"Тетяна зрозуміла відразу, коли смикнула за ганчірочку, що стирчала з куща. Ганчірка виявилася старенькою кольоровою пелюшкою, і вона смикнула її сильніше. І застигла: на куточку пелюшки лежала маленька дитина

 

"Тетяна зрозуміла відразу, коли смикнула за ганчірочку, що стирчала з куща. Ганчірка виявилася старенькою кольоровою пелюшкою, і вона смикнула її сильніше. І застигла: на куточку пелюшки лежала маленька дитина

Під ранок Тетяні наснився дивний сон: ніби син її, Льошка, стоїть на ґанку і стукає у двері. Вона схаменулась, різко схопилася і, човгаючи босими ногами, побігла до дверей.

Тихо. Нікого. Такі сни їй снилися часто і постійно обманювали, але щоразу вона бігла до дверей і відчиняла її навстіж. І зараз теж відчинила і почала вдивлятися в нічну порожнечу.

Тиша і сутінки ночі оточували її. Намагаючись вгамувати серце, що занепокоїлося, вона присіла на сходинку ґанку. І в цій тиші раптом пролунав якийсь сторонній звук: чи то писк, чи шурхіт.

«Знову сусідське кошеня заплуталося», – подумала Тетяна і пішла визволяти малюка з кущів аґрусу, як робила не раз.

Але це не було кошеня, Тетяна зрозуміла відразу, коли смикнула за ганчірочку, що стирчала з куща. Ганчірка виявилася старенькою кольоровою пелюшкою, і вона смикнула її сильніше.

І застигла: на куточку пелюшки лежала маленька дитина. Дитина була зовсім голенька, мабуть, розмоталася, поки лежала, це був хлопчик. Судячи з пупка, який ще не відвалився, від роду йому було всього нічого.

Дитина вже не могла навіть кричати, вона була мокра, зовсім знесилена і, мабуть, голодна. Коли Тетяна взяла його на руки, він слабо запищав.

Не пам’ятаючи себе і зовсім не тямлячи, що робить, вона притиснула його до себе і бігом кинулася в будинок. Тут же знайшла чисте простирадло, сповивала дитину, накрила теплою ковдрою і почала гріти молоко.

Вимила пляшечку, знайшлася й соска, що залишилася з весни, коли вона випаювала маленького козенятка. Хлопчик цмокав і захлинався від жадібності, а потім, зігрітий і наситившись, заснув.

Настав ранок, але Тетяна нічого не помічала, вона думала про свою знахідку. Їй самій було за сорок, і в селі молодь кликала її вже тіткою.

Чоловіка і сина вона втратила на вій ні в один рік, і залишилася на цьому світі зовсім одна. Ніяк не могла звикнути до своєї самотності, але гірка правда життя постійно нагадувала їй про це, і незабаром вона навчилася покладатися лише на себе.

А зараз вона розгубилася і не знала, що робити далі. Вона глянула на дитину – вона спала, солодко сопучи, як сплять усі маленькі діти.

І тут їй на думку спало порадитися з сусідкою, вона ще раз глянула на малюка і пішла до Галини. У Галини в житті, як ні в кого більше, все було гладко і спокійно: чоловіка і дітей у неї ніколи не було, нікого на вій ні не втрачала, і «похоронок» ніколи вона не отримувала. Жила на втіху.

Усі її чоловіки були ті, що приходили і йшли, яких вона ніколи не тримала й особливо не шанувала, якщо що було не по ній. Зараз Галина, гарна й статна, стояла біля свого ґанку, в накинутій на плечі шалі, потягаючись під теплими променями сонця. З подивом вислухавши розповідь про нічну подію, вона коротко сказала:

– Ну, і навіщо тобі це? – І пішла до хати. Встигла помітити Тетяна краєм ока, йдучи, як ворухнулась фіранка на її вікні, отже, ночував черговий залицяльник.

«Навіщо? І справді, навіщо? »- Прошепотіла Тетяна.

Прийшла додому і збиралася: погодувала дитину, загорнула в сухе, зібрала їжі в дорогу і пішла на зупинку ловити попутку до міста. Машину чекати довелося недовго, через п’ять хвилин біля неї загальмувала вантажівка, що їхала до міста.

– До лікарні? – запитав водій, кивнувши на пакунок у її руках.

– До лікарні, – стримано відповіла Тетяна.

У притулку, поки оформлювали документи на підкидька, вона не могла позбутися думки, що щось робить не так, не за сумлінням, ця червоточинка в серці не давала їй спокою.

І ще так порожньо було на душі! Таке ж почуття вона зазнала, коли отримала звістку про загибель чоловіка, а потім і сина.

– Як хлопчика назвемо? Яке ім’я у нього? – Запитала завідувачка.

– Ім’я? – Перепитала Тетяна, на секунду задумалася і сказала, несподівано для себе, – ім’я в нього Льоша.

– Гарне ім’я, – сказала завідувачка, – у нас тут багато Олексіїв та Катерин. Зрозуміло, у кого родичі загинули, а таких, як твій, незрозуміло хто кидає. Зараз мужиків немає, радіти треба дитині, а тут на тобі, кинула! Зозуля, а не мати!

І начебто не на її адресу були сказані слова, але так погано стало у Тетяни на душі! Повернувшись додому вже надвечір, вона увійшла до свого порожнього будинку і запалила лампу.

І тут на очі їй попалася стара пелюшка Льоші. Вона навіть не викинула її тоді, а просто відклала убік. Зараз вона взяла її в руки та сіла на ліжко.

Машинально перебираючи руками цю стару мокру пелюшку, вона сиділа так деякий час, наче ні про що не думаючи. І тут її руки намацали в куточку пелюшки якийсь вузлик.

І в цьому вузлику опинилися маленький сірий папірець і простий олов’яний хрестик на шнурку. Розгорнувши папірець, Тетяна прочитала:

“Мила, добра жінка, пробач. Мені ця дитина не потрібна, я заплуталася в житті, завтра мене вже не буде на світі. Не залиши мого сина, дай йому те, чого я не зможу йому дати – любов, догляд та захист”.

А далі стояла дата народження дитини. І тут Тетяну прорвало: вона плакала і кричала, як по небіжчику. Сльози лилися річкою, а вона вже думала, що в неї їх немає, все виплакала.

Згадалося їй, як виходила заміж і які щасливі вони були з чоловіком. А потім з’явився Льошка – і знову щастя у них. У селі баби їй заздрили: від щастя Тетяна світилася вся.

А чому ж не світитися, якщо чоловік – коханий, син – коханий. І чоловіки її теж любили та обожнювали. Перед самою вій ною син закінчив курси шоферів і пообіцяв, що повозить її на новій машині, яку йому обіцяли дати в колгоспі.

А тут це лихо … У серпні 42-го принесли їй «похоронку» на коханого чоловіка, а в жовтні того ж року – на коханого сина. І все, закінчилося щастя Тетяни назавжди, змарніло біле світло.

І стала вона такою ж, як усі, як майже кожна друга на селі. Схоплювалася ночами та бігла до дверей, відчиняла її, вдивляючись у нічну темряву.

Ось і цієї ночі не змогла вона заснути, бігала на вулицю, слухала ніч і все чогось чекала. Вранці Тетяна знову поїхала до міста.

Завідувачка притулку впізнала її одразу і не здивувалася, коли вона заявила, що хоче забрати хлопчика назад, що так велить її загиблий син.

– Добре, – сказала завідувачка, – забирай, з документами допоможемо.
Загорнувши Олексія в ковдру, Тетяна вийшла з притулку з іншим серцем – там не було вже тієї важкої туги та порожнечі, яка жила в ньому всі ці роки самотності.

Там заселялися вже інші почуття – щастя та кохання. Якщо людині призначено по життю бути щасливою, значить, вона буде неодмінно, ось це й сталося з Тетяною.

У її порожньому будинку після повернення її зустріли лише фотографії чоловіка та сина на стіні.

Але цього разу їхні обличчя Тетяні здалися зовсім іншими, не серйозними та навіть скорботними, а немов просвітленими, м’якими, схвальними та підбадьорливими.

Тетяна притискала до себе маленького Льошу і сама собі здавалася сильною – адже йому довго потрібна буде її допомога та захист.

– А ви мені допоможете, – сказала вона фотографіям.

Минуло двадцять років. Льошка виріс хлопцем хорошим. Кожна дівчина мріяла про щастя з ним, тільки він вибрав ту, до якої серце лягло, найкоханішу, після мами, зрозуміло. Звали її Люба.

Привів одного разу Льошка Любу до матері знайомитись, і тут Тетяна зрозуміла остаточно: виріс її син, став справжнім чоловіком. І благословила молодих.

Відсвяткували весілля, молодята почали вити власне гніздечко. Згодом пішли діти, а наймолодшого сина назвали Льошкою, і стала Тетяна багатою на рідню.

Однієї ночі прокинулася вона від шуму за вікном і пішла за звичкою до дверей. Відчинила її й вийшла надвір. Наближалася гроза, недалеко блимало.

– Дякую тобі, синку,- тихо сказала Тетяна у темряву,- тепер у мене цілих три Льошки, і всіх вас я люблю.

Ворухнулося велике дерево біля ґанку, яке посадив її чоловік, коли з’явився Льошка, а попереду блиснула блискавка, як сонячна посмішка Льошки.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!

"