Родимка на щоці…

 

"Родимка на щоці…

Варвара провела доньку Арину поглядом у вікно, та поїхала в місто, у неї сесія. Донька навчалася заочно в інституті, тому що не могла залишити матір одну в будинку, бо вона дуже часто почувала себе не важливо.

– Боже мій, як Арина схожа на свого батька. Така ж легка і швидка, зовні просто копія, навіть родимка на щоці на тому самому місці, що й у нього, – думала Варвара, вона завжди пам’ятала Степана.

– Ні краплі дочка на мене не схожа, а той на кого схожа, про доньку зовсім не знає, навіть не здогадується.

Варвара пам’ятала, як вони зустрічалися зі Степаном під вербою біля річки. Як мріяли, що настане час, і вони одружаться, і будуть у них діти. Степан завжди казав:

– Варю, ось побачиш, я буду найкращим з батьків, я люблю дітей.

Але доля їх розвела у різні боки. Дочка про батька теж нічого не знала, багато разів вона допитувалась у матері про нього, але та відмовлялася:

– Ось подорослішаєш, тоді й дізнаєшся про батька.

Арина про це також завжди пам’ятала. Коли вона приїхала після чергової сесії, мати попросила її залізти на горище, треба зняти трилітрові банки й пару невеликих ящиків.

Сама боялася підійматися сходами, паморочилося в голові, та й дочка суворо заборонила.

– Мамо, дивись не лізь сама нагору, приїду, все знайду і спущу вниз.

– Добре, доню, та я й сама не полізу, не турбуйся.

Пообіцявши матері виконати її прохання, вона крутилася біля дзеркала, старанно збираючись на побачення з Матвієм. Той зустрів її з міста і домовились увечері в клуб.

– Арино, – крикнула з порога мати в слід дочці, що бігла на побачення. – Ти знову пізно повернешся? Кофту накинь, застудишся, від річки завжди тягне прохолодою.

– Ой, мамо, не застуджуся, тепло. А повернуся я рано, рано вранці, – реготала дочка.

– Господи, ну в кого ти в мене така?

– В себе, в себе, мамо, поки що. Ти не чекай мене і лягай спати, не засиджуйся, а то знову болітиме голова, – і махнувши рукою вона побігла.

Арині двадцять років, мати дивилася на дорослу доньку і згадувала себе в цьому віці. Все повторюється, вона також бігла на побачення до Степана, ледве дочекавшись вечора.

Степан був трохи старший за неї, їздив на вахту. Там у нього була жінка Валентина, працювала у них кухарем, яка сама вішалася йому на шию, чекала з нетерпінням, годувала його.

Степан був видним хлопцем з родимкою на правій щоці, з чорним, як смола волоссям, і пекучим поглядом.

Якось повернувшись з вахти додому, він раптом зустрів на вулиці Варвару, яка йшла від колодязя і несла на коромислі відра з водою.

– Здрастуйте, – тихо привіталася Варя й опустивши очі, пройшла повз нього.

– А хто ця красуня? Невже Варя з нижньої вулиці? – раптом щось штовхнуло Степана.

Він зробив два кроки в її бік і торкнувся руки, знімаючи з плечей дівчини коромисло з відрами й вішаючи собі на плече.

– Варя?! Точно Варя! Ти коли встигла стати такою красунею? Давай допоможу.

Вона дивилася веселим поглядом на Степана, що несподівано з’явився перед нею, і посміхалася.

– Так, Варя, а що?

– Нічого, я навіть не підозрював, що у нас у селі водяться такі гарні дівчата. А давай сьогодні ввечері зустрінемося, приходь у клуб на танці. Прийдеш, Варю?

– Добре, прийду.

Варя закінчила школу і навчалася в районі в медучилищі на фельдшера, залишилося лише пів року до закінчення.

Їхнє кохання розвивалося стрімко, коли Степан їхав на вахту, дуже сумував за своєю Варварою, а вона за ним.

А та жінка Валентина, яка теж з нетерпінням завжди чекала його на вахті, одразу ж відчула, що Степан закохався. Він відверто їй зізнався у цьому:

– Валю, у мене тепер є кохана дівчина вдома в селі, тож припиняємо всі стосунки. Ми кохаємо одне одного, і я не можу її обманювати, та й не хочу. Навіть на відстані.

Валентина причаїла образу, і коли він поїхав на чергові вихідні, вирішила вчинити по-своєму. Дізнавшись у його колег по роботі адресу, через три дні з’явилася у його селі.

Прийшла до нього додому і заявила батькам, що чекає на дитину від їхнього Степана. Його в цей час удома не було, зустрічав Варвару з автобуса із району.

Батьки звичайно здивувалися, якось це неправильно, одна в положенні від їхнього Степана, а він зустрічається з іншою.

– Степан пішов зустрічати з автобуса Варвару, – засмутилася мати про таку новину.

– Ну добре, піду їм на зустріч, – сказала Валентина і вийшла з дому.

Ще здалеку вона побачила Степана та Варю, вони йшли, тримаючись за руки й сміялися, вона щось розповідала йому, він ніс її невелику сумку. Раптом Степан зупинився, як укопаний, перед ними стояла Валентина.

– Привіт, Степане, а я у твоїх батьків була, то вони мені сказали, що ти зустрічаєш її з автобуса, – вона кивнула на Варю головою.

– Привіт, Валентино, а що ти тут робиш? Я тобі все сказав, тобі не зрозуміло? Це Варвара – моя кохана дівчина, – говорив він, дивлячись на неї серйозно.

– Та знаю я про твоє кохання. Тільки от я від тебе чекаю дитину, і що ми з цим робитимемо? – Запитала Валентина нахабно дивлячись на них.

– Як дитину? – засмутився Степан і глянув на Варю.

Варвара стояла, як укопана.

– А так дитину. Ти хіба не знав, Степане, що діти можуть з’являтися від гарячих зустрічей. Так що ти повинен зі мною одружитися, – вона підійшла до нього і взявши під руку, повела його до нього додому. Але Степан вирвав свою руку і підбіг до Варі.

– Варю, я ж тобі про неї розповідав. Але я не знав. – Вона не дала йому договорити.

– Мені все зрозуміло, прощавай Степане, до мене більше не підходь. Одружуйся, дитина не винна, не руйнуватиму вашу майбутню родину.

– Я більше не хочу тебе бачити, – і пішла, ридаючи від образи та розставання з коханим.

Ще кілька разів намагався Степан порозумітися з Варварою, вона не слухала його. І, зрештою, він поїхав до Валентини, залишивши своє серце в селі. З Валентиною там і одружився.

А Варвара раптом через деякий час зрозуміла, що чекає від нього дитину. Спочатку розгубилася, але потім все обміркувавши, вирішила:

– Степан про це ніколи не дізнається. Це лише моя дитина.

Так і з’явилася на світ Арина, гарненька дівчинка, копія Степана. Мати допомагала виховувати доньку. Степан не приїжджав до села.

Потім до Варвари дійшли чутки від батьків, що з Валентиною вони розійшлися. Обдурила тоді вона його, що була при надії, і багато разів ще обманювала.

Поїхав Степан на північ, там і досі мешкає. Намагався Варварі писати листи, але вона не відповідала, хоча конверти не викидала, там була його адреса.

Батьки його пішли з життя один за одним, і в селі йому вже було нічого робити. Про доньку він нічого не знав.

Арина полізла на горище, дістала банки та дві коробки. Погляд її впав на невеликий прозорий пакет, у ньому лежали якісь папери.

Спустившись із горища з цим пакетом, вона сіла у дворі на ґанок і дістала звідти три листи та ще чорно-білу фотографію молодого чоловіка, напрочуд схожого на неї.

На неї дивився з фотографії гарний юнак із родимкою на правій щоці, зовсім, як у неї. Раптом захвилювалося її серце і якесь дивне почуття пробрало її до кісток. На звороті фото прочитала: “Варваро, я тебе ніколи не забуду. Вибач».

Арина з фотографією в руках кинулась до будинку.

– Мамо! Мамо! Я знайшла фотографію мого батька. Це він? Так, мамо? – Вона простягнула фото Степана. – Мамо, я копія його, дуже схожа, й та сама родимка.

– Так, доню. Це твій батько, Степан, – заплакала мати, вона все збиралася відкрити таємницю дочці, але вийшло це так, – несподівано.

– Доню, я була молодою, твій батько мав одружитися з іншою, а я не хотіла руйнувати їхню родину. Просто сказала, що не хочу його бачити.

Варвара знала, що Степан живе давно один, але не наважувалася нагадати про себе. Минуло стільки років. Вона задумалася, а голос доньки вивів її із цього стану.

– Мамо, мамо, – трясла її дочка за плече, – у тебе його адреса є?

– Чия? – наче прокинулася Варвара. – Арино, і не думай навіть!

– Мамо, а я вже подумала! Добре подумала, я хочу бачити свого батька! – Наполегливо говорила дочка.

– І в кого ти в мене така, – дивувалася мати, – наполеглива і навіжена?

– У себе, мам, у себе! Невже за двадцять років тобі не хотілося побачитись з моїм батьком? І тобі не хотілося зізнатися, що він має дочку?

Мати обійняла Арину, притиснула до себе і тихо промовила:

– А знаєш, їдь до нього доню, я не проти.

Арина ніколи не була так далеко від дому, їхала потягом і дивилася у вікно на краєвиди, що пробігають – дерева, села і міста, тішилася та уявляла довгоочікувану зустріч з батьком. Щось трохи турбувало її серце:

– Може, він уже забув Варвару, мою матір? А може, він не захоче мене бачити?

Думки її плуталися, навіть лякали, але Арина не відступила.

Приїхавши за адресою, Арина зупинилася біля під’їзду будинку, де жив її батько.

– Виявляється не так просто увійти, і що я скажу? Хоч і мріяла я зустрітися з ним, і навіть він мені снився якось. Як же тепер зважитися та увійти до під’їзду.

З під’їзду хтось вийшов, і Арина прослизнула у двері, знайшла потрібну квартиру на третьому поверсі, та рішуче подзвонила у дзвінок.

Двері відчинилися й Арина побачила перед собою високого і сивого чоловіка з родимкою на правій щоці. Він тепло і водночас тривожно дивився на дівчину, особливо загострив увагу на її правій щоці.

– Здрастуйте, я так розумію, ви Степан? – Раптом бадьоро і нітрохи не соромлячись запитала вона.

– Здрастуйте, – сказав він привітно і його очі зволожилися, мабуть, одразу здогадався, хто перед ним.

– Невже ти моя донька? Дуже схожа на мене! І ця родимка на тому самому місці?! Ну, скажи, що ти моя донька, – він з надією дивився на Арину.

– Так, тату! Так, я твоя дочка, Арина, – видихнула вона й обійняла батька.

Вони так і стояли на порозі квартири обійнявшись і плачучи, поки батько не прийшов до тями й взявши дочку за руку, завів до себе додому.

Як багато було запитань, як мало відповідей. Як важко було говорити, бо текли сльози. Стільки треба було розповісти один одному, стільки всього спитати.

Арина дивилася на батька і була найщасливішою у світі людиною.

– Тату! А поїхали додому, до мами? Вона не буде проти, я це точно знаю, поїхали?

– Поїдемо, доню, тепер обов’язково поїдемо, – і ще міцніше обійняв дочку. – Тепер уже ми з тобою не розлучимося! А з мамою нам ще потрібно багато про що поговорити…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

"