дивився на Катю. У руках у дочки велика спортивна сумка.

Катя кивнула в бік ганку і сказала:

— Ходімо.

Поставила чай, нагріла вчорашній суп. Що дочка, що хлопчик до супу майже не доторкнулися.

Але за чаєм, до якого дочка дістала улюблене печиво Каті (все ж пам’ятає!), Маша, немовби неохоче, розповіла, що працює в турагентстві, що живуть вони удвох з Ванею, заміж так і не вийшла, що він добре вчиться, тільки пише як курка лапою.

Катя всю інформацію вбирала як губка, намагаючись уявити життя дочки і не забуваючи вставляти, що і вона сама так до третього класу писала, поки Катя її не перевчила і що перекладачем, напевно, більше виходило б заробляти, ну, і таке інше.

— Та кому вона потрібна, ця англійська, — відмахнулася дочка. — Зараз програми все перекладають. Я англійську вже й зовсім забула!

Хлопчик весь цей час мовчав, тільки печиво гриз.

— У нього канікули, в табір дорого віддавати, а одного не залишити, — сказала Маша. — Нехай він у тебе поживе, а то влітку у мене найважливіший час, цілими днями працюю.

– А раніше він з ким сидів?

– Раніше він у садок ходив. Мамо, ну тобі що, складно, чи що?

Звичайно ж, Каті було зовсім не складно. Але після восьми років мовчання вона чекала хоча б простого вибачення.

Щось на кшталт: мамо, вибач, ти була права, треба було мені тебе слухати. Але Маша поводилася так, ніби ніякої сварки не було.

Катя чекала, що дочка залишиться ночувати, але ні — пішла на електричку.

Хлопчик раптово кинувся до матері, коли та зібралася йти, вчепився в спідницю, але не плакав, просто мовчав. Катя взяла його за руку і пробурмотіла:

— Ти вже дорослий, досить.

І той слухняно відпустив матір.

Перші дні він майже не розмовляв, Катя навіть подумала, що він відсталий, тому Маша його і привезла. Але потім нічого, розговорився.

Правда, дивацтва у нього все ж були — він страшенно боявся собак. Та так, що мало не в конвульсіях бився, коли бачив їх. А чого боятися?

Катя спробувала показати хлопчикові, що нічого страшного в тих собаках немає — повела його до Артема, який на продаж лайок розводив, але після цього хлопчик ще й ліжко став мочити, немов маленький.

Катя спробувала поговорити про це з Машею – та дзвонила щовечора і по годині розмовляла з малим, точніше, щось говорила, а він мовчки слухав.

Катя лаялася, говорила, що якщо грошей нікуди подіти, нехай краще штани синові нові купить, а то ходить у рваних.

Маша відповідала, що так зараз модно і нехай ходить, як хоче. Ні, безглузда у неї дочка, що й казати. Довелося дзвонити Олегу.

Олег був її давнім залицяльником, другом чоловіка Тимофія, приїжджав до нього на полювання. Ніби якийсь не то далекий родич, не то просто знайомий.

Він був старший, і ще тоді ходив у високих військових чинах, а зараз і зовсім генерал. Коли вона поховала Тимофія, Олег запропонував їй жити разом, але Катя відмовилася. Ще не вистачало – їй і так добре!

Але іноді вона зверталася до нього за допомогою – якщо лікаря для кого треба було знайти або в інститут влаштувати. Він і Машу тоді влаштував, а вона, невдячна, не доучилася і кинула.

— Які люди, невже сама Катерина мені подзвонила! — зрадів він. — Що, надумала — може, підеш зі мною в ресторан? Я за тобою водія пришлю.

— Досить дурниці говорити! Я до тебе у справі. Лікар мені потрібен. Хороший. Для хлопчика.

— Який лікар?

— Не знаю, за нерви який відповідає. І за голову.

— Так за нерви чи за голову?

— І за те, і за інше!

— І де я тобі такого знайду?

— Ти важлива людина чи ні? Знайди вже якось!

— А в ресторан зі мною підеш?

— Ось знайдеш лікаря — тоді й поговоримо.

Через два дні за ними приїхала чорна блискуча машина з шофером, відвезла до лікаря.

Той, звичайно, був незадоволений, що Катя — бабуся, говорив, що батьки хлопчика потрібні, але в підсумку виписав якісь краплі і дав книжку з казками.

— Читайте йому перед сном, — сказав лікар. — Це такий метод корекції страху — казкотерапія називається. У хлопчика дуже високий рівень тривожності.

Звичайно, буде тут тривожність з такою матір’ю!

Потім водій відвіз їх до Олега. Той напоїв їх чаєм з тортом, показав хлопчикові рибок в акваріумі. І здивувався, що у Каті такий онук.

— А у мене одні дівчатка, — зітхнув він. — Три дочки, п’ять онучок. Я вже зневірився чекати хлопчика.

У ресторан Катя з ним не пішла, і Олег образився. Ніби Каті до ресторанів – їй онука на ноги поставити треба!

Вона поїла його прописаними краплями і книжку читала. Про всяк випадок зводила до Алевтини, щоб та його заговорила – тут всі методи хороші.

Але найбільше допомогли не краплі і не книжка. Артем прийшов якось і приніс цуценя. Маленьке, смішне, з пустотливими очима і кривим хвостиком.

— Некондиція, — сказав він. — Можна я його Ваньці подарую?

Катя думала, що хлопчик злякається, але ні – він обережно взяв цуценя на руки і вперше по-справжньому посміхнувся. Вночі, коли цуценя плакало, Ваня запитав:

– А чому воно скиглить?

– До мами хоче, – сонно відповіла Катя.

— І я хочу, — пошепки сказав хлопчик і взяв цуценя до себе в ліжко.

Катя хотіла заборонити, але передумала. А на ранок ліжко вперше за довгий час було сухим.

Артем заходив до них через день: цуценя перевіряв, хлопчикові небилиці розповідав, привозив Каті з міста продукти, які вона просила – тут, у селищі, не все можна було купити.

Хороший хлопець, цей Артем, подобався він Каті. От би Маша за такого вийшла заміж, але ні – вибрала собі якогось баобаба!

Влітку турбот багато, і час швидко летів. Дочка стала дзвонити все рідше і говорила все менше, так жодного разу і не приїхала.

Каті шкода було хлопчика, і вона, як могла, розважала його – водила в магазин за морозивом, на спортивний майданчик і в місцевий клуб, де іноді показували фільми і навіть концерти, влітку, правда, рідко.

Ось в один з таких походів вони і зустріли Валентину…

Валентина вічно змагалася з Катею, ще зі шкільних років. Катя здогадувалася, що та колись була закохана в її Тимофія, тому так і продовжувала доводити Каті, що вона живе краще.

І помідори у неї більші, і корова молока більше дає, не кажучи вже про дочку, яка поїхала до столиці і стала архітектором.

Ось і зараз Катя бачила – Валентина мало не підстрибує від нетерпіння, так їй хочеться Каті носа втерти.

– Щось давно тебе не було видно, – сказала Катя, щоб швидше з цим покінчити.

— Та я до доньки в Київ їздила, — розкудкудакалася Валентина. — Ніяк мене відпускати не хотіла! Всюди водила мене то туди, то сюди.

Ти не уявляєш, кого я бачила! Саму Тіну Кароль! Ось тобі хрест, стояла поруч зі мною прямо як ти зараз!

Я хотіла автограф взяти, але, як на зло, нічого підходящого із собою не було! Ой, а Дашка ж моя заміж виходить, ми по магазинах ходили, сукню їй вибирали і все таке…

— Ось і чудово, — перебила її Катя. — Може, онуків, нарешті, тобі народить!

Обличчя Валентини аж скривилося — не вперше Катя її цим підколювала. І тут тільки погляд Валентини впав на хлопчика.

Побачивши його темну шкіру, брови Валентини, намальовані чорним олівцем, косими комами пішли вгору.

– А це хто? – запитала вона таким тоном, ніби Катя могла вкрасти дитину.

– Так онук мій, – з гордістю вимовила Катя. – Я ж казала, що Маша в Америку поїхала. Ось, привезла в гості на літо.

– Брешеш! – скрикнула Валентина. — Вона ні в якій Америці не живе! Я її в аеропорту бачила, вона сказала, що в Ізраїлі була! А тепер, мовляв, додому повернулася.

Катя розгубилася. І перш ніж знайшла, що відповісти шкідливій Валентині, встигла подумати — невже вона до цього свого знову поїхала?

– Ти неправильно зрозуміла, – зарозуміло заявила, нарешті, Катя. – Так, їздила відпочивати до Ізраїлю, зараз тут погостює і до Америки полетить. Ну, ти ж сама розумієш – скільки там не живи, дім все одно тут!

Валентина замовкла. Але тут на її обличчі з’явилася зловтішна посмішка.

— Хлопчик, а тебе як звати? — солодким голосом запитала вона.

Катя занервувала.

— Ваня, — відповів він, міцніше стиснувши долоню Каті.

— Ваня, значить… І де ти живеш?

— З мамою.

— В Америці?

Катя легенько стиснула йому руку.

— Так, — кивнув він.

— А скажи мені щось англійською!

Ніколи Катя не була так близько до провалу. Але тут Ваня легко заговорив — не рідною і не німецькою, а інших мов Катя і не знала.

Може, і справді, англійською, схоже було на те, що дочка вчила. Валентина незадоволено зітхнула.

— Ну добре, передавай Машці привіт.

І пішла.

Вже вдома Катя запитала у хлопчика:

— А якою мовою ти говорив?

— Англійською. А якою треба було?

— Ти правильно зробив, молодець, — похвалила його Катя. — А звідки англійську так добре знаєш?

— Мама навчила.

Виходить, Маша і тут її обдурила. Суцільна брехня, і чим тільки Катя це заслужила! Каже, що працює, а сама, значить, за кордон літає! Невже до свого?

Спала тієї ночі Катя погано. Неспокійно було, груди тиснуло, немов кішка на них сиділа, хоча кішок Катя вже років п’ять, як не тримала.

Думала, цуценя, але ні – те з Ванею спало. Вона прокидалася, відкривала очі, дивилася в темряву. Нічого. Тільки серце – тук-тук, тук-тук, тук-тук.

А вранці вона запитала у онука:

– Ти свою адресу знаєш?

– Знаю, – відповів він.

– А ключі від квартири у тебе є?

— Є.

— Тоді поїхали в місто, — вирішила Катя. — Провідаємо матір.

Хлопчик помітно повеселішав, і Катя подумала — а що, так і скаже, що Ваня скучив, а там вже розберуться якось, що до чого. Вона зателефонувала Артему і запитала:

— Ти вдома?

— Ну, вдома, — посміхнувся він. — Автовідповідачів не тримаємо.

— Жартуй зі своїми дівчатами, — відрізала вона. — Скільки буде коштувати до міста мене відвезти?

— Тітонько Катя, з тебе — ні копійки! Коли їхати?

— Зараз.

— Ну, тоді чекай. А куди їдемо?

— Хочу дочку провідати.

— Машу?

Щось у голосі Артема не сподобалося Каті, але про це вона вирішила подумати пізніше.

— У мене що, багато дочок?

— Все, тітонько, через десять хвилин буду!

Артем з’явився через п’ятнадцять хвилин — у чистій сорочці і причесаний. Катя, нарешті, зрозуміла зміну в його голосі, але не стала вдаватися в подробиці.

Назвала адресу, запитала, чи знає він, де ця вулиця і будинок.

— Знайдемо! — безтурботно відповів Артем.

У машині було спекотно і пильно, Ваню швидко заколисало, двічі знудило. Катя поїла його теплою водою з пляшки і витирала личко вологою носовою хусткою.

Через дві години заколисало і саму Катю, так що вона почала кричати на Артема, який заплутався у вулицях і ніяк не міг знайти потрібну.

— Ось наш будинок! — раптом закричав Ваня, і Катя з Артемом з полегшенням видихнули — дорога всіх неабияк виснажила.

Вони припаркувалися біля під’їзду, який вказав Ваня, Катя вийшла, розминаючи затерплі ноги, а хлопчик вже з нетерпінням пританцьовував поруч.

— А раптом мама на роботі? — запитував він. — Вона не буде лаятися? А ти сказала їй, що ми приїдемо?

— Не галасуй, — наказала йому Катя. — Ключі краще дістань про всяк випадок. А ти, — вона повернулася до Артема, — почекай тут.

Нічна тяжкість у грудях повернулася — Катя розуміла, що дочка навряд чи зрадіє їхньому приїзду.

Але відступати було пізно, і вона пішла слідом за онуком, який уже відчинив під’їзні двері і біг вгору по сходах.

Каті самій довелося натискати на дзвінок, Ваня не діставав. Їй раптом стало прикро – могла б хоч раз за ці роки покликати матір в гості, знала б Валентина, що Катя вперше біля дверей дочки стоїть, засміялася б.

Спочатку за дверима було тихо, і Катя вже зібралася взяти ключі з рук хлопчика, але тут замок повернувся, і двері відчинилися.

На порозі стояла Маша. Бліда, в кольоровій хустці на голові і довгій білій нічній сорочці.

— Мамочко! — Ваня обхопив Машу за ноги, почав щось розповідати про дорогу і про те, як його вирвало, про цуценя, якого він назвав Бім. Маша кивала, розгублено дивилася то на сина, то на матір.

— Можна увійти? — буркнула Катя.

Дочка відійшла вбік, пропустила її.

У квартирі було похмуро і душно, щільні штори не пропускали сонячне світло, кватирки, схоже, були закриті.

У цій квартирі пахло погано, але чим, Катя ніяк не могла зрозуміти.

— Ти чого такий бруд розвела? — почала вона лаяти дочку. — Сидиш у задусі, хоч би вікно відкрила. І взагалі — що відбувається, можеш мені сказати?

Ваня підняв на Катю перелякані очі. «Треба було в машині його залишити, — із запізненням подумала вона. — Як при ньому говорити?».

Маша пройшла в кімнату, втомлено опустилася на ліжко. Катя пішла слідом. Ліжко було незастелене, в кутку бурчав телевізор.

У Каті кипіла злість — посеред буднього дня лежить вдома, нічого не робить. Набрехала про роботу? Що ще вона їй набрехала?

— І чого ти в такому вигляді?

Дочка слухняно взяла зі стільця кофту, зовсім невідповідну для спекотного літа, натягнула її.

Довге волосся заплуталося в комірі, і Катя вирішила його поправити. Пасмо волосся так і повисло у неї на руці.

— Мамо, у тебе волосся відпало! — злякано закричав Ваня.

Катя вже відкрила рот, щоб запитати, щоб висловити свою здогадку, яка блискавкою ввірвалася в її материнське серце і змусила задихнутися.

Але Маша її випередила — притиснула до губ палець, подивилася на Ваню. Катя судорожно втягнула в себе повітря.

– Ванечка, – неприродним голосом промовила вона. – Сходи, скажи дядькові Артему, що все гаразд, але нехай він мене почекає. Добре?

Хлопчик невпевнено кивнув і глянув на матір у пошуках схвалення. Це трохи образило Катю, і вона стиснула губи, але тут же сама себе вилаяла — хіба зараз час ображатися?

Маша кивнула, і Ваня легко побіг до дверей. І тільки коли вони за ним зачинилися, Катя незграбно сіла поруч з Машею і тихо промовила:

— Давай, розповідай.

***

Залишивши хлопчика з Машею, вона спустилася до машини.

— Тітко Катя, що відбувається? — випалив Артем, який за ці пів години вже змучився.

Варто було б відправити його додому, але… Катя подумала — може, досить вирішувати все за інших? І вона в кількох словах описала ситуацію.

Артем слухав уважно. Після чого запитав:

— І чим я можу допомогти?

Катя подумала.

— Мені треба буде в магазин, у неї там холодильник зовсім порожній. Звозиш?

— Та не питання, тітонько Катя!

— Я тільки зателефоную зараз, почекай.

Катя набрала знайомий номер.

— Катерино, — радісно прогудів Олег. — Я вже й не сподівався тебе почути!

— Так, давай без вступів! Справа серйозна, Олег. Мені потрібен лікар.

— Знову?

— Не знову, а ще раз. Мовчи і слухай. Тут інша справа. Серйозна. У мене дочка хворіє. Каже, що лікування допомогло, але що вона там розуміє, мізків як у…

Коротше, Олег — мені потрібен найкращий лікар, розумієш? Найкращий! І тільки спробуй щось сказати про свої умови…

— Гаразд-гаразд, я вже й не сподіваюся… Буде тобі лікар. Ти сама як?

Вона хотіла сказати, що добре, але раптом у горлі утворився ком, так що й вдихнути було нічим. Поруч прогудів автомобіль, вона здригнулася.

— Катя, ти мене чуєш? Ти де?

— Я… У місті. І чим тут люди тільки дихають?! Смог такий, неможливо…

— Ти в місті?

— Так, я ж сказала — приїхала до дочки. Вона хвора. Потрібно їй допомогти.

— То, може, я під’їду? Ти де?

Катя хотіла сказати, що не треба, але той ком знову завадив їй. І несподівано для себе вона сказала:

— Приїжджай…

 

…Потім було різне. І молодий веснянкуватий лікар («Невже це найкращий?»), і переїзд Каті до міста («На деякий час, бо я тут дихати не можу!), і навіть вечеря в ресторані (лікар, і справді, виявився найкращим, тож відмовляти було ніяково).

І якось закрутилося життя, закрутилося, так що тепер, зустрічаючи Валентину, Каті було, що їй розповісти. І вона розповідала.

А Валентина дивувалася і заздрила. А потім дочка Валентини народила їй двійню. І тоді вже Катя заздрила, бо Машу хоч і вилікували, але дітей у неї більше бути не могло.

Зате у неї був Ваня – найнезвичайніший і найкращий онук на світі, який більше не боявся собак. А як тут боятися, коли у вітчима свій розплідник?

Вони з Олегом теж собаку, до речі, завели і гуляли з нею вечорами. Так, довелося переїхати, але Катя про це не шкодувала – вона вміла бути вдячною.