Ти, мамо, нам більше не потрібна, їдь додому, Анюта в садок ходить, іпотеку ми виплатили, сама бачиш, у двокімнатній квартирі тісно, та й тобі ж так краще буде

 "– Ти, мамо, нам більше не потрібна, їдь додому, Анюта в садок ходить, іпотеку ми виплатили, сама бачиш, у двокімнатній квартирі тісно, та й тобі ж так краще буде

Тетяна Іванівна сиділа у своєму холодному будиночку, в якому пахло вогкістю, давно лад ніхто не наводив, але все рідне, добре знайоме, тут вона господиня, тільки сили витрачені на переживання, не знає з чого почати.

Від образи стискається серце, сліз уже немає, всю дорогу плакала.
Рідні стіни лікують, думала вона, і душа видужає з часом. У пальті та теплій шапці сиділа, руки та ноги холодні. Поклавши голову на стіл, Тетяна Іванівна почала згадувати своє життя.

Найдорожче, що в неї є донечка Катя. Хвороблива вона з народження була, чоловік все говорив:

“Не жити їй, що ти ночами не спиш, ліками напихаєш, краще здорову дитину зробимо!”

Незабаром пішов він до іншої, до сусіднього села перебрався, нова дружина йому сина народила, про хвору доньку він і чути не хотів.

А Катя підростала, міцнішою з кожним роком ставала, гарнішою. Мати й не помітила, як дівчинка її дорослою стала, багато турбот лежало на плечах жінки: працювала в колгоспі сумлінно, домашнє господарство важко було тягти, донька допомагала, але без мужика тяжко в селі.

Сватався до Тетяни Іванівни вдівець, але вона не прийняла його, соромно перед донькою. Як можна мужика в будинок привести, ніхто їм не потрібен, заміжня була, дівчинку народила, от і все, заради Каті жити треба.

Катюша освіту здобула, чоловіка гарного зустріла, за коханого заміж вийшла. А за два роки після весілля Анюта з’явилася.

Катя не хотіла вдома сидіти та й гроші не зайві, іпотеку ще платили. Стала вона маму благати:

– Мамуся, люба моя, переїдь до нас, і тобі веселіше, і нам допоможеш.

– Ні, Катю, у мене корова, кішка стара, город, як я залишу свій дім?

– Продай ти вже цю корову, вона й молока мало дає, що шкодувати її, а кішку сусідка візьме, баба Нюра добра, не відмовить, за тиждень чекаємо на тебе!

Не могла вона кровиночці своїй відмовити, хто й допоможе, як не рідна мати. Корову та кішку сусідка взяла, син, невістка та онуки з нею живуть, допомагають, за будинком наглядати обіцяли.

Так Тетяна Іванівна і перебралася до міста. Донька із зятем на роботі допізна, вона з онукою погуляє, погодує, ще й вечерю приготувати встигне.

Анюта дуже на маму свою схожа, бабуся дуже її любила, днями й ночами разом були, на щастя, дівчинка майже не хворіла.

У чотири роки Катя вирішила дитину в дитячий садок віддати, дитині розвиватися треба, з однолітками спілкуватися.

А ось до матері ставлення різко змінилося, зять вічно невдоволений приходив, Катя говорила, що з чоловіком свариться часто через матір, бабуся внучку розпестила, неслухняна дитина росте.

Тетяна Іванівна ходила сама не своя, зрозуміти не могла, що не так, але не чекала, що від рідної доньки таке почує:

– Ти, мамо, нам більше не потрібна, їдь додому, Анюта в садок ходить, іпотеку ми виплатили, сама бачиш, у двокімнатній квартирі тісно, та й тобі ж так краще буде.

На місці хотілося провалитися, не думала, що так вийде, та хіба можна таке матері сказати.

Речей трохи, швидко зібрала, на автобус ще встигала, про одне думала, аби не розплакатися, Анюта ззаду ходила, просила бабусю погуляти сходити.

Зять відвіз на автовокзал, мовчки висадив, навіть не попрощався, та що зять, донька з кухні не вийшла, хоч любить, це точно знає материнське серце.

Ось так і опинилася вдома. На вулиці почався дощ, від такої погоди стало ще холодніше. Тетяна Іванівна ніби крізь сон почула грубий голос і лайку. До будинку увійшла сусідка.

– Ой, Тань, це ти? Я вже подумала, що дім твій обібрати хтось вирішив. Привіт! Що ти в темряві сидиш, ану вставай, підемо до нас. Давай-давай, моя Надька млинці смажить, посидимо, поговоримо, це скільки років не бачилися.

Сусідка майже тягла Тетяну Іванівну за руку, і все розповідала:

– Мої онуки до школи вже ходять, добре вчаться, не балуються, а корова твоя цього року теличку нам подарувала, ми вирішили залишити, сама побачиш, яка красуня, не можна таку продавати, можеш собі взяти.

Діти з радістю зустріли, як рідну, кішку притягли, розповідали, яка вона розумна та ласкава. Муся муркотіти почала, впізнала свою господиню.

Тепер хотілося плакати від радості, що не одна, слухає історії про село, про веселе життя великої та дружної родини, всі сміються, а головне, ніхто не спитав, чому повернулася, не попередила заздалегідь.

Син сусідки після вечері сказав:

– У нас будинок великий, ти, тьотю Таня, поки у нас поживи, навіть не думай відмовлятися, не відпустимо. Я дах підлатаю, дрова привезу, та й грубку замазувати доведеться, трубу почищу. Ось як підроблю дім твій, тоді, коли захочеш, перейдеш, а може, у нас залишатися!

Так і залишишся.

Худенька старенька сиділа посміхалася, їй так тепло стало, душу зігрівала людська доброта.

Не думала вона, що в похилому віці добротою її будуть зігрівати зовсім чужі люди.. А кровно рідні викинуть як непотріб..

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!

"