А що в нас успадковувати, синку?

 

"– А що в нас успадковувати, синку? – Здивувалася мати. – Машина та гараж. Я думала вам віддати. – Навіщо нам віддавати? Продамо, а гроші на трьох поділимо – порівну, – відповів Борис. – Ми про квартиру говоримо. – Як про квартиру? Адже я живу тут

Марії Вікторівні навіть у страшному сні не могло наснитися, що вона так рано залишиться вдовою. Жінка щойно вийшла на пенсію, але вдома сидіти поки що не планувала.

А її чоловік – Олег Петрович – і до пенсії ще не допрацював.

І таке сталося: пішов на роботу і не повернувся. Сказали – серце. А він на серце ніколи не скаржився.

Вже три місяці вона одна, а ніяк не звикне, що вранці не треба готувати сніданок на двох, що не треба поспішати після роботи додому, щоб зустріти чоловіка гарячою вечерею.

А коли їй треба було прийняти якесь рішення, то в голові з’являлася думка: «Треба з Олегом порадитися».

Але радитися було ні з ким, і поговорити ввечері теж було ні з ким, і готувати не було для кого.

Марія Вікторівна, звичайно, ходила на роботу, виконувала свої обов’язки, розмовляла з колегами, але все це робила наче на автоматі.

Якось у п’ятницю дорогою додому вона звично завернула до супермаркету, але зупинилася біля дверей, які гостинно відчинилися перед нею, постояла з хвилину, а потім повернулася і пішла додому.

Цього вечора вона не готувала вечерю. Посиділа в темряві та лягла спати. Наступного дня, у суботу, її розбудив телефонний дзвінок.

Дзвонила її дочка – Валерія:

– Мамо, ти вдома? Ми з Борькою приїдемо до тебе годині о другій, поговорити треба.

– Приїжджайте. Тільки в мене навіть почастувати вас нема чим, – відповіла мати.

– Нічого, я куплю твої улюблені тістечка, – сказала дочка.

Марія Вікторівна встала, подивилася на годинник – була вже одинадцята. “Давно я так довго не спала”, – подумала вона. Потім умилася і вирішила трохи прибрати перед приходом дітей.

Лєра і Борис прийшли рівно о другій годині, як і обіцяли. Дочка поставила на кухонний стіл коробку з тістечками, Марія Вікторівна почала розливати чай.

Спочатку розмова йшла на сторонні теми. Нарешті Борис поставив на стіл кухоль і сказав:

– Мамо, ми приїхали поговорити про спадщину. За три місяці потрібно буде оформляти всі папери – кому що належить. Ми вирішили, що про це треба домовитись заздалегідь, щоб потім не гаяти часу на суперечки.

– А що в нас успадковувати, синку? – Здивувалася мати. – Машина та гараж. Я думала вам віддати.

– Навіщо нам віддавати? Продамо, а гроші на трьох поділимо – порівну, – відповів Борис. – Ми про квартиру говоримо.

– Як про квартиру? Адже я живу тут.

– Мамо, квартира у нас приватизована на чотирьох. Частка батька поділиться між нами. Фактично кожен із нас матиме право на одну третину.

– Ми з Лєрою могли б продати наші частки, але це не вигідно – частки коштують дешево, та й покупця на них знайти важко.

– Тому ми пропонуємо продати квартиру цілком, розділити гроші на трьох, а там кожен купить собі те, що зможе.

– А що я зможу купити на одну третину? Кімнату у малосімейці? – Запитала мати.

– Ми тебе розуміємо, але батько не залишив заповіту, а те, що ми тобі пропонуємо, – це суворо по закону, – сказав син.

– А що ж ви не прийшли за своїми частками, поки батько був живий? Побоялися? А зараз, коли мати одна і захистити її нема кому, вирішили взяти своє по закону. А де сумління?

– Мамо, зрозумій, ми з Катею платимо іпотеку, у всьому себе обмежуємо. Лєра з Кирилом на орендованій квартирі живуть, у них навіть на перший внесок грошей немає.

– А ти одна у трикімнатній квартирі! Це справедливо?

– Лєра, коли ви з Кирилом одружилися, ми з батьком пропонували вам оселитися у нас і збирати на свою квартиру. Твій чоловік тоді гордо відмовився, заявив, що не хоче бути у приймах. А що ж зараз?

– Скільки ви за три роки накопичили? Зважаючи на те, що ти сьогодні до мене прийшла, анітрохи. Натомість машину купили та відпочивати по два рази на рік їздили, – сказала Марія Вікторівна.

– Я пропоную вам інший варіант: продаємо квартиру, ви купуєте мені однокімнатну, решту грошей діліть між собою.

– Мамо, ми вже все вирішили. Попереду три місяці, ти можеш за цей час прикинути, що зможеш собі купити, – закінчив обговорення Борис.

Лєра, не підводячи на матір очей, встала і попрямувала до виходу, Борис пішов за нею.

Цієї ночі Марія Вікторівна не спала. Вона лежала і думала, як так вийшло, що її виганяють з квартири власні діти?

Вона колихала їх, коли вони були маленькими, не спала, коли вони хворіли, витирала їм сльози, коли хтось ображав їх. Та все, що вони з чоловіком робили, було для них – для дітей.

А тепер вони прийшли до неї й заявили про якісь частки згідно із законом. Як після цього жити? У що вірити? На кого сподіватись?

Вранці Марія Вікторівна насилу дісталася дверей і попросила сусідку викликати швидку. Лікар поміряв тиск, зробив укол, почекав трохи. Тиск не знижувався. Сусідка допомогла Марії Вікторівні зібрати речі – її відвезли до лікарні.

На лікарняному ліжку жінка провела півтора тижня. Дочка двічі за цей час відвідувала її, але про те, що привело сюди Марію Вікторівну, вони не говорили.

Коли вона вже була вдома, до неї прийшов Борис.

– Мамо, я тут трохи помоніторив, що тобі можна купити. У місті справді нічого окремого за ці гроші не знайти, лише кімнати. Але є дуже хороші варіанти в малонаселених квартирах. Якщо хочеш, я тебе звожу подивитись.

– Не хочу, – відмовилась Марія Вікторівна.

– А ще я знайшов дещо у селищі – лише двадцять кілометрів від міста. Хороше сполучення – автобус ходить кожні три години.

Перший варіант – пів будинку. Там хата на двох господарів. Дві кімнатки, маленька кухня. У будинку газове опалення, колонка всього за сто метрів, щоправда, вбиральня у дворі.

Але при будинку є три сотки землі. Звісно, будинок потребує невеликого ремонту. І ще варіант: будинок двоповерховий, квартира на першому поверсі – кімната та кухня, також є опалення. Туалет у будинку. Але там воду треба з колодязя носити.

– Дякую, синку, за твою турботу, але я якось сама, – сказала Марія Вікторівна.

Сказати вона сказала, а ось що вона сама робитиме, коли пройдуть два місяці й квартиру виставлять на продаж, не знала. Але приймати допомогу від сина чомусь не хотілося.

За графіком у листопаді Марія Вікторівна мала відпустку. Вона не уявляла собі, що робитиме одна у квартирі цілих два тижні.

Деякі накопичення у неї є, тому що сімейний банківський рахунок був оформлений на її ім’я та поділу не підлягав.

Але Марія Вікторівна не уявляла собі, куди вона зараз, на початку листопада, може поїхати. Та вона ніколи й не їздила сама. Тим більше досі незрозуміло, що буде з квартирою.

Коли родичі приїжджали на похорони, сестра Олега Петровича запросила її приїхати погостювати до них, щоб хоч трохи розвіятися. Марія Вікторівна не збиралася їхати, але пообіцяла. А зараз подумала, чому б і не поїхати.

Зрештою, можна буде хоч з кимось порадитися, що робити в ситуації, в якій вона опинилася. Ні з ким із колег та знайомих Марія Вікторівна пропозицію сина та доньки не обговорювала – соромно було.

Вона зібралася і, нічого не сказавши дітям, поїхала до маленького містечка на Дністрі.

У родичів Марія Вікторівна прожила лише тиждень, але за цей час вирішилися усі її проблеми. Повернувшись, почала готуватися до переїзду: щось із речей та меблів продавала, щось пакувала.

Коли вони набули права спадщини, все майно – квартиру, машину та гараж – продали майже одразу. Виявляється, Борис давно знайшов покупців.

Марія Вікторівна звільнила квартиру за два тижні після того, як пройшла угода. Напередодні цього дня вона звільнилася. Три дні прожила в готелі, доки вирішила всі справи з відправленням багажу, а потім поїхала.

За допомогою родичів чоловіка вона змогла в їхньому містечку купити собі невелику однокімнатну квартиру – їй вистачило того, що вона отримала за свою одну третину від усього проданого майна.

Щоправда, довелося додати майже двісті тисяч із накопичень на косметичний ремонт та дещо з меблів.

Будинок, де тепер жила Марія Вікторівна, був не новим, але міцним, двір – зелений, сусіди привітні. І рідня недалеко.

Розклавши все у квартирі по місцях, вона вирішила, що цілком може попрацювати – шістдесят років, не той вік, коли можна осісти вдома.

Зарплата, щоправда, була невелика – Марія Вікторівна влаштувалася наглядачем до місцевого краєзнавчого музею – але й робота не складна.

Зате вона щодня дізнавалася про щось нове, слухаючи розповіді екскурсоводів і читаючи книги з історії краю.

Лєра кілька разів дзвонила матері, питаючи, де вона купила собі житло.

– Купила, влаштувалась, – скупо відповіла Марія Вікторівна на перше ж запитання доньки.

– Мамо, а де?

– Вас же раніше не цікавило, як і де я житиму. Чому зараз така турбота? – Запитала мати.

– Взагалі-то я хотіла б відвідати тебе, – відповіла Лєра.

– Поки що не треба.

– Мамо, я розумію, що ти на нас образилася, але нам теж треба було якось влаштовувати своє життя, – сказала дочка.

– Сподіваюся, що ви влаштуєте його добре, – відповіла Марія Вікторівна.

Де зараз живе мати, Лєра та Борис дізналися лише за три роки від когось із родичів. Дзвонили, питали, чи потрібна якась допомога, хотіли приїхати в гості.

Але Марія Вікторівна подякувала за увагу до неї, від допомоги відмовилася, та у гості до себе не запросила.

Так, заповіт Марія Вікторівна написала, але ні сина, ні дочку в ньому не згадала…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Як вам вчинок дітей? Ставте вподобайки.

"