"– Нас п’ятеро у цій дірі! Буде шестеро! Куди ви зібралися ще одного пхати? – Обурилася старша донька

 "– Нас п’ятеро у цій дірі! Буде шестеро! Куди ви зібралися ще одного пхати? – Обурилася старша донька

– Аня, купи торт! Сьогодні у нас радість! – мама сяє, простягаючи гроші.

Я завмираю з підручником у руках. Радість? У нашій двокімнатній хрущовці на п’ятьох? Серце заходиться – невже квартира?

– Яка радість?

– Увечері дізнаєшся! Купи “Пташине молоко”, тато любить.

Виходжу з дому, притискаючи гроші. Може, нарешті? Може, батьки взяли іпотеку на трикімнатну? Чи хоч обмін знайшли?

У крамниці стою перед вітриною із тортами. “Пташине молоко” – найдорожчий. Але, якщо квартира, то можна й витратитись.

Повертаюся додому. У прохідній кімнаті Дімка розкидав конструктор по всій підлозі. Мала Свєта репетує в сусідній кімнаті – знову не поділила щось із братом.

– Дімо, прибери! Скільки разів казати!

– Сама прибери! – Огризається десятирічний брат.

Переступаю через деталі, ставлю торт у холодильник. Сідаю за стіл – завтра контрольна з хімії. Але яка хімія, коли Свєтка вривається з ревом.

– Аня! Дімка мене ляснув!

– Вона перша почала! – репетує з коридору брат.

– Тихо обидва!

Намагаюся заспокоїти сестру, паралельно, розв’язую завдання. В голові одна думка – скоро переїдемо. Обов’язково переїдемо.

Увечері вся родина за столом. Тато урочисто розрізає торт. Мама загадково посміхається.

– Ну, що, діти, готові до новини?

Стискую під столом кулаки. Зараз, зараз скажуть.

– У вас буде братик чи сестричка!

Тиша. Дімка радісно волає. Свєтка плескає в долоні – вона ще маленька, не розуміє.

А я сиджу і не можу поворухнутися. У вухах дзвенить.

– Аня, ти чого? – Мама нахиляється до мене. – Не рада?

– Де він спатиме? – голос чужий, хрипкий.

– Як де? З нами спочатку, потім щось придумаємо!

– Що придумаємо? Що? У нас дві кімнати! Одна прохідна! Ми з Дімкою, як оселедці у банці!

– Аня! – Тато хмуриться. – Що за тон?

Схоплююся. Стілець падає.

– А який має бути тон? Радісний? Нас п’ятеро у цій дірі! Буде шестеро! Куди ви зібралися ще одного пхати?

– Не діра, а наш дім! – мама червоніє. – Ми – дружна сім’я!

– Дружна? Я уроки робити не можу – вічно хтось репетує! Спати нормально не можу – Дімка до півночі в телефоні! Переодягнутися ніде – кімната прохідна!

– Ти егоїстка! – Мама встає. – Думаєш лише про себе!

– А ви про когось думали? Навіщо ще хтось, якщо жити нема де?

– Діти – це щастя!

– Щастя? Це щастя – чубитись за ванну вранці? Слухати дитячий вереск з ранку до ночі? Не мати свого кута?

Батько мовчить. Він завжди мовчить, коли мама заводиться.

– У нас є гроші! – Кричу. – На машину є! На дачу є! А на нормальну квартиру нема!

– Машина потрібна! І дача також!

– Кому? Кому потрібна дача, якщо вдома місця немає?

Вибігаю із кухні. У кімнаті Дімка сидить на ліжку, зляканий. Хапаю куртку, сумку.

– Ти куди? – шепоче брат.

– Гуляти.

– Аня…

– Все нормально. Спи.

Надворі холодно. Квітень, але якось по-зимовому мерзлякувато. Іду, куди очі дивляться. У голові одна думка – ще одна. Ще одна дитина у нашій коробці.

Сідаю на лавку у парку. Дістаю телефон – вісім пропущених від мами. Не відповідаю.

Згадую, як у п’ятому класі просила окрему кімнату. Мама сміялася: “Навіщо? Ми ж родина!” Як у сьомому благала хоча б ширму поставити. “Не вигадуй!”

А у дев’ятому класі Маринка, найкраща подруга, прийшла в гості. Посиділи пів години – Дімка гасав туди-сюди, Свєтка нила, телевізор репетував. Маринка потім сказала: “Як ти там живеш, взагалі?”

І я не знала, що відповісти. Бо не живу, а існую.

Телефон дзвонить. Батько. Відповідаю.

– Ань, йди додому. Мама плаче.

– Нехай плаче.

– Аня!

– Тату, ти сам радий?

Мовчання.

– Іди додому. Поговоримо.

– Про що? Про те, що ви вирішили завести четвертого, не подумавши, де ми всі помістимося?

– Аня, не все вимірюється квадратними метрами.

– Так? А що? Кохання? Кохання не замінить особистий простір!

Вимикаюсь. Сиджу до темряви. Потім іду додому, бо більше нема куди.

Вдома тихо. Мама в спальні, тато на кухні.

– Аню, сідай.

Сідаю. Батько наливає чай.

– Розумію, ти засмучена…

– Не засмучена. Я в розпачі.

– Ми думали, що ви зрадієте.

– Хто “ви”? Дімка? Так йому самому місця немає! Світлана, яка ще не розуміє?

– Багато людей виросло у тісноті. І нічого, нормальними стали.

– Нормальними? Тату, я ненавиджу дім! Розумієш? Не можу тут перебувати! Біжу до школи, в бібліотеку, куди завгодно, аби не тут!

Він відводить погляд.

– Ми збираємо на розширення.

– Скільки збираєте? П’ять років? Десять? За цей час дачу купили, машину поміняли.

– Це інше.

– Чому інше?

Мовчить. І я розумію – не буде жодного розширення. Ніколи.

У кімнаті спить Дімка. Точніше, вдає. Я лягаю на своє ліжко, в метрі від нього. Дивлюсь у стелю.

Вранці встаю раніше за всіх. Мама на кухні з червоними очіма.

– Аня, вибач. Я погарячкувала вчора.

– Все нормально.

– Ні, не нормально. Ти маєш рацію в чомусь. Але зрозумій, ми зараз не можемо купити велику квартиру.

– Але ж можете не приводити четвертого.

Вона зітхає.

– Дитина – це не лише витрати. Це радість.

– Для кого?

Іду до школи. Цілий день думаю. На алгебрі, літературі, на фізкультурі. Надвечір рішення дозріло.

Після одинадцятого класу піду працювати, й буду накопичувати. Буду наймати кімнату, потім квартиру. Аби піти.

Вдома нікому не говорю. Навіщо? Все одно не зрозуміють.

Минають місяці. Мама округляється. У будинку стає ще тісніше – дитячі речі, візок у коридорі. Я рахую дні до випускного.

– Аня, який інститут обрала? – Запитує тато за вечерею.

– Жодного.

– Як це?

– Я працювати піду.

Вибухнув скандал. Мама плаче – “Ми ж мріяли!” Тато вмовляє – “Одумайся!”

Але я вже все вирішила. У червні отримаю атестат, а у липні влаштовуюсь продавцем-консультантом. Зарплата невелика, але це початок.

– Аня, навіщо тобі це? – мама сідає на моє ліжко. – Живи вдома, навчайся заочно.

– Мамо, мені потрібний свій простір.

– Знову ти за своє! Сім’я ж важливіша!

– Для тебе – так. Для мене – ні.

Вона пішла, грюкнувши дверима. А я продовжую шукати оголошення про здачу кімнат.

В серпні з’являється на світ Братик Іванко. Крихітний, червоний, крикливий. Вночі він плаче, Дімка сердиться – не висипається. Світлана ревнує, а я ходжу на роботу, як на свято.

До жовтня накопичую на два місяці оренди. Знаходжу маленьку кімнату в гуртожитку, але свою.

– Ти серйозно? – мама стоїть у дверях, доки я збираю речі.

– Серйозно.

– Через Ваню йдеш?

– Не через нього. Через все.

– Ми ж сім’я!

– Мамо, я люблю вас, але жити так більше не можу!

Вона плаче, батько мовчить. Дімка допомагає нести сумки – єдиний, хто мене розуміє.

– Я теж поїду, – шепоче він. – Як підросту.

– Вчись добре, і поїдеш.

Кімната у гуртожитку – чотири метри на три. Односпальне ліжко, стіл, шафа, – і тиша. Божественна тиша!

Першої ночі не сплю від щастя. Моє, все моє! Ніхто не увірветься, не ввімкне світло, не почне кричати.

Мама дзвонить щодня. Спочатку вмовляє повернутися, потім ображається. Згодом просто розповідає новини.

– Іванко посміхнувся! Дімка дванадцять отримав! Свєтка в садку віршик розповідала!

Слухаю, киваю, але не тягне назад. Ні краплі!

Приходжу у гості за місяць. Квартира здається ще меншою. Ваня спить у батьківській спальні, дитячий візок займає пів коридора.

– Як ти там? – мама метушиться, накриває на стіл.

– Добре.

– У тій будці?

– Це не будка, – це моя кімната.

Діма показує контрольну з математики, Світлана висне на шиї. Навіть сумувала.

– Ань, повернися, – шепоче сестричка. – Мені без тебе погано.

– Я часто буду приходити.

Але не повертаюся. І не повернуся.

Увечері, у своїй кімнаті, розгортаю блокнот, та пишу план. Працювати, вчитися заочно, накопичувати. За п’ять років – своя квартира. Нехай студія, хай на околиці. Але своя.

І діти у мене будуть тільки тоді, коли зможу дати кожному окрему кімнату. Лише так!

Тому що любов – це чудово! Сім’я – це важливо! Але людині потрібне місце, де вона може бути на одинці з собою. У тиші.

Мати цього не розуміє. Каже, я егоїстка. Може, й так.

Але я більше ніколи не житиму в кімнаті, де нема де розвернутися. Де кожний сантиметр на рахунку. Де приватність – недосяжна розкіш. Ніколи!

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

"