Ну, вкуси мене хоч, чи що, — іноді від безнадійності просила Анжела Петрівна.

– Ну, вкуси мене хоч, чи що, — іноді від безнадійності просила Анжела Петрівна. – Акула я тобі? Або алабай який? — Вася надував пухкі щоки, і важко зітхав, усім своїм виглядом показуючи: не може

Анжела Петрівна вирішила зрадити чоловіку.

Не те щоб він її не задовольняв фізично — швидше морально. Він приносив додому гарну зарплату, любив дітей та котика, захоплювався кулінарією, і з задоволенням варив борщі.

А у вільний час будував будинок за містом. Своїми руками. Хобі у нього було таке. І все б нічого, та не вистачало Васі польоту думки та душі.

Нездатний він був на порив, не вмів отак, щоб жінка — ах! — і впала йому під ноги, мов стиглий плід. Прийшов, побачив, переміг – це було не про Васю.

– Ну, вкуси мене хоч, чи що, — іноді від безнадійності просила Анжела Петрівна.

– Акула я тобі? Або алабай який? — Вася надував пухкі щоки, і важко зітхав, усім своїм виглядом показуючи: не може.

Він іншим брав, турботою та ласкою, що свого часу й підкупило Анжелу Петрівну. Загалом, Вася був затишний, як стоптані капці, і надійний, як дубове поліно.

Тим часом Анжела Петрівна була жінка великих пристрастей. Їй мріялося, щоб були високі страждання, «ах, залиште мене граф!», «ні, графиня, ви моя!», злети, падіння, і нарешті бажана нагорода.

Загалом, Анжелі Петрівні хотілося романтики, якої законний чоловік дати не міг.

Якось вона наважилася цю романтику здобути.

«Ну і що ж, зрада? — умовляла себе Анжела Петрівна. — Якщо мені чоловік не дає бажаного, то треба взяти на стороні. Всього один раз, і ніхто не дізнається. Хоч зрозумію, як це буває, із романтичним чоловіком. Бо до тридцяти п’яти дожила, і справжньої пристрасті не пізнала».

Для отримання романтики, що бракує в організмі, Анжела Петрівна обрала колегу, Костика. Так його називали на роботі, попри сорокаріччя, що наближалося.

Костик був неодружений, веселий і страшенно привабливий. У дам перехоплювало подих, коли Костик, високий, блакитноокий, цілий рік засмаглий, входив в офіс і обдаровував усіх білозубою посмішкою.

Влітку він носив джинси з картатими ковбойськими сорочками, взимку — зі светрами грубої в’язки.

Костик давно вже схиляв Анжелу Петрівну на гріх, і нарешті, яскравим квітневим днем, вона схилилася.

– Це буде незабутнє побачення, — по-змовницькому прошепотів він.

– Яке? — затамувала подих від забороненого бажання Анжела Петрівна.

– Сюрприз, — усміхнувся Костик.

У суботу Анжела Петрівна ретельно збиралася для гріхопадіння: прийняла ванну з ароматичними маслами, зробила укладку та макіяж, одягла тонкі чорні панчохи зі швом, дорогу білизну, чорну сукню, що підкреслює фігуру. Червоне пальто з кашеміру, легкий шовковий шарф та чоботи на шпильці довершили чарівний образ.

Вася, як завжди, пропадав за містом, на будівництві будинку. Діти були зайняті своїми справами. Почухавши за вухом кота, якого теж звали Васею, Анжела Петрівна випурхнула назустріч забороненій пристрасті…

Побачення було призначено на набережній, що Анжела Петрівна теж визнала романтичним. До того ж вона здогадувалася: Костик поведе її в шикарний ресторан на набережній, що нещодавно відкрився поблизу.

Костик уже чекав на неї. Вітерець тріпав біляве волосся, шкіряна льотна куртка підкреслювала мужній профіль. Анжела Петрівна залюбувалася, і знову здивувалася, як тонко Костик відчуває стиль: він ніби з’явився з іншого, романтичного часу, і був схожий на всі одразу чорно-білі героїчні фото, що колись бачилися в підручниках.

Попри очікування, Костик узяв її за руку і повів в бік човнів. Анжела Петрівна догадливо посміхнулася: мабуть, хоче, щоб ми проплили на інший берег річки там відкрився морський ресторан, ще шикарніший.

Віяв холодний вітер. Усі пасажири розмістилися в салоні, але Костик вважав за краще залишитися нагорі. Він підвів Анжелу Петрівну до борту, розкинув руки та шепнув на вухо:

— Як у «Титаніку».

Крижаний вітер скуйовдив гарну укладку, поставив волосся дибки. Вибив сльози з очей, і Анжела Петрівна з тугою відчула, як тече макіяж. Сам Костик, що прикрився Анжелою Петрівною, почував себе чудово.

— Ніар, фар, фореварюар… — завивав він у тон вітру.

Анжела Петрівна терпіти не могла «Титанік» і засинала на п’ятій хвилині показу. Але зараз мужньо терпіла заради романтики.

Нарешті, коли вся вона вже була в сльозах і соплях, а розмазана косметика та ірокез замість зачіски робили її схожою на божевільного Чингачгука, пором причалив на іншому березі.

І знову Костик провів Анжелу Петрівну повз ресторан, прогулюючись вздовж пустельного берега.

«Чи не маніяк він?» — з побоюванням подумала Анжела Петрівна.

Гладка підошва чобітків ковзала по мокрому каменю, шпильки за них чіплялися, і Анжела Петрівна з сумом подумала, що чобіткам хана.

— Ось ми й прийшли, — сказав Костик, вказуючи на компанію, яка вільно розташувалася на березі біля багаття.

Компанія була цікава — два літні чоловіки, один юнак років шістнадцяти, і чотири розпатлані жінки невизначеного віку.

«Не маніяк, — втішилась Анжела Петрівна, і одразу перейнялася: А може, вони всі маніяки? Чи секта?»

— Стривай, моя прекрасна, я зараз, — сказав Костик, і кудись втік.

Анжела Петрівна присіла на викинутий водою корч, подумки прощаючись із червоним кашеміровим пальтом. Дивні чоловіки та жінки мовчки заварювали “Мівіну”, передавали по колу пластикові склянки з біленькою. Анжелі Петрівні теж запропонували, але вона відмовилася.

Незабаром повернувся Костик, і урочисто поклав на її голову вінок із кульбаб:

– Тобі, моя фея. Перші цього року.

Жовтий пилок обсипався з квітів на легкий шарф від Hermes. Анжела Петрівна заскрипіла зубами та полізла в телефон, щоб дізнатися про розклад поромів. Раптом оплески змусили її відірвати погляд від екрана.

— Присвячується моїй прекрасній дамі! – Оголосив Костик.

Він прийняв драматичну позу, спрямував погляд до води, і знову став схожим на фотографію героя. Анжела Петрівна навіть забула про вбиті чобітки, що коштували половину зарплати. Костик глибоко зітхнув, і почав вигукувати:

– Моя. Не твоя. Ти моя.
Я тебе радуватиму!
Даватиму!
Тобі, собі…

– Ви його муза! — із захопленням прошепотіла Анжелі Петрівні незнайома жінка. – Як я вам заздрю, він геній, геній…

– Радувати! — провадив далі Костик, розрубуючи повітря долонею.
– Завжди. Усі роки.
І коли буду сивий.
Тобі буду Сонцем.
Зіркою.
Стрімкою їздою…

— Кудлатою козою, — перебила Анжела Петрівна, рішуче встаючи.

Вона висмикнула з руки невизначеної жінки стаканчик з біленькою, замахнула одним ковтком, гордо поправила ірокез, висякалась в шарф від Hermes і попрямувала у бік стоянки порома. Костик на мить онімів від несподіванки, потім побіг слідом.

– Моя фея, що з тобою? Тобі не сподобалися вірші? Я написав їх для тебе.

Анжела Петрівна зупинилася:

— То були вірші? То ти поет, чи що?

— Так, останній романтик, співак прекрасного, — зітхнув Костик.

Анжела Петрівна хмикнула:

— Краще б ти маніяком виявився. А хто всі ці люди?

— Зі спілки поетів, члени…

— Та які вони там члени, — зневажливо відмахнулася на ходу Анжела Петрівна.

— Але як же наша пристрасть? — говорив, наздоганяючи її Костик. — Я збирався влаштувати ночівлю у наметі. А перед сном ми дивилися б на небо.

— І ходили б по потребі під кущ, — погодилася Анжела Петрівна.

— Але як же єднання із природою…

— Слухай, — осяяло Анжелу Петрівну. — Та в тебе грошей нема, чи що?

— Поетові бридка ця меркантильність, — сонячно посміхнувся Костик.

— Але ж зарплату ти куди діваєш?

– Мамі віддаю. Я в неї живу.

— Звісно, і одяг мама тобі купує..

— Але Анжелочко…

– Анжела Петрівна. Ще раз підійдеш, премії геть позбавлю.

Дивний романтичний образ Костика в її свідомості спалахнув останньою іскрою і згас без сліду. Анжела Петрівна схлипнула від образи та пішла, не обертаючись.

Порома довелося чекати три години, тож додому вона дісталася, коли стемніло. З кухні пахло ароматом борщу. Анжела Петрівна швидко скинула пальто і шмигнула у ванну, щоб змити з лиця сліди «Титаніка» та романтичної пригоди.

Незабаром вона вже сиділа за столом, їла свіжозварений борщ, зварений Васею. Однойменний кіт примостився біля її ніг і вилизував свої “приладдя”.

Анжела Петрівна міркувала про те, що не так уже й погано бути солідним головним бухгалтером із солідним чоловіком, солідним будинком, солідною фігурою, і в якихось тридцять п’ять солідно зватись Анжелою Петрівною, а не Анжелочкою, наприклад.

— Ти сьогодні така гарна, особлива якась, — несміливо сказав Вася. Попихкав трохи, збираючись із духом, і спитав: — Хочеш, вкушу?

Анжела Петрівна пересмикнула плечима:

– Не треба.

— Ну, ти ж романтики хотіла, — нагадав Вася.

— Та до чортів цю романтику, — махнула рукою Анжела Петрівна. — Ходімо, я тобі без романтики дам.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!