Слухай, якщо твоя мама відпочиває у нас, — Ірина говорила тихо, але кожне слово було чітким, як удар молотка, — то я поїду відпочивати до своєї

 

"— Слухай, якщо твоя мама відпочиває у нас, — Ірина говорила тихо, але кожне слово було чітким, як удар молотка, — то я поїду відпочивати до своєї

Ірина мала план. Простий, як дитяча мрія: відпустка з чоловіком біля моря. Віктор обіцяв — цього року точно їдемо. Квитки куплені, готель заброньований, валізи майже зібрані.

— Іро, вибач, — Віктор дивився в телефон, не зводячи очей. – На роботі аврал. Скасовується все.

Серце кольнуло. Але не від несподіванки — звичного розчарування. За роки сімейного життя Ірина вже звикла: плани чоловіка важливіші за її плани.

— Нічого, — проковтнула образу. — Тоді хоч би вдома відпочину. Книжки почитаю, на балконі посиджу.

Вперше за багато років — тиша у домі! Кава без поспіху, улюблений детектив, захід сонця з балкона. Здавалося, доля дає їй подарунок.

Але доля, мабуть, любила чорний гумор.

– Мама дзвонила, – Віктор був задоволений. — Вона санаторій скасувала. Навіщо витрачатися, якщо ти вдома і вільна? І зі мною побачиться заодно.

Галина Михайлівна. Жінка із залізною волею та переконанням, що весь світ зобов’язаний їй служити.

– Місяць? — голос Ірини здригнувся.

– Так! Чудово ж, правда? — Віктор усміхався, як дитина, яка отримала морозиво.

А Ірина раптом побачила свою відпустку: дні на кухні, нескінченні «принеси-подай», командний голос свекрухи та відсутність права на власну думку у власному домі.

— Звісно, чудово, — кивнула вона.

Через три дні Галина Михайлівна в’їхала до їхньої квартири як танк в окуповане місто.

— Іро, чому у вас цукор не в тій банці? – Перші слова після «добрий день».

— Мамо, проходь, сідай, — Віктор метушився навколо.

А Ірина зрозуміла: її відпустка перетвориться на місячну вахту офіціантки.

— Борщ варитимеш? — Галина Михайлівна вмостилася у кріслі, як на троні. — Тільки не надто кислий. І м’ясо добре провари.

Ірина мовчки пішла на кухню.

***

Галина Михайлівна облаштувалась у будинку, як полководець на захопленій території. До вечора першого дня стало зрозуміло: відпочинок Ірини скасовується остаточно.

— Іро, а де у вас нормальні каструлі? — свекруха копалася у шафах. — Ці якісь маленькі. І взагалі, чому спеції за алфавітом не стоять?

Ірина мовчки переставляла банки. У своїй кухні вона раптом стала гостею.

– Мамо, не напружуйся, – Віктор читав новини. — Іра все зробить.

“Так, звичайно. Іра все зробить. Як завжди”. – подумала Іра.

До кінця тижня розпорядок дня Ірини виглядав так: підйом о сьомій, сніданок для свекрухи за особливим меню (не жирне, не солоне, не гостре), прибирання, приготування обіду, полуденок, вечеря, прибирання посуду. І так по колу.

— Ти якась млява стала, — зауважив Віктор. – Може, вітаміни попити?

Вітаміни? Їй потрібний був не вітамін С, а вітамін «Своє життя».

***

Єдиним порятунком став балкон. Тут Ірина могла просто дихати. Дивитися на небо. Думати.

– Іра! — голос свекрухи розрізав тишу. – Де ти? Мені чай потрібний!

– Іду! — автоматично озвалася Ірина.

Але ноги не рухалися. У голові крутилася одна думка: «А що, як не йти?»

Думка була така зухвала, що аж дух захопило.

– Іра! Ти що, не чуєш?

— Чую, — тихо сказала Ірина порожньому балкону. — Дуже добре чую.

І все-таки пішла заварювати чай.

***

— Ірино, — Галина Михайлівна сиділа у вітальні, як суддя на трибуналі. — Ти якась нелюдима. Весь час на балкон тікаєш. Не хочеш із ріднею поспілкуватися.

Рідня? Ірина похлинулася повітрям.

– Я думала, приїду відпочити, – продовжувала свекруха, – А тут як на кухні лишилася. Готуй, прибирай, обслуговуй.

Ірина завмерла з ганчіркою в руках. Весь світ перекинувся з ніг на голову. Вона – на кухні? Вона готує та прибирає? А хто ж тоді Ірина?

— Вибачте, — голос її звучав напрочуд спокійно. — Але готую та прибираю тут я. Щодня. Вже два тижні поспіль.

– Іра! – обурився Віктор. — Що ти кажеш? Мама ж гість!

Гість. Котрий командує у чужому будинку два тижні. Який перетворив господиню на прислугу.

– Так, – кивнула Ірина. — Ви маєте рацію. Мама – гість. А хто я?

***

Увечері, коли Галина Михайлівна влаштувалася перед телевізором, Ірина підійшла до чоловіка:

— Вітю, нам треба поговорити.

— Стривай, новини подивимося…

– Зараз же, – твердо повторила вона.

Віктор здивовано глянув на дружину. У її голосі з’явилися нотки, яких він не чув.

— Слухай, якщо твоя мама відпочиває у нас, — Ірина говорила тихо, але кожне слово було чітким, як удар молотка, — то я поїду відпочивати до своєї.

— Ти що, з глузду з’їхала? — Віктор навіть підвівся. – А як же побут? А мати?

– А як же я? — спитала Ірина і пішла пакувати валізу.

У спальні, складаючи речі, вона вперше за два тижні посміхнулася. Справжньою посмішкою.

Завтра вона поїде до мами. До тієї жінки, яка ніколи не ставилась до неї як до прислуги. До будинку, де можна просто сидіти з чаєм та мовчати. Де ніхто не кричатиме: «Іро, де ти?»

— Мені теж потрібна відпустка, — сказала вона своєму відображенню в дзеркалі.

І відображення вперше кивнуло у відповідь.

***

Вранці Ірина стояла у передпокої з валізою. Галина Михайлівна, побачивши її в вдягнену, витріщилася так, ніби Ірина оголосила про політ на Марс.

— Ти куди зібралася? — голос свекрухи тремтів від обурення.

– До мами. Відпочивати, — Ірина застібала куртку з діловим виглядом.

— А сніданок хто готуватиме?! — Галина Михайлівна вхопилася за серце. — А обід?

— Вітя вміє смажити яєчню, — незворушно відповіла Ірина. — А ви ж самі казали — готувати та прибирати вміють усі.

Віктор вискочив із ванної з піною для гоління на половині обличчя:

– Іра, ти не можеш просто взяти та поїхати!

– Можу, – посміхнулася вона. — Дивіться, як легко виходить. І грюкнула дверима.

***

Перші три дні після від’їзду Ірини в будинку панував хаос, апокаліпсис.

Галина Михайлівна, яка звикла до ролі примхливої принцеси, раптом відчула сувору реальність: принц Віктор умів лише розігрівати пельмені та заварювати розчинну каву.

— Синку, — скаржилася вона, сумно колупаючи виделкою магазинний салат, — я думала, ти хоч щось умієш по господарству!

– Мамо, я працюю! — Віктор героїчно намагався відмити сковорідку, що пригоріла. — Я не маю часу на це… кулінарне вишукання!

– Яке вишукання?! — злетіла свекруха. – Борщ зварити – це вишукання?!

До четвертого дня Галина Михайлівна зрозуміла страшну правду: без Ірини будинок перетворювався на філію студентського гуртожитку. Скрізь валялися брудні тарілки, холодильник зяяв порожнечею, а єдиною їжею була доставка із найближчої піцерії.

— Я ж від санаторію відмовилася, щоб харчуватися піцою! — ридала вона у телефонну трубку подрузі. — Тут навіть нормального чаю немає!

***

На п’ятий день Галина Михайлівна не витримала і зателефонувала Ірині:

— Іришка, рідненька… — голос був солодкий, як мед із валеріаною. – Як справи, доню?

– Чудово, – Ірина лежала в гамаку у мами в саду, гортала книжку. — Засмагаю, читаю. Мама варення варить із полуниці.

— Ах, варення, — Галина Михайлівна з тугою згадала Іринині кулінарні шедеври. — А ми тут… Вітя так втомлюється на роботі. Може, ти повернешся? Ненадовго?

– Ні, – спокійно відповіла Ірина. — Я ж відпочиваю. Як і ви.

— Але ж я думала…

— Галино Михайлівно, — перебила її Ірина, — ви самі сказали — приїхали відпочивати. От і відпочивайте. А я відпочиваю тут.

Гудки в трубці пролунали як похоронний марш ілюзіями свекрухи.

***

До кінця тижня Галина Михайлівна капітулювала. Будинок без Ірини виявився не будинком, а якоюсь орендованою квартирою холостяка. Віктор ходив розгублений, харчувався бутербродами і благав маму «щось приготувати».

– Я не куховарка! – обурювалася вона. – Я гість!

Але гості, як виявилося, теж мають інколи їсти нормальну їжу.

На сьомий день Галина Михайлівна зібрала валізу:

— Вітю, я додому їду.

— Але мамо, ти ж хотіла місяць провести…

– Хотіла, – кисло відповіла вона. — Але відпочинок якось не вдався. Без Ірини тут не будинок, а студентський гуртожиток.

Віктор провів маму до таксі, а потім довго стояв біля вікна. У голові повільно, як зимова річка, ворушилася незвична думка:

«А що, якщо Ірина мала рацію?»

***

Увечері Віктор зателефонував дружині:

— Іро, мама поїхала.

— Знаю, — у голосі Ірини чулася усмішка. — Вона мені дзвонила. Сказала, що відпочинок не вдався.

– А коли ти повернешся?

— Коли закінчиться моя відпустка, — незворушно відповіла Ірина. — Ще тиждень лишився.

Віктор оглянув квартиру: купи брудного посуду, крихти на столі, шкарпетки на дивані. Вперше у житті він побачив, як виглядає будинок без дружини.

І йому стало страшно.

— Іро, — голос його несподівано здригнувся, — а ти точно повернешся?

У трубці повисла пауза. Потім Ірина тихо сказала:

— А ти хочеш, щоби я повернулася?

– Звичайно!

— Тоді подумай, навіщо, — і поклала слухавку.

Віктор стояв з телефоном у руках і вперше за двадцять років шлюбу думав не про роботу, не про справи, а про те, що означає для нього дружина.

І відповідь його налякала.

***

За тиждень Ірина повернулася додому. Але то була вже не та жінка, що поїхала з валізою. Засмагла, відпочила, з якимось новим запалом в очах.

Віктор зустрів її біля дверей, винувато посміхаючись.

— Іро, ти… ти маєш гарний вигляд.

— Дякую, — вона пройшла до квартири, оглянула наслідки «чоловічого побуту». — Бачу, ви теж добре відпочили.

Натяк на хаос був тонкий, але Віктор почервонів.

– Я завтра все приберу. Слово честі.

— Не поспішай, — спокійно сказала Ірина. — Кожен має свій темп.

***

З того дня у будинку щось змінилося. Ірина більше не бігала за першим покликом, не метушилася, не перепрошувала за кожну хвилину відпочинку.

— Іро, а вечеря? — несміливо спитав Віктор першого вечора.

– А що вечеря? – Вона читала книгу на дивані.

— Ну… готуватимеш?

— Можливо. А може замовимо доставку. Або ти приготуєш. Як захочеш.

Віктор розгублено кліпав очима.

***

Ірина не влаштовувала сцен, не встановлювала права, не читала лекцій. Вона просто жила по-новому. Якщо хотіла погуляти – йшла гуляти.

Якщо не хотіла готувати – не готувала. Якщо Віктор просив щось зробити, вона могла сказати: “Зараз не можу, зайнята”. І світ не зруйнувався.

— Ти змінилася, — сказав Віктор одного вечора.

– Так, – кивнула Ірина. — А ти помітив лише зараз?

Він довго мовчав, потім тихо спитав:

— Тобі… тобі краще без мене?

Ірина відклала книгу, подивилася на чоловіка. В його очах уперше за багато років вона побачила не вимогу, а запитання. Справжнє, важливе питання.

– Мені краще з собою, – сказала вона. — А з тобою чи без це вже деталі.

***
Віктор повільно почав розуміти: дружина не додаток до його життя, не автоматична система забезпечення побуту. Вона окрема людина. З власними потребами, мріями, правом на втому.

Коли Галина Михайлівна наступного разу зателефонувала із пропозицією «погостювати», Віктор сам сказав:

— Мамо, мабуть, іншого разу. Іра має відпустку.

— Яка ще відпустка? – обурилася свекруха.

— Та, на яку вона заслужила, — твердо відповів син.

Ірина, яка чула розмову, посміхнулася. Вперше за багато років не ввічливо, а щиро.

Урок справді вдався. І головне — його засвоїли обидва.
Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!

"