Не те щоб Іра не злюбила вітчима, просто не прийняла…

Не те щоб Іра не злюбила вітчима, просто не прийняла…

Не те щоб Іра не злюбила вітчима, просто не прийняла. Ну який він їй тато? Не було ніколи в Іри тата і цей “дядько Федя з’їв ведмедя” теж не тато. Однак заради мами вона з перших днів знайомства намагалася тримати свою незадоволеність при собі.

Не маленька, вже одинадцятий рік, розуміє, що мамі хочеться сім’ю. Так, дядько Федя непоганий, мовчазний просто.

Але чужий. Іру ніби й не помічає. Зате в чарку не заглядає, як батько у найкращої подруги Зіни, що була їй навіть троюрідною сестрою.

А Федір наче й не помічав, що у його коханої жінки підростає дочка. Прийняв, як даність її наявність і став будувати плани на подальше життя, сподіваючись, що подарує йому Женька свого рідного сина, а то й двох.

Розписалися вони швидко і тихо, обміняли дві квартири на одну простору, в якій в Іри з’явилася своя кімната, і між вітчимом та Ірою з’явився просто «худий мир», замість «доброї сварки».

Пообідавши після школи, Іра пірнала у свою кімнату і намагалася якнайменше стикатися з чоловіком матері. Він із дружбою теж не нав’язувався.

Коли в Євгенії з’явилася нудота вранці та почали мучити запаморочення, вони навіть усі дружно зраділи – малюк! Іра мріяла про братика, а Федір – про сина.

Але сталося непоправне, не нове життя зародилося, а хвороба оселилася сторонньою агресивною плоттю в головному мозку молодої ще жінки. Стала Іра сиротою вже в одинадцять років. І шлях її лежав прямо до дитячого будинку.

Вона ще не замислювалася про свою подальшу долю, притиснута страшним горем, коли почула, як на кухні ридає після поминок не зовсім твереза мати Зіни, й немов виправдовується перед Федором:

– Узяла б я її до себе, все ж таки Женька сестра моя двоюрідна, не чужі. Але ми самі із Зінкою раз на тиждень з дому бігаємо, як мій очі заллє. Не потягну. А більше нікого у нас із рідні й немає.

Іра не хотіла підслуховувати, але так вийшло, і з розмови вона зрозуміла, що приходили з опіки, що «забирають її в дитячий будинок», що в цих стінах великої та просторої квартири, вона тому, що вітчим відстояв, випросив кілька днів, сподіваючись знайти рідню Жені. От і розмова ця звідси випливає.

– Іро, поговорити треба – почав зранку вітчим, але замовк, підбираючи слова.

– Так, не бійтеся, кажіть, я вже знаю, що треба в дитбудинок збиратися.

– Я про інше. Якщо ти не проти, то хочу оформити опікунство над тобою, адже ми з матір’ю були розписані, кажуть, що можна спробувати, але якщо ти сама захочеш.

– Я знаю, батько з мене нікудишній, але не можу я тебе в дитбудинок віддати. Не можу! Може, спробуємо? Заради Жені, спробуємо. Мабуть, дивиться на нас та переживає.

Вона й не уявляла, що дорослий чоловік може плакати. Особливо Федір. Він і на похороні не плакав. Скам’янілий був, так, але жодної сльозинки. А тут…. Підійшла, обійняла його і стала, як маленького втішати.

Все в них вийшло. Хто кого підтримував перші пів року, це ще питання, але час потихеньку лікує. Налагодили побут, навчилися обоє варити борщ і не лише. Навчилися розмовляти один з одним.

Правда Федір співрозмовник був небагатослівний, але Іра звикла. Крім подяки, вона почала відчувати й повагу до вітчима. Чоловік він був справедливий.

Не раз заступався за неї на подвір’ї, намагався якось її радувати у дрібницях. То морозива після роботи принесе, то два квитки на прем’єру кіно їм із Зіною купить.

Іноді забігала тітка – що допомогти, підказати, розібратися з рахунками, за квартиру. Часто приходила з ночівлею Зіна. Біль стихав. Стали жити.

Федір ходив на збори до школи, залишав частину зарплати на спільне користування та ніколи не питав звітів. Іра намагалася не підводити його. Але ніколи не називала його татом, ні в очі, ні за спиною, розуміючи, що для нього вона чужа дитина.

Не сама дійшла такого висновку, а знайшлися «добрі люди» – просвітили «сирітку», шкодуючи солодко.

Коли їй виповнилося чотирнадцять, Федір знову зважився на важку для обох розмову. На цей раз, він питав її думку з приводу свого одруження. На роботі непомітно в нього почали будуватися стосунки з однією жінкою, а ще – у них буде дитина.

– Я пішов би до неї жити, але ти ще не можеш залишатися сама. Та й опіка прибіжить. А удвох до неї, теж не варіант – тісно буде. У неї лише кімната в службовому будинку. Але якщо я приведу її сюди, як думаєш, уживемося?

Зовні ужилися. Ліда ходила по хаті, як важлива гуска, погладжуючи свій великий живіт, Федір повеселішав, а Іра намагалася згладжувати всі конфлікти.

До неї чомусь не прийшов складний підлітковий період. Напевно, вона відразу подорослішала з відходом мами. А ось Ліда…

Іра багато списувала на її цікаве положення і не розповідала Федору, як сповзає посмішка з обличчя його дружини, коли за ним зачиняються двері.

Як усім своїм виглядом вона показує Ірі, що тепер господарка вона, а Іра ніхто. І це «ніхто» через непорозуміння, через дурість Федора плутається в них із чоловіком під ногами.

Зрозумівши, що Іра нічого Федорові передавати не збирається, вона вже не лише виглядом, а й словами відкрито це їй почала говорити. Дратувала її чужа дочка, чужа дитина.

І знову допомогла стара тактика. Менше траплятися на очі. Федір довго був у незнанні, але коли з’явився їх із Лідою син – Стаська, то став здогадуватися, що Ірі не просто у їхній родині.

Ліда вже й Федору почала співати, що чужа дитина їй заважає.

– Ну і що, що кілька квадратних метрів їй у цій квартирі належать? Виплатимо її частку до повноліття, і нехай живе своїм життям! – співала вона йому. – А зараз про неї держава має дбати, а не ми – чужі їй люди!

Федорові складно давалися заперечення, він справді з молодості був небалакучий. А Ліду переговорити взагалі було важко.

Однак знайшов простий аргумент – стукнув кулаком по столу і сказав. Припини. Ніколи більше не хочу слухати таке.

А Іру покликав у найближчу суботу відвідати Женю. Прибралися там, пофарбували огорожу, квіти пересадили. Посиділи мовчки, і знову наче зблизилися, як у перші пів року, що були наповнені горем і болем.

– Нічого, Ірино, все владнається. Ти потерпи. Скоро Стас у садок піде, Ліда працювати почне, ніколи їй буде дурницями займатися.

Але Ліда почала з іншого краю діяти. Під приводом слабкого імунітету Стасіка, заборонила запрошувати до будинку Зіну. А її матір вона давно вже відучила забігати до них по-родинному.

Взяла у свої руки усі фінансові питання. Не було в Іри вже доступу до спільних грошей. Доводилося просити у Ліди навіть на найнеобхідніше, про що дівчата соромляться вголос говорити.

Вона не скаржилася Федору, не хотіла бути причиною їхніх сварок. Їй щиро подобалося те, що вітчим повеселішав, що знову заблищали його очі. Вона бачила, як він любить сина.

Якось Федір ненароком дізнався, що Ірина не харчується в школі. Вона вже навчалася у дев’ятому, часто залишалася на додаткові заняття, ще займалася у секції легкої атлетики.

І часто до вечора була голодною. Кишенькових грошей, щоб перекусити, у неї теж не було. Відколи гроші з доступної скриньки перекочували в гаманець Лідії. Точніше, це вже була банківська карта.
Федора відчитала класна керівниця Ірини.

– Ви б, Федір Ілліч, поговорили з Іриною. Мода модою, але ж вона вже прозора! Скоро в голодні непритомності буде падати. А хто буде відповідати? Знову школа – знову недогледіли? Замучилися ми з їхніми дієтами!

Коли до Федора дійшло, що він упустив момент із грошима, понадіявшись на дружину, то докоряв собі та лаяв Іру, що мовчала.

– Ну, пробач, дочко, тугодум я. Ну, а ти що мовчиш? Ти знай – у тебе і свій рахунок є. Я туди всі опікунські складаю, і виплати туди всі йдуть.

– Але знаєш, ми все ж таки їх чіпати не будемо. У тебе і навчання попереду, і весілля. Я тобі просто карту відкрию і буду із зарплати скидати. Добре?

Іра до ладу і не слухала його, про гроші, про карту. У голові лише звучало – ДОЧКО. Невже вона і справді для нього не чужа дівчинка, що він засмутився через неї. Не через Ліду, не через Стаса, а через неї?

Ох, і шаленіла Ліда, коли зрозуміла, чому грошей до неї трохи менше надходити стало. Стала, то опікунські «в спільний котел» вимагати, то демонстративно голосити, що гроші немов у трубу відлітають.

Як вона не заощаджує, відкласти на відпустку не виходить. А як інакше, якщо “цю” одягати, взувати та годувати доводиться. А тут ще й гроші їй виділили!

– Так відпускні отримаю, і поїдемо у відпустку, проблем…

– Знову в будинок вашого відпочинку? Я на море хочу!

У таких баталіях пролетіло ще кілька років. Ліда намагалася зачепити Іру, Федір стіною вставав на захист. Ірина страждала, знаючи, що є причиною сварок у сім’ї.

Одне гріло – вони із Зіною мріяли закінчити школу, знайти роботу та винайняти кімнату на двох. Батько у Зіни зовсім уже «злетів із котушок», йшов у тижневі загули, почав тягнути все з дому. І не ясно навіть було – кому з дівчат живеться гірше.

Але мріям не судилося збутися. Зіна вискочила заміж одразу після випускного. Майже за першого зустрічного, бо не могла вже жити з батьками.

У Ірини змінилися плани – вступити туди, де гуртожиток став уже її метою. Федір хоч і не підтримував цієї ідеї, але розумів, що Ірині складно з ними.

Прораховував вже варіанти, як взяти іпотеку для Ірини, але Ліда чинила опір, як могла, наполягаючи на грошовій компенсації.

– Що їй там належить з цієї квартири? І так на всьому готовому виросла!

Рішення прийшло несподівано. Федору у спадок дісталася непогана квартира у сусідньому обласному місті.

Там якраз був і інститут сервісу, куди Ірина потай мріяла вступити, але вважала, що їй «не по кишені» платне навчання, а за бажаним напрямом не було передбачено бюджетних місць. Та й гуртожитки там не надавали.

Федір переписав свою спадкову повнометражку на Ірину, вручив їй і управління рахунком, де накопичилося достатньо, щоб разом сплатити всі роки навчання.

Сам поїхав з нею – допомогти з заселенням, з поданням документів. Ні, він справді хотів допомогти, але ще була причина.

Ліда біснувалася, коли дізналася, що спадок «плинув» з її рук. А він уже втомився від лайки та скандалів. Тому тиждень відпочинку від дружини був до речі.

Обійшов усіх сусідів у під’їзді, благо квартир там було не так багато. Невеликий триповерховий будинок у затишному житловому комплексі.

Попросив «не кривдити доньку, придивлятися». І це Федір, який у магазини ходив, тільки з самообслуговуванням, щоб зайвий раз не розмовляти з продавцями!

– Пощастило тобі з батьком, дівчино, – говорили сусідки, зустрічаючи Іру у дворі.

– Так, тато у мене чудовий, – погоджувалась Іра.

На кожному весіллі є зворушливі моменти, коли складно стримати сльози. На весіллі Ірини цим моментом став танок батька з донькою.

Федір взагалі змусив усіх гостей понервувати того дня. Наречена не хотіла йти на реєстрацію, доки не приїде батько.

А в нього стала машина на трасі між містами. Нову гнав, як весільний подарунок. Не обкатана для такої дороги. Але обійшлося, встиг.

Все в житті встиг цей небагатослівний чоловік. Та зайві слова для цього були й не потрібні, головне – чуйність, доброта, милосердя і Боже благословіння…

Більше б таких людей, можливо і світ був би добрішим.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

"