"– Мамо, ми тут подумали, – почав Ігор. – Може, поки не поспішатимемо з орендою квартири? – Як не поспішати? – Ну, тут також місця всім вистачить. Валентина відчула, як земля йде з-під ніг: – Тобто як це – місця всім вистачить? – Та нормально ж живемо, – знизала плечима Олена. – Навіщо переїжджати, гроші витрачати? – А я де житиму? На кухні?

Валентина лежала на розкладачці на кухні й слухала, як у її спальні невістка Олена повертається, влаштовуючись зручніше. Жінка віддала молодим свою кімнату два місяці тому, коли дізналася, що Олена при надії.

– Мамо, можна ми поки що в тебе поживемо? – попросив син Ігор. – Оленка в положенні, а з квартири, що винаймаємо, треба з’їжджати, її будуть продавати.

– Звісно, синку. Приїжджайте.

– Це ненадовго, – запевнила невістка. – Місяць-два, поки щось потрібне не знайдемо.

Валентина охоче звільнила єдину кімнату у своїй квартирі. Підготувала молодим гарну білизну. А сама перебралася на кухню, на стару розкладачку.

Спочатку все йшло гладко. Олена була вдячна, допомагала по господарству, готувала вечері. Ігор працював допізна, збирав гроші на оренду квартири.

– Як самопочуття, Оленко? – цікавилася свекруха.

– Дякую, нормально. Токсикоз пройшов, тепер хороший апетит.

– Це чудово. Їж більше, дитині потрібно.

Валентина давно мріяла про онука. Купувала Альоні фрукти, варила компоти, стежила, щоб невістка не перепрацювала.

Спати на кухні було, м’яко кажучи, не зручно. Холодильник гудів усю ніч, розкладачка рипіла при кожному повороті. Але жінка терпіла, думаючи, що це тимчасово.

Минув місяць, потім другий. Ігор час від часу згадував про пошук квартири, але конкретних кроків жінка не бачила.

– Ну як, знайшли щось слушне? – обережно спитала Валентина.

– Дивимося, мамо. Але все дорого, а нам ще дитячі речі купувати треба.

– Може, райони дешевше розглядати?

– Олена хоче, щоб поряд дитяча поліклініка була. І парк. І транспорт зручний.

Вимоги у невістки зростали з кожним тижнем. То район не той, то планування не відповідне, то господарі дивні.

– Ігорю, а може, хоч кімнатку якусь зняти? – пропонувала мати.

– Мамо, ти що! Там же чужі люди будуть, а Олені зараз спокій потрібен.

Було трохи прикро – виходило, їй спокій потрібний, а літній жінці можна й на кухні спати.

Тим часом молодята почали облаштовуватися ґрунтовно. Олена поставила на тумбочку весільні фотографії, повісила у шафу свої сукні.

– Мамо, можна трохи комод звільнити? – Запитав Ігор. – Місця замало для наших речей.

– Звісно, синку.

Валентина витягла з комода свої речі та перенесла їх на кухню. Тепер її одяг висів на стільцях і лежав у коробках.

А молодята продовжували розширювати свою присутність у квартирі Валентини. У ванній кімнаті з’явилися дорогі шампуні та креми Олени. На кухні – її улюблені продукти та посуд.

– Олено, а де мої ножі? – спитала якось Валентина.

– Валентино Михайлівно, вони ж старі й тупі зовсім. Я купила нові, гострі. Зручніше буде готувати.

Свекруха промовчала, але осад залишився.

Але найцікавіше почалося, коли термін перевищив двадцять тижнів. Олена почала активно готуватися до материнства.

– Ігорю, нам візок вибирати час, – оголосила вона за вечерею.

– Давай виберемо.

– І дитяче ліжечко. І пеленальний столик.

– А куди все це будемо ставити? – поцікавилася Валентина.

– Як куди? В кімнату.

– В яку кімнату?

Олена здивовано подивилася на свекруху:

– Ну, нашу кімнату треба обладнати. Де ж дитині спати?

– А де ви жити плануєте?

Невістка та син переглянулися.

– Мамо, ми тут подумали, – почав Ігор. – Може, поки не поспішатимемо з орендою квартири?

– Як не поспішати?

– Ну, тут також місця всім вистачить.

Валентина відчула, як земля йде з-під ніг:

– Тобто як це – місця всім вистачить?

– Та нормально ж живемо, – знизала плечима Олена. – Навіщо переїжджати, гроші витрачати?

– А я де житиму? На кухні?

– Мамо, ну що ти! Ми можемо кут тобі у залі відгородити. А на лоджії можна зробити склад речей.

Кут. У своїй квартирі.

– Діти, але ж ми домовлялися, що це тимчасово!

– Ну то й що? Плани можна міняти, – спокійно відповіла Олена.

– Ігорю, але ж у тебе зарплата хороша!

– Мамо, а навіщо витрачати гроші на оренду, якщо можна накопичувати на власну квартиру?

– За мій рахунок збирати?

– Не за твій, а разом. Ти ж теж онука чекаєш, сама завжди кажеш!

Наступного дня Олена привезла каталоги дитячих меблів:

– Валентино Михайлівно, подивіться, які гарні ліжечка! Ось це хочу, з балдахіном.

– А куди його ставити збираєтесь?

– У спальню, звісно. Дитина має поряд з мамою спати.

– А комод куди?

– Комод у коридор винесемо. Або продамо, він уже старий.

Валентина зрозуміла, що молоді остаточно знахабніли. Вони вже не просто гостювали у її квартирі – вони її захоплювали.

– Олено, а пам’ятаєш, ти казала, що це тимчасово?

– Казала. Але ж зараз інша ситуація.

– Яка інша?

– Я чекаю на малюка. Мені стрес зараз не можна собі влаштовувати. А переїзд – це стрес.

Зручна відмовка. як індульгенція від усіх зобов’язань.

– А після пологів що буде?

– Після пологів дитині потрібна стабільність. Не можна його по квартирах тягати.

– Тобто, ви плануєте тут жити постійно?

– А що поганого? Бабуся поруч, допомагатимете, як ви й мріяли.

«Допомагатиме бабуся, а житиме повинна на кухні», – з гіркотою подумала Валя.

За тиждень Ігор привіз дитяче ліжечко. Розібрав старий комод і виніс на лоджію.

– Мамо, не хвилюйся. Ми тобі в залі куточок гарний зробимо.

Останньою краплею став день, коли Олена заявила:

– Нам ще пеленальний столик потрібний. І потім, ще стільчик для годування знадобиться за пів року.

– Олено, а куди це все поміщати?

– Стільчик на кухню поставимо. А столик у коридор.

– На кухню? Там і так немає місця!

– Валентино Михайлівно, ну потісніться. Дитині ж треба буде десь їсти.

Тобто кухня, виходить, тепер також не її.

Увечері Валентина ухвалила рішення:

– Ігорю, Олено, мені треба з вами поговорити.

– Що, мамо?

– Я хочу, щоб ви з’їхали.

Повисла тиша.

– Як з’їхали? – не зрозуміла Олена.

– Дуже просто. Знайшли квартиру, та переїхали.

– Мамо, ти що! Олена ж в положенні!

– Саме тому вам потрібне своє житло. Готуватися до появи малюка, облаштовуватися.

– Але ж ми домовилися!

– Ми домовлялися на місяць-два! А ви вже майже пів року живете!

– Валентино Михайлівно, я не розумію, що змінилося? – Ображено запитала невістка.

– Змінилося те, що ви захопили всю квартиру! Я сплю на кухні, мої речі в коробках, а ви плануєте жити тут постійно!

– Мамо, як ти можеш! – обурився Ігор. – Виганяєш сина з дружиною, яка чекає на малюка!

– Не виганяю, а прошу знайти своє житло.

– А куди нам подітися?

– Орендувати квартиру. У тебе ж зарплата нормальна.

– Але ж ми збирали на початковий внесок!

– Збирайте й далі. Тільки не за мій рахунок.

Олена заплакала. Але Валентина стояла на своєму.

– У вас тиждень на пошуки квартири!

– Тиждень? За тиждень неможливо нічого знайти!

– Місяцями було неможливо, а за тиждень знайдете.

І справді знайшли. Напрочуд швидко підібрали двокімнатну квартиру в хорошому районі.

– Бачите, як швидко все знайшлося, коли захотіли, – не втрималася від іронії Валентина.

Молоді зібрали речі та поїхали. Наостанок Олена сказала:

– Не чекайте, що побачите онука з таким ставленням.

Валентина залишилася сама у своїй квартирі. Повернула меблі до спальні, розклала речі по місцях. Нарешті можна було спати у нормальному ліжку.

Але радість була недовгою. За тиждень Ігор зателефонував:

– Мамо, ну що ти задоволена тим, що наробила?

– А що таке?

– Олена у лікарні лежить. Каже, через стрес. Через те що ти нас вигнала.

– Ігорю, якщо хто й винен, то це ви! І не треба перекладати відповідальність з хворої голови, на здорову!

– Якщо ви самі не бачили, що так жити було не можливо, мені довелося вам на це вказати! Я нікого не виганяла, а попросила виконати свою обіцянку!

– Вигнала!

Валентина відчула, як серце тьохнуло. А раптом справді через неї?

– Може, приїхати до неї?

– Не треба. Вона тебе бачити не хоче.

– А як дитина?

– А тебе це не стосується. Ти ж від нас відмовилася.

Так Валентина втратила і сина, і невістку, і майбутнього онука. Вона сиділа у своїй квартирі й розуміла, що відстоявши право на власне житло, вона втратила сім’ю.

Ігор більше не дзвонив. Про появу онука Валентина дізналася від свахи. І тепер щовечора засинала у своєму ліжку з думкою про те, що десь росте онук, якого їй не дозволяють навіть побачити.

Як ви вважаєте, слушно вчинила мати, чи перегнула палицю? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

"