Історії Серця

— Дівчина, ви досі тут стоїте? Та ще й одні? Не страшно? — Максим з посмішкою запитав Анну, сестру Лізи. Вона, здавалося б, давно мала поїхати додому автобусом, але досі стояла на зупинці. Анна розсміялася, відкинувши назад своє довге волосся. — Та все ніяк автобус не під’їде. Добре, що ви підійшли, тепер ти будеш моїм охоронцем. Максим посміхнувся. Ліза побачила, як її чоловік і сестра обмінялися поглядами… Такими поглядами, які їй зовсім не подобалися. Вона давно помітила, що вони так дивляться один на одного. Навіть сьогодні, коли вони були в гостях у мами, теж дивилися особливо один на одного, і ось знову! Ліза рознервувалася. Вона була готова заплющити очі і закрити вуха руками і закричати, щоб не бачити нікого з них. Тут підійшов автобус Анни, вона кинула їм: — Бувайте. Сіла і поїхала. А через 5 хвилин підійшов потрібний їм автобус, вони попрощалися з мамою і теж сіли в нього. В автобусі обоє мовчали. Коли вже йшли додому, теж мовчали. І тільки коли вони опинилися...

Юля була пізньою дитиною — мама народила її в 42 роки, після дванадцяти невдалих виношувань. — Ой, Юленька, ми з батьком вже й сподіватися перестали — так боляче було всіх діток втрачати. Якби не Василь Борисович, тебе б ніколи не було — геніальний лікар, шкода, що я пізно до нього потрапила. — Нічого не шкода, — заперечувала Юля, — якби ти раніше до нього потрапила, мене б не було, була б зовсім інша дитина. — Так, — погоджувалася мати, — іншої мені не треба, ти у мене — диво чудове. Батьки Юлю дуже балували. Мама відкрито, а батько, хоч і робив суворе обличчя, завжди здавався під натиском улюблених жінок. — Які такі чоботи! — обурювався він, — он їх, повний коридор! Нема чого гроші даремно витрачати. Це він говорив ввечері. А вранці підходив до дружини і ніби ненароком запитував: — Скільки там треба? На чоботи. — Та зовсім небагато, півтори тисячі, — розпливалася в посмішці Марія Давидівна. — Такі гарні чобітки, біленькі, ні в кого в інституті таких немає. — На трел...

– Я не буду сидіти з цією … за одним столом, – Марина відштовхнула руку свекра, Бориса Андрійовича, який намагався її заспокоїти. – Можете продовжувати своє свято без мене. – Лера частина нашої родини, так завжди було і буде, а ти просто вередуєш, – продовжував вмовляти її свекор. – Вони з Валентином багато років дружать. І це дорогого коштує. – Ось і чудово, успіхів вам усім! Можете і далі лицемірно вдавати сім’ю з реклами, – заявила Марина і перекинула на Леру склянку журавлинного морсу. – Ой, вибач, я випадково… …Марина завжди була впевненою в собі молодою жінкою. Тому, коли її майбутній чоловік Валик розповів, що у нього є подруга дитинства, майже сестра, це не стало серйозною проблемою. Марина знала, що вона точно краща за будь-яких інших дівчат. І перше враження це лише підтвердило. Лера виявилася скромною сірою мишкою на рік молодшою за них з Валентином. – Здрастуйте, – пробурмотіла та собі під ніс. – Яка ви висока, – сказала Лера, а подумала: “немов жирафа”. – Валя вам ...

Тільки зараз вона збагнула, що навіть не запитала, з ким дівчинка живе. — Добрий день! – голосно вимовила вона. На звук її голосу вийшов старий – високий, з прямою спиною і довгим сивим волоссям. – Ви з опіки? – запитав він. – Що? – не зрозуміла Валя. Дівчинка смикнула старого за рукав і сказала: – Це та тітка, яка із собаками гуляє. – Ох, вибачте, я думав, знову з опіки прийшли… …У Валі все було погано: чоловік, схоже, завів собі коханку, син прогулював школу, ховав під матрацом щось шкідливе і грубіянив їй при кожній нагоді. На роботі був вічний аврал і зарплату вже два роки не підвищували, ще й новий начальник, Михайло Григорович, не любив її. Хоч звільняйся. Але звільнитися не можна було – кредити на диван і на телефон синові ще не виплачені, а на чоловіка автокредит, так що доводиться терпіти. — Та він у тебе закохався! – закочувала очі бухгалтерка Свєта. – Ось і чіпляється. Мені він слова поганого не сказав жодного разу. Загалом, життя зіпсувалося. Зі школи ...

Він силою виштовхнув її за поріг і зачинив двері. Майя спочатку летіла за інерцією, потім спіткнулася і впала на дощатий настил двору. Обтрусивши долоні, сіла на мокрі дошки і обережно доторкнулася до палаючої щоки, спустилася до нижньої губи. На пальцях залишився багряно-червоний слід. Це не здивувало Майю, а лише підтвердило припущення — знову чоловік розбив їй губи. Але щока боліла сильніше… Вкотре Степан не зміг стриматися. Таке траплялося з ним досить часто. Майя повернулася до дверей. Притулилася чолом до шорсткої деревини, намагаючись віддихатися. З-за дверей долинали гучні перелякані схлипи. Людочка і Ніночка, їхні зі Степаном дочки. Серце стиснулося туго і боляче. Хоч би і їх не образив. Вона доторкнулася язиком до розпухлої, солонуватої на смак губи. Результат чергового скандалу, чергового спалаху сліпих, невгамовних ревнощів. Все через одну дурну посмішку. Сьогодні на зборах начальник, чоловік під п’ятдесят, веселий і червонолиций, сказав щось залихватське з прив...

— Катя, ти вже готова? — заглянув Андрій, одягнений у легку куртку, джинси і тримаючи в руках ключі. Він нервово переступав з ноги на ногу. — Майже, — посміхнулася Катерина, приховуючи внутрішнє хвилювання за привітною посмішкою. — Як думаєш, мамі сподобається варення?… …Вишневе варення виглядало ідеально: густе, прозоре, з насиченим яскравим відтінком. Під променями сонця, що пробивалися крізь скляну банку, сироп переливався червоними відблисками, немов у глибині ховалися маленькі рубінові коштовності. Катерина акуратно протерла шийку банки м’якою серветкою, міцно закрутила кришку, а потім поклала її в щільний паперовий пакет разом з двома іншими баночками варення, загорнутими в паперові серветки. Там були ще домашні пиріжки з капустою і картоплею, а також коробка ароматного листового чаю з відтінком бергамоту. Подарунок вийшов скромним, але продуманим. Оглянувши кухню, вона зазначила, що все прибрано: вимитий посуд, відполірована плита, гладко накрохмалена скатертина без єд...

–Що говорити, чому радіти… Ми з дочкою в різних відділеннях лежимо. А ти виявився обманщиком! Брехуном несусвітним! – Що сталося? – запитав він, сподіваючись хоч на якесь пояснення, але почув образливу відмовку. – А ти сам подумай, а потім питай! – дорікнула вона, заплакала і вимкнула телефон… …Як же хотілося Саші зустріти Зою з пологового будинку, стільки щастя було припасено для такого випадку, але все зірвалося. Зоя поїхала в пологовий будинок здоровою, а там з’ясувалося, що вона застуджена, і такою їй довелося народжувати. Ледве впоралася, Бог милував. Він допоміг, але з лікарями не посперечаєшся: залишили на тиждень у лікарні. Довелося Саші часто нудитися в очікуванні під вікнами лікарняного корпусу, куди перевели Зою з пологового відділення. Через карантин у лікарні він проникав на територію через лаз у паркані і, подзвонивши, чекав, визираючи з кущів, коли вона, нехай і не відразу, з’явиться у вікні. Охоронці кілька разів виганяли чоловіка за територію, а потім при...

– Донечко, нам треба поговорити. – Про що? – Таня здивовано подивилася на матір. – Я б хотіла тебе де з ким познайомити. Таня закотила очі. – Я не хочу ні з ким знайомитися, мамо. – Сонечко, для мене це дуже важливо. Будь ласка. – Гаразд, але я нічого не можу тобі обіцяти. Я люблю тільки тата. – Тато є тато, і його ніхто ніколи не зможе замінити. Я тобі багато разів казала, що тато ось тут, – мама поклала руку на груди, – у наших серцях. Мені теж його не вистачає. Але він би хотів, щоб ми жили далі. У Тані защеміло в очах, так було завжди, коли вона згадувала про свого улюбленого татка. Він пішов у засвіти, коли Тетянці було десять років. Мама тоді цілих пів року майже не виходила з кладовища. Все наводила затишок на могилці, іноді довго сиділа і розмовляла з дерев’яним хрестом. Потім бабуся і подруга, тітка Женя, провели розмову за закритими дверима. Мама заспокоїлася і їхнє життя пішло своїм плином. Те, що у мами хтось з’явився, Таня помітила кілька місяців тому. ...