🌙 Я тоді й гадки не мала, що просте рішення змінить усе моє життя…
П’ять років тому я спакувала валізу і вирушила до Португалії. У нашому місті майже кожна жінка вже давно працювала десь за кордоном. Ви б бачили їхні будинки – справжні палаци з високими парканами, воротами, як у багатіїв, і золотими люстрами в коридорах.
Моя кума Олена жила в Лісабоні. Вона давно кликала мене спробувати хоча б кілька місяців попрацювати, аби відчути, як то – мати власні гроші й не рахувати копійки до зарплати чоловіка.
Чоловік не заперечував. За тиждень я вже тримала в руках квиток, документи були готові. Кума швидко знайшла для мене роботу – прибиральницею у одної сеньйори. Платили добре. Щомісяця я відкладала 700 євро і ще надсилала додому гостинці: крупи, консерви, солодощі, каву. Нехай мої смакують.
Спершу думала, що зароблю за рік і повернуся. Та молодший син вступив до київського університету на дорогу спеціальність. Ну як відмовити дитині у мрії? Тож залишилася. Не шкодувала сил, бо не відчувала себе старою – мала здоров’я, мала мету.
А рік тому старший син Дмитро вирішив одружитися. На весілля гроші були, але молодята захотіли власну квартиру. Я не могла дивитися, як вони шукають дешеві хрущівки без ремонту. Хотіла, щоб жили красиво. І знову відсилала гроші додому, поки вони не переїхали у новобудову.
Минулого місяця Дмитро вніс останній платіж, і я вирішила повернутися в Україну, бодай ненадовго – побачити рідних, прийти на новосілля. Привезла вина, хамон, тунець, ікру – гостинців вистачало. Але ж є ще й молодший син Ігор, йому теж треба допомогти з житлом.
Та коли я ще була в Лісабоні, мені зателефонувала сестра Зоряна:
– Нічого просити не буду. Просто приїдь додому без попередження.
– Чого це?
– Тому що до вас надто часто заходить руденька Христина з першого поверху. Чутки ходять, що вона там не тільки чай п’є. Приїдь і сама подивися.
Я спершу розсміялася. Мій Василь і яйця зварити не вміє, завжди телефонує мені за рецептом супу. Та все ж послухала сестру.
Приїхала без дзвінків, відкрила двері й… на кухні хтось наспівував. Христина. В моєму халатику й капцях, біля моєї плити.
Я була надто втомлена, щоб сваритися, тому просто сказала їй піти.
Чоловік стояв блідий, не знав, що сказати.
– Що вона тут робила? – питаю.
– Їсти…
– В моєму халаті?
– Та вона щось на себе розлила, я дав твої речі. Що, тепер будемо через ганчірку сваритися?
Тепер я не знаю, що робити. Повертатися в Португалію, щоб заробити молодшому на квартиру, чи лишитися вдома і стерегти свого Василя, поки він тут гарем не завів…
Коментарі
Дописати коментар