Історії Серця

  Що ж це таке, Васильку? Хіба ж про таку невістку ми з тобою мріяли? Хіба думали, що єдиний син білоручку приведе у батьківський дім? Валентина поправила на письмовому столі серветку, яку сама колись зв’язала гачком. Посунула на середину вазу. Потім підійшла до ліжка, поправила подушки, що лежали гіркою одна на одній, і зітхнула. Скоро має приїхати господар цієї кімнати, її єдиний син, Олександр. Довго у них із чоловіком не було дітей. Вже Валентина звикла до думки, що не судилося їй. Але до тридцяти п’яти років вона завагітніла і народила довгоочікуваного малюка. Все віддала вона синочку. І ось тепер він закінчив навчання в університеті і працюватиме у сільській школі вчителем. Валентина не могла дочекатися дня, коли нарешті зможе обійняти свого Сашка. Вона вже уявляла, як піде сватати йому наречену, жваву дівчину Галю, яка жила поруч із її сестрою. Вона вже встигла натякнути матері Галі, що хотіла б поріднитися з ними. Та була й не проти. І Валентина жила мріями, чек...

  "– Сережки мої ти, мабуть, не загубила і не продала? А то від тебе всякого можна очікувати! – Які сережки? – Які я тобі на весілля подарувала. Зі смарагдами. Поверни їх. Вони призначалися дружині мого сина, а ти нею більше не є Настя сиділа і дивилася на скриньку. Усередині лежали сережки зі смарагдами. Дорогі, гарні, блискучі. Це був подарунок її свекрухи на весілля три роки тому. Телефон задзвонив знову. Галина. Вже вп’яте за день. Дівчина не стала брати слухавку. Знала, що почує чергову порцію звинувачень та вимог. Розлучення з Олексієм пройшло тихо. Вони просто зрозуміли, що не підходять один одному. Він домашній, тихий, прив’язаний до мами. Вона – активна, яка бажає подорожувати та жити своїм життям. Плюс свекруха. Нав’язлива, що контролює кожен їхній крок. – Насте, а чому суп такий рідкий? – питала Галина, заходячи до них у гості. – Чому квартиру не прибрано? У Альоші ж алергія на пилюку. – Чому ти так одягаєшся? Заміжня жінка має виглядати скромніше. Настю в...

  "– Привіт, мамуль, – цмокнула її дочка в щоку. – Знайомся – це Вадик, він буде з нами жити Неприємним дзвоном сповістив дзвінок про те, що хтось прийшов. Люся скинула фартух, витерла руки й пішла відчиняти двері. На порозі стояла дочка разом із хлопцем. Жінка впустила їх у квартиру. – Привіт, мамуль, – цмокнула її дочка в щоку. – Знайомся – це Вадик, він буде з нами жити. – Здрастуйте, – привітався молодик. – А це моя мама, тітка Люся. – Людмила Володимирівна, – поправила вона дочку. – Мамо, що у нас на вечерю? – Горохове пюре та сосиски. – Я не їм горохове пюре, – відповів хлопець, роззувся і пройшов до кімнати. – Ну, ти що, мамо, Вадик не їсть горох, – дівчина зробила величезні очі. Хлопець розташувався на дивані, кинувши на підлогу рюкзак. – Це взагалі-то моя кімната, – сказала Людмила. – Вадику, ходімо, я покажу, де ми житимемо, – крикнула Оленка. – А мені тут подобається, – пробурчав хлопець, підводячись з дивана. – Мамо, а ти поки що придумай, чим...

– Що ж, тоді збирай речі й передавай мамі привіт, – я різко встала і пішла в комору, щоб дістати його валізу – Все це можна сказати було наодинці! Людмило Петрівно, ну дайте відповідь мені, я правда хочу зрозуміти… Ви спеціально це робите, чи само собою виривається? Я налила свекрусі чаю, сіла навпроти, ось дивлюся на неї. Включила диктофон на телефоні, щоб не вийшло, як завжди, що я голослівно звинувачую. Вона звела на мене очі, здивовано так, щиро. – У якому сенсі? Що я роблю? – Ну ось це все, – я махнула рукою. – Як із куркою… При всіх, розумієте, при подругах, гостях, при Денисі… «Краще б ти цю пташку відразу викинула», – ви сказали. І ніс ось так зморщили. І вона мовчить. Дивиться на мене, і в очах у неї… Я не зрозумію спочатку, що там, чи розгубленість, чи така прикрість, що хтось взагалі завів цю розмову… – Маринко, ну ти ж доросла жінка, що ж, як дитина ображаєшся… – почала вона. Але я перервала, бо все накипіло вже: – Курку всі їли та нахвалювали. Це мамин реце...

А в очах… цей погляд. Наче докоряв: «Ну і де ти була весь цей час?» Коли я вийшла на сходовий майданчик викинути сміття, він усе ще сидів біля самих дверей. Мій Арчі. Рудий, з білою «жилеткою» на грудях і тим самим лінивим, майже глузливим поглядом. Наче не він лише кілька годин тому влетів на кухню і впустив кришку з каструлі. Я кивнула – він навіть вухом не повів. По дорозі назад килимок був порожній. Тоді я не запанікувала. Ну може спустився поверхом нижче, ліг біля чужих дверей, як бувало раніше. Я гукнула. Обійшла всі поверхи. Перевірила сходові прольоти. Вийшла надвір. Порожньо. Арчі ніколи не йшов далеко. Він мав свій точний маршрут: під’їзд, лавочка біля входу, кущ з котячою м’ятою — і додому. Ні машини його не цікавили, ні голуби, ні інші коти. Він був спостерігачем. І тут раптом зник. Надвечір я обійшла весь двір. Гукала, свистіла, трусила упаковкою з кормом, почуваючи себе безглуздо. Але відгукнутися не було кому. Тільки літні сусідки співчутливо переглядалися: –...

— Анно Сергіївно, ви розумієте, що це може зруйнувати усю існуючу систему? Люди, які роками вибудовували свою владу, втратять її. — Якщо це зламає старі схеми, — спокійно відповіла вона, — значить, ми рухаємося у правильному напрямку У самому серці могутнього ділового хмарочоса, у просторому холі головного офісу одного з найбільших холдингів країни, панувала звична, майже ритуальна метушня. Ранок, наче невидимий механізм, запускав нову хвилю амбіцій, угод і змагання за статус. Панорамні вікна заливали приміщення сонячним світлом, що відбивалося від мармурових підлог, у яких дзеркалилися обличчя — зосереджені, самовпевнені, часом зарозумілі. Співробітники у бездоганних костюмах, із планшетами під пахвою й навушниками у вухах поспішали до ліфтів, ніби запізнитися тут означало втратити шанс на кар’єру. Хтось пошепки говорив про мільйонні угоди, хтось перевіряв графік зустрічей, інші — нервово поглядали на годинники, немов на вимірювач власного успіху. Тут кожен рух був розрахований, ...

– Навіщо ви, дорога теща, навчаєте мою дружину чоловіка обманювати? – Запитав зять Сьогодні Андрій прийшов додому раніше, ніж зазвичай. По-перше, – день був передсвятковий, а значить, скорочений на годину. А по-друге, – йому пощастило – по дорозі не потрапив у жодну тягнучку, що було дивно, бо на зустрічній смузі автомобілі щільно стояли у три ряди. Увійшовши до передпокою, він побачив туфлі тещі й тут же почув її голос: – Соня, у вас же є гроші, тобі нічого не варто допомогти сестрі. – Мамо, це дуже велика сума, я не можу дати її, не порадившись із чоловіком, – відповіла Соня. – Андрію зовсім не обов’язково знати про це. Адже він не кожен день накопичувальний рахунок перевіряє. – Поки він схаменеться, Рита вже курси пройде, а потім інструменти та матеріали купить і орендує собі місце в салоні. – Вона вже домовилася: перші два місяці, поки клієнтів буде набирати, доведеться зі своїх грошей оренду оплачувати, а потім уже з виручки, – умовляла мати Соню. – Чому це ви, Кат...

 Вона мене приспала, пішла у моїй куртці, взяла 100 тисяч і кота. Кота навіщо? Його найбільше шкода! – казав, ридаючи чоловік у відділенні поліції. Вигляд у нього був нещасний. Обличчя набрякле. Стійкий запах недавньої гулянки. Усі фото на телефоні показував. Заяву писав, а руки тремтіли. Мовляв, від горя. – Хлопці, знайдіть її, га? Поверніть мені Миколу Миколайовича! – розмазуючи сльози по обличчю, благав потерпілий. – Микола Миколайович – це хто? – Запитав молодий лейтенант. – Та як хто? Кіт мій. Микола Миколайович! Вусатий. Якого злодійка взяла! – сплеснув руками чоловік. – А він сам у вас не міг піти? – висловили припущення. – Та ніколи в житті! По-перше, у мене кватирки були зачинені й балкон. По-друге, він вулиці боїться. Навіть на шлейці гуляти не хоче! Вона взяла точно. Пройдисвітка. Ось все як у тумані, але те, що кіт їй мій сподобався, це пам’ятаю. Прямо слова її звучать, що він наче з реклами. Смугастий, вгодований. Мені ж його Коля подарував, друг. Ми з ним ...

"Як продаси ти тітчин будинок, їздитимемо щоліта на курорт, насолоджуватимемося… Море, це тобі не річка якась… Автобус повернув із шосе на ґрунтову сільську дорогу. До села залишалося їхати близько трьох кілометрів. В автобусі їхали лише два пасажири: Галина та її подруга Тетяна. Решта вийшли раніше, біля своїх сіл. – Ну, ось, і наше село скоро, – зітхнула Галина. – Пам’ятається: скільки ж я тут своїх канікул провела… Так, рахуй усі шкільні, а потім і студентські, коли тітка була жива. Добре тут було! Весело! – То це коли було? Тепер усі відпочивати на море їздять, – сказала Тетяна. – От і ми з тобою, як продаси ти тітчин будинок, їздитимемо щоліта на курорт, насолоджуватимемося… Море, це тобі не річка якась… – Чому це якась? – образилася Галина. – Наша річка дуже красива і чиста. І риба водиться. І дно – пісочок золотий, неглибокий, зате теплий. – Та все одно з морем не порівняти, – не поступалася Тетяна. – Море – там курорт, а тут як було село, так і залишилося. – Якби...

  Ні, Іро, на мене не розраховуй! Вийшла заміж – будь тепер за чоловіком, а не за мною. Мені тут чужа людина в хаті не потрібна, – відрізала Галина. Ірина судомно проковтнула, стиснувши телефон міцніше. До горла підкотила грудка. Вона не розраховувала на таку зверхню відмову. – Мам… Він же не чужий! Це мій чоловік, твій зять. Ми ж не просимо тебе купити нам квартиру, просто хочемо трохи пожити в тебе, доки назбираємо на перший внесок. Почувся короткий, обурений смішок. – Знаю, як це буває. Пустиш пожити – потім не виженеш. Вам спочатку перший внесок, потім ремонт, а потім ще щось. А мені не буде спокою. – Ні, Іро, не ображайся, але ми з твоїм батьком все самі робили, нікого не напружували. Ви теж давайте, справляйтеся якось самі. – Мамо, ну як самі? – Не здавалася Ірина. – Ти ж знаєш, що ми працюємо, економимо на всьому. Просто майже всі гроші відлітають на оренду. Такими темпами з нашим зростанням цін ми лише на коробку з-під холодильника накопичимо. – А кому зараз ...

  "– Олено, я йду! Ми з тобою стали надто різними. – Різними? – Жінка підвищила голос. – Сергію, про що ти? Ми тридцять років разом. – Саме тому я і йду. Ти остаточно перетворилася на домогосподарку, якій цікаві лише ціни в магазині та серіали Олена готувала вечерю. На ній була стара розтягнута кофта з плямою від вчорашнього чаю, домашні штани та стоптані капці. Волосся коротко обстрижене, щоб не заважало. Жодної косметики, ніяких прикрас. Навіщо? Вона ж удома. Вона глянула на годинник. Сергій обіцяв прийти до шостої. Вже о пів на сьому. Знову затримався. Напевно, у спортзалі. Або на пробіжці. Чоловік збожеволів на здоров’ї. Бігає, катається на лижах, качається. У п’ятдесят два роки носить модні кросівки та стежить за зачіскою. Жінка налила собі чай, сіла за стіл. Увімкнула телевізор. Черговий серіал про кохання та зраду. Вона дивилася побіжно, думаючи про своє. Дочки дзвонили вчора. Старша Настя знову заводила розмову про зовнішність. – Мамо, ну сходи до перукаря! Зроб...