Арсеній закохався в неї з першого погляду. Вона оселилася в будинку нещодавно померлої старої. Нібито вона була її племінницею, але анітрохи не схожа на ту стару відьму.
Каміла була не тільки непристойно красива, але ще й добра як ангел. Раніше повз квартиру 36 всі проходили мало не перехрестившись, і все одно — то на сходинці спіткнешся, то ключі впустиш.
А зараз кожен сповільнює крок в надії зустрітися з прекрасною Камою.
Варто з нею поговорити — і головний біль відступає, рішення будь-якої проблеми приходить само собою, а посмішка потім весь день не сходить з обличчя.
Жив Арсеній у квартирі 29, тому у нього не було потреби підніматися вище другого поверху.
Але він все одно піднімався — старі пошарпані двері з коричневою оббивкою так і манила його.
Іноді йому щастило, і він дійсно зустрічав Камілу — вона виходила в магазин, розпустивши свої темні кучері по плечах і закинувши сумку на руку, або поверталася з роботи, притихла і втомлена, з суворим пучком і в білих тенісках.
Вона ніколи не шкодувала посмішки для хлопчикм Арсенія, завжди зупинялася, щоб поговорити про те, про се. І питала про голуба.
Саме він їх і познайомив. Арсеній відвоював голуба у сусідського кота, який встиг неабияк пошматувати нещасного птаха.
Лапка була зламана, крило подряпане, навколо кров і пір’я. Чесно кажучи, він не знав, що з ним робити далі.
І тут якраз повз проходила вона, Кама — тільки-но заїхавши в квартиру номер 36. Повернулася до нього і сказала:
— Ой, бідненький. Хто його так?
— Горинич, — Арсеній жестом вказав на незадоволеного кота, який не втрачав надії отримати свою жертву назад. — Не можна голуба тут залишати, він його точно дістане і каюк пірнатому…
— Звичайно, не можна, — погодилася Каміла. — Потрібно його вдома потримати, поки не зміцніє. У тебе є велика коробка?
— Є, — вона і справді була, від нового телевізора, що нещодавно купили батьки.
— Ось, посади його в коробку. Нехай відсидиться кілька днів.
— А чим його годувати?
— Та гречкою, пшоном — чим знайдеться. Тільки хліба не давай, від нього у них кишки псуються. І води в чашку налий.
Вона взяла голуба з рук Арсенія і уважно оглянула.
— Так, його б полікувати… Ходімо до мене, я тобі мазь одну дам і краплі.
Так Арсеній побував у квартирі номер 36. Поки була жива стара, подейкували, що там на стінах висять жаб’ячі голови і зміїні хвости, на кухні у великій клітці сидить ворон, а вода з крана тече одразу проклята.
Але, або дівчина все тут неабияк почистила, або чутки були дуже далекі від істини. Звичайнісінька квартира — чиста, світла, на стінах тільки картини висять. Пахло в ній чистотою і свіжістю.
— Тебе як звати? — запитала вона.
— Арсеній.
— А мене Каміла, коротко Кама.
Так і познайомилися. Голуба у нього і справді вийшло виходити — з кожним днем він набирався сил і майже вже не кульгав. Але відлітати не прагнув.
Та й сам Арсеній не дуже хотів позбавлятися голуба — це була та ниточка, яка пов’язувала його із Камою, та й звик він до нього.
Його кохання до дівчини було таким ясним, таким сильним, що сумнівів не було — це на все життя.
Він довго не наважувався зізнатися їй у своїх почуттях, підозрював, що вона лише розсміється у відповідь.
Так і вийшло…
Одного разу, коли цвів бузок, він нарвав величезний оберемок, піднявся на третій поверх і почав чекати, коли вона прийде з роботи.
Мешканці, що проходили повз, дивилися на нього то з подивом, то з насмішкою. Та Арсенію було все одно.
Вона з’явилася, як завжди, о 18.45. Побачила його, посміхнулася.
— Привіт! Ти на мене чекаєш?
— На тебе, — ледве вимовив Арсеній і простягнув букет, що задушував своїм ароматом.
Каміла взяла квіти, піднесла до обличчя, вдихнула аромат бузку.
— Дякую.
— Скажи, ти вийдеш за мене заміж? — випалив Арсеній.
І Кама розсміялася. Легко так, світло. Але все одно хлопцеві стало сумно і трохи прикро.
— Дурнику, я ж старша за тебе десь на п’ятнадцять років! Коли ти виростеш, я буду вже старою.
— Ну і що, — похмуро сказав Арсеній.
— Не ображайся, милий, — вона погладила його по маківці. — Але боюся, нічого не вийде.
— А якби я був старший?
— Тоді так, — погодилася Каміла. — Якби тобі було двадцять п’ять років, я б точно вийшла за тебе заміж.
Арсеній кулею побіг вниз. Йому терміново потрібно було щось придумати, знайти якийсь засіб, щоб за один день подорослішати.
Хто сказав, що в дев’ять років не можна кохати по-справжньому?
Всередині щось так боліло, що сил не було. Ще більше, ніж зуб, який йому лікували два роки тому, більше, ніж рука, яку він зламав, впавши з дерева минулого літа. От якби сталося диво!
Арсеній зайшов у свою квартиру, промчав повз маму в кімнату.
— Гей, а вечеряти? — покликала вона.
Яка може бути вечеря, якщо серце розбите… Арсеній вийшов на балкон, щоб перевірити, як там його голуб у коробці. Заглянув — а там його немає.
Немов вищі сили змовилися в цей день, і разом із втратою свого єдиного кохання він повинен втратити ще й друга, до якого встиг прив’язатися…
Хлопчики не плачуть, це просто крапелька дощу впала на його щоку. І ще одна. Звідки в цей ясний вечір дощ?
Він ще раз глянув у коробку, немов голуб міг там з’явитися. Голуба не було. Але біля стінки він помітив паличку.
Не просто гілочку з дерева — вона була явно виточена кимось, розмальована різьбленими візерунками, немов це була… чарівна паличка.
Не вірячи своїм очам, Арсеній взяв її в руки. Махнув. Повітря немов пронизала жвава бджола.
“Так, це точно не проста паличка” — вирішив він.
Бажання прийшло саме. Арсеній заплющив очі, змахнув паличкою і сказав: «Хочу стати старшим за Камілу…»
***
Комарі пробивалися навіть через сітку, примудрялися вкусити крізь товсті штани, але Арсеній так звик до цих укусів, що вже й не відчував їх.
До вечора м’язи приємно боліли звичною втомою. Майже без слів вони з товаришами розпалили вогонь, приготували нехитру вечерю. Поїли. Хтось дістав пляшку, розлив.
— Ну за свято, чи що, — кивнув бородатий Сергій.
Сьогодні Арсенію виповнилося тридцять п’ять років. Він уже давно старший за Камілу. І саме тому на всі свої дні народження їде в експедицію, щоб уникнути подарунків і привітань.
Як пояснити родичам і друзям, що для нього це зайве нагадування про те, що він зробив…
Каму збила машина, того ж вечора — вона пішла в магазин за хлібом, у білих тенісках, з сумкою в руках.
На похоронах був весь двір, плакали всі, від малого до великого. Один Арсеній не проронив ні сльозинки — він стояв соляним стовпом і не міг повірити, що все це правда.
Їй було двадцять чотири роки. Ще п’ятнадцять років він був молодший за неї, а потім вони зрівнялися.
А далі час почав відміряти його роки, роблячи все старше і старше за ту прекрасну дівчину з темними кучерями, яку він буде кохати все своє життя.
"
Коментарі
Дописати коментар