Відстань ти від мене! Я одружуватися з тобою не обіцяв! І взагалі, я і знати не знаю, чия це дитина! А може, й не моя зовсім? – Тому, гуляй ти вальсом, а я, мабуть, поїду собі, – так говорив Віктор, який був у їхньому селищі у відрядженні, ошелешеній Валентіні

 Відстань ти від мене! Я одружуватися з тобою не обіцяв! І взагалі, я і знати не знаю, чия це дитина!

А може, й не моя зовсім?

– Тому, гуляй ти вальсом, а я, мабуть, поїду собі, – так говорив Віктор, який був у їхньому селищі у відрядженні, ошелешеній Валентіні.

А вона стояла і не могла повірити ні вухам, ні очам своїм. Чи це той Віктор, який у коханні їй зізнавався і носив на руках?

Чи той цей Віктор, який називав її Валюшенькою та обіцяв манни небесної? Перед нею стояв злегка розгублений, а тому сердитий, чужий чоловік…

Поплакала Валентина з тиждень, помахавши Віктору назавжди ручкою, але через вік – було їй вже тридцять п’ять, свою непоказність, а значить малої ймовірності знайти жіноче щастя, вирішила вона стати мамою.

Народ ила Валя в призначений термін крикливу дівчинку. Назвала її Марійкою. Дівчинка росла спокійною, безпроблемною і не завдавала своїй матері ніякого клопоту.

Наче знала, що хоч кричи, хоч не кричи, а нічого не доб’єшся… Валя непогано ставилася до доньки, але видно було, що справжньої материнської любові в неї не було – наче й годує, одягає й іграшки купує.

Але щоб зайвий раз дитину обійняти, приголубити, погуляти з нею – ні. Цього не було. Маленька Марійка часто тягла руки до матері, але та усувала її. То вона зайнята, то багато справ, то втомилася, то голова болить. Так і не прокинувся в неї інстинкт.

Коли Марійці було сім років трапилася небачена справа – Валя познайомилася з чоловіком. Мало того, додому до себе його притягла! Все селище про це пліткувало! Яка Валька легковажна жінка.

Чоловік не серйозний, не місцевий, роботи постійної немає, живе незрозуміло де! Може зовсім шахрай…

От справи які! Валя у місцевому сільпо працювала, а він у них підрядився машини з товаром розвантажувати. На цьому професійному ґрунті у них роман і закрутився.

А незабаром Валя новоявленого нареченого до себе жити й покликала. Всі сусіди засуджували жінку:

– Притягла додому не зрозуміло кого! Про доньку б маленьку подумала, – балакали сусіди. Ще й мовчун, слово з нього не витягнеш! Значить, приховує щось!

А Валя не слухала нікого. Наче розуміла, що це її останній шанс жіноче щастя своє придбати…
Але незабаром думка сусідів змінилася стосовно цього небалакучого, на перший погляд, мужика.

Будинок Валентини без чоловічих рук занепав і вимагав ремонту – Ігор, так звали мужика, спочатку ґанок підправив, потім залатав дах, паркан повалений підняв.

Щодня він щось ремонтував і будинок гарнішав на очах. Побачивши, що в мужика руки звідки треба ростуть, люди почали звертатися за допомогою, а він говорив:

– Якщо ти старий або бідний зовсім і так тобі допоможу. А якщо ні, то грошима плати, чи продуктами.

З одних брав грошима, з інших консервацією, м’ясом, яйцями, молоком. У Валі город був, а худоби не було – куди без мужика.

Тому раніше вона Марійку не часто балувала сметаною та молочком. А зараз у холодильнику стали й вершки водитися, і молочко домашнє.

Словом, у чоловіка Ігоря руки були золоті. І Валюшка, яка ніколи красунею не була, змінилася з ним – прям світилася вся, подобрішала, пом’якшилася начебто. До Марійки навіть ласкавіша стала. Усміхається, а в неї, виявляється, ямочки на щоках. Ось як…

А Марійка росла собі, до школи вже ходила. Якось сиділа вона на ґанку, та спостерігала, як дядько Ігор працює, а в його руках усе сперечається. А потім пішла до подружки в сусідній будинок.

А прийшла тільки надвечір, загулялася. Відчинивши хвіртку, дівчинка остовпіла … Посеред двору височіли … гойдалки! Вони легко гойдалися від подиху вітерця, так і манили до себе, так і звали…

– Це мені?! Дядько Ігорю! Це ви зробили мені? Гойдалки?!! – Не вірила своїм очам Маша.

– Тобі, Марійко, звичайно тобі! Приймай роботу! – радісно засміявся зазвичай нелюдимий дядько Ігор.

Марійка сіла на сидіння і розкочувалася сильно туди-сюди, а вітер свистів у неї у вухах – щасливішої дівчинки не було на всьому білому світі…

Валя йшла рано на роботу, тому куховарство на себе теж узяв дядько Ігор. Він готував сніданок, обід. А які він пік пироги, а запіканки!

Це саме він навчив її смачно готувати та столи накривати. Стільки талантів виявилося в цій нелюдимій, мовчазній людині…

Коли настала зима і день став коротким, дядько Ігор проводжав і зустрічав її зі школи. Він ніс її портфель і розповідав історії зі свого життя.

Розповідав, як доглядав за тяжко хворою матір’ю, продав свою квартиру, щоб допомогти їй. І як рідний брат вигнав його з домівки обманним шляхом.

Він навчив її ловити рибу. Влітку, на зорі, вони ходили вдвох на річку і сиділи тихенько, чекаючи на клювання. Так він навчив її терпіння.

А в середині літа дядько Ігор купив їй перший дитячий велосипед і вчив кататися на ньому. Він мазав їй коліна зеленкою, коли вона обчухрувала їх ущент, падаючи.

– Ігорю, вб’ється ж дівчина, – бурчала мати.

-Не вб’ється. Вона повинна вчитися падати й підійматися знову, – відповів він їй твердо.

А одного разу на Новий рік він подарував їй справжні дитячі ковзани. Увечері вони сіли за святковий стіл, який накрив дядько Ігор за допомогою Марійки.

Вони дочекалися опівночі, вітали один одного, сміялися і цокалися келихами. Усім було смачно та весело. А вранці Валя та Ігор прокинулися від пронизливого крику і вереску Марійки.

– Ковзани! Ура! У мене є справжні ковзани! Білі та нові! Дякую, дякую!!! – Кричала вона, виявивши під ялинкою шикарний подарунок. Дівчинка притискала їх до грудей і по її обличчю текли сльози щастя.

А потім вони з дядьком Ігорем пішли на замерзлу річку і він довго розчищав сніг з криги, а вона йому допомагала. Потім вчив її кататись.

Вона падала, але він терпляче вів її за руку, доки вона не навчилася стояти на ногах міцно. А потім змогла проїхати по-справжньому і жодного разу не впала. Марійка тріумфувала і верещала від щастя.

А коли вони вже йшли з річки, кинулася йому на шию:

– Дякую тобі за все! Дякую, тату…

Тепер плакав Ігор. Від радості. Він крадькома скидав скупі чоловічі сльози, щоб вона не побачила, але вони котилися самі по собі…

Потім Марійка виросла, поїхала вчитися в місто. У неї було дуже багато складнощів у житті. Як і у всіх. Але він був поруч завжди.

Він був на її випускному. Він возив їй у місто сумки з продуктами, щоб, не дай Боже, його донечка, його Марійка не голодувала.

Він вів її під вінець, коли вона виходила заміж. Разом з її чоловіком він стояв під вікнами пологового, чекаючи на новини. Він няньчив своїх онуків і любив їх так, як не люблять іноді рідних.

А потім він пішов із життя, як колись підемо й всі ми. На прощанні Марія разом із матір’ю стояла в глибокій скорботі й кинувши жменю землі, та важко зітхнувши, промовила:

– Прощавай, татко … Ти був найкращим батьком у світі. Я завжди буду тебе пам’ятати…

І він залишився у її серці назавжди. Не як дядько Ігор, не як вітчим, а як БАТЬКО… Адже батько іноді не той, хто дав життя, а хто виховав, хто ділив твій біль та радість. Хто був поруч…

Ось така зворушлива життєва історія! Дякую за ваші коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, та читайте цікаві публікації!

"