Що з неї взяти, – пліткарка, вона і є пліткарка…

– Валько? Яка зустріч! – Лариса заглядала через паркан. – А ти до батьків у відпустку, чи назовсім приїхала? У селі кажуть, що машина повна речами була. І діти з тобою? Вигнав значить тебе!

– Приїхала. Діти зі мною, – спокійно відповіла Валя.

– Зрозуміло, всі мужики козли. Дарині теж не пощастило, ти ж з нею дружила, з нашого класу одна ти в шлюбі найдовше жила.

– А дітям скільки? П’ятнадцять наче старшому, він моєму третьому сину ровесник. Мій зовсім від рук відбився. А чого ти все мовчиш?

– А… Переживаєш. Плюнь на нього! Цього добра скрізь вистачає. Під будь-яким кущем. Пам’ятаєш? У ресторану раніше можна було знайти й пристойного. Часи не ті. А ти що у такому вигляді? Одяг нормальний у чоловіка залишився?

– Я на городі грядки полю.

– Город. Розумію, відмовка хороша, тільки мене не обдуриш. Ви ж міські до городів не привчені. Виросла ти звичайно тут, але за стільки років напевно все забула.

– Морквину від кропу не відрізниш. Це ми, сільські, знаємо і вміємо, а в тебе ручки потріскаються. Он, начепила рукавички, а як у них працювати?

– Нічого звикнеш. Тобі дітей годувати треба. Тут працювати треба, а не в кабінетах сидіти. Можу з роботою допомогти. У садок наш нянька потрібна, у молодшу групу. Підеш?

– Ні.

– Даремно відмовляєшся. Інших варіантів немає і не передбачається. Тобі, звичайно, з твоєю освітою це не за статусом, тут вибору немає. Подумай!

– Ні.

– Даремно ти так. Я тобі справу пропоную. Потім може й вихователя заміниш. Звичайно з вищою освітою мити горщики не дуже приємно. А ти в комп’ютерах добре розумієшся?

– Можеш мого бецмана навчити не грати, а гроші заробляти? Я за все заплачу, адже тобі потрібні гроші. А може, мене навчиш, ти ж саме цієї професії навчалася.

– Ларисо, вибач, мені потрібно пополоти грядки. Робота мені не потрібна. Мама зламала руку, їй не впоратися одній.

– Чула. Допомагай матері. І навіщо я тобі роботу пропоную, у тебе напевно аліменти хороші. Ось я… Поталанило тобі значить.

– Гроші в мене є, роботи не потребую. Бувай.

Валентина пішла полоти.

– Мамо, бабуся нас у крамницю по хліб відправляє, а тебе веліла покликати до хати. Наче суп треба варити.

– Іду. Купіть собі щось.

– Нічого не треба, хіба що морозиво.

– І нам із бабусею та дідом купіть, тільки гарне.

– Добре.

Усі сиділи за столом: Валентина, її мати, батько, два сини – Микита та Вадим.

– Такі продавці у вас у крамниці дивні. Ми беремо гарне морозиво, а вона нам дешеве підсовує. Каже, що нам не по кишені, – сказав молодший Вадим. – А ще сказала, що на шию до бабусі сіли.

– Мамо, а хто продавчиня?

– Так Лариска. Вона зміну у крамниці стоїть, а потім біжить в садочок. Помічник вихователя у старшій групі – тепер так називають, а суть та сама, – нянька вона.

– Дітей приводила від чоловіка, любителя в пляшку заглядати, а схаменулась, коли вже з п’ятим ходила. Тепер працює на двох роботах, а з того й копійки не стрясти.

– Пам’ятаєш, як вона заміж виходила? Гонору було, хоч і зараз не менше. Всі в неї бідні, нещасні, нероби, а вона сама справляється. Наша сусідка в крамницю не ходить, коли вона на зміні.

– Весь час підсуне щось погане, а то й обрахує. А ще й крикнути може. Я сама працювала, мене не обдурити, вона й не намагається.

– Не люблять її у нас. Пліткарка. Сама вигадає, сама всім розповість. Тільки вона гарна, а люди погані. Напевно, і про тебе навигадувала вже.

– Навигадувала. Це точно. Я слова вставити не могла. Запрошувала мене на роботу до садка. Я говорю – ні, а вона, знай своє мимрить.

– Досить про неї. Паша дзвонив, приїде за два дні. Привезе все, що залишилося і почнемо ремонт лазні.

– Це добре. Батько вже без діла ходить, чекає. Тільки від мене небагато допомоги.

– У нас є помічники. Ти керуватимеш.

Павло приїхав та привіз будматеріали. Робота закипіла. Лазню відремонтували, зробили прибудову, де можна було відпочити на свіжому повітрі після парної.

Веранда теж потрапила під перебудову. Її розширили та утеплили. Все це не сховалося від очей Лариси. З цікавості вона могла прийти під будь-яким приводом.

– Розширюєтеся. Тепер вам багато місця треба. І чоловік приїхав, а ви не розлучилися? Помирились? Значить, вся сімейка в зборі.

– А твій Пашка будівельник? Йому можна робити ремонти! У нас на це попит добрий. Я можу шукати клієнтів за певний відсоток.

– Ларисо, нічого не треба! Ми не лаялися, не збанкрутували, робота не потрібна. Ми у відпустці!

– Слухай, у нас же зустріч випускників. Двадцять п’ять років! Ти підеш?

– Не знаю, я подумаю.

– Якщо тобі одяг потрібний, то мій гардероб до твоїх послуг. Я помітила, ти навіть у крамницю у простому ходиш.

– До речі, я ще й нігті роблю, тобі знижку дам. Не соромся, у нас все просто. Заходь до мене ввечері, побалакаємо.

У гості до Лариси Валя йти не збиралася. Вона їй ще у школі не подобалася. Вважала себе першою у всьому.

Перша красуня та відмінниця, найперша почала гуляти з хлопчиками, а потім і заміж швидко вискочила.

В інститут вони вступали разом, а навчалася одна Валя. Лариса повернулася додому через своє цікаве положення, і вийшла заміж.

З того часу їх дороги розійшлися. Минуло двадцять п’ять років.

– Валю, а ти не підеш з однокласниками зустрічатися? – спитав Павло.

– Мені Лариски вистачило. Вона про всіх розповіла, хоч я й не просила. Збираються лише семеро однокласників: Лариса, Марія, та п’ять “хлопчиків”.

– Вона їх так назвала, – хлопчики в сорок із лишком років! Вони такі самі, як її чоловік. Чи варто йти? Інші вже давно покинули їхню компанію.

– Я й не знав.

Валентина та її сім’я ще два тижні гостювали у батьків. Зробили все, та відпочили. Лариса не показувалася, прийшла лише перед самим від’їздом.

Не хотіла показуватись, але всі й так знали. Колишній чоловік приревнував Ларису до однокласника і вчинив чубанину. Було весело, із фінгалами були всі.

Валентина та її родина за рік приїхали знову. Лариса вже не приходила, спостерігала здалеку. Може щось нове було в її голові про сім’ю однокласниці, а може, хтось інший став об’єктом її уваги. Що з неї взяти, – пліткарка, вона і є пліткарка…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

"