"– Я хочу розлучитися з тобою. Потрібно було це сказати давно… В мене інша. Тобі треба зібрати речі та поїхати, – незворушно заявив золовік, але, невдовзі, пошкодував…
Марія готувала вечерю та думала про вихідні. Хлопчики хотіли піти із батьком на футбол. Вона ж вирішила в суботу зайнятися генеральним прибиранням.
Потрібно перебрати у шафах одяг, змінити фіранки, у холодильнику навести лад. Вихідний – веселись жінка.
Маша навіть посміхнулася своїй думці. Так, їй доведеться веселитися цілий день. Натомість ніхто не заважатиме. Двері грюкнули. Це повернувся Ігор.
За вечерею він мовчав. Діти обговорювали майбутній похід на футбол, намагалися ставити батькові питання, але він робив серйозне обличчя і відмовчувався.
– Ідіть у свою кімнату. Футбол лише завтра. Вам краще добре виспатися. – Марія швидко відправила дітей спати й почала мити посуд.
– Ігорю, у тебе щось трапилося? Ти мовчиш. Я хотіла щось змінити на кухні. Від тебе майже нічого не потрібно, гроші в мене є.
– Потрібна посудомийка. Майстер під’єднає. Натомість у нас буде більше вільного часу. За тиждень, якраз у суботу, її привезуть та встановлять.
– Добре. Але це зайве. Не потрібна вона тобі тут. Тут така справа… Я хочу розлучитися з тобою. Потрібно було це сказати давно. В мене інша. Тобі треба зібрати речі та поїхати.
– Коли?
– Якнайшвидше. Ти розумієш, що квартира моя, і тобі тут не місце.
– Добре. Я піду. Житиму з мамою. Але діти залишаться тут. У них тут реєстрація та свої кімнати. Ти ж знаєш, що у моєї мами однокімнатна квартира і ми туди не помістимося.
– Я приходитиму щодня, готуватиму для дітей вечерю й іноді з ними займатимусь.
– Що? Квартира моя!
– Твоя, але й діти твої. А ти батько, це для хлопчиків дуже багато значить. Вони вже не маленькі, десять і вісім років – чудовий вік.
– Але ж я тут житиму з Оленою.
– І з дітьми. Не забудь, завтра ти йдеш із ними на футбол. Коли ви повернетесь, мене вже не буде.
– Ми так не домовлялися!
– А ми ще ніяк не домовлялися! Розлучення не обговорюємо. Ділити твою квартиру не будемо. Потрібно лише про аліменти з’ясувати. Чи ти подаєш на них, чи все вирішуємо мирно.
– Мирно, це як?
– Я купую для дітей їжу, готую. Ну і ще по дрібницях.
– Ти хитриш. А ти не здивована, що я тебе кидаю?
– Ні. Я вже знала. Мені розповіли про це тиждень тому. Я все зіставила та зрозуміла. Я навіть мала час все обміркувати. Перша твоя зрада не пройшла непомітно.
– Я намагалася зберегти сім’ю заради дітей, але не варто мучити себе заради примарного щастя. Ти став чужим.
– Нас пов’язують лише діти. Якщо не хочеш моєї присутності у квартирі, то я платитиму аліменти. Впораєшся?
Ігор мовчав. Він не сподівався, що діти залишаться з ним. Що на це скаже Олена? Завтра вони запланували поїздку на базу відпочинку, а про футбол із дітьми він зовсім забув. Що робити? Діти? Олена?
Рано-вранці Ігор тихо пішов. Він вибрав Олену. Довелося Марії йти на футбол із синами. Потім було кафе.
Марії довелося пояснити своїм хлопчикам, що житимуть вони з татом, але вона щодня спілкуватиметься з ними. Вони все зрозуміли, хоча молодший засмутився.
– Мені сподобався футбол. Наступного разу підемо ще. Згодні?
– Згодні.
Марія зібрала речі, Ігор не повертався. Він з’явився лише в понеділок рано-вранці. Переодягнутися і піти на роботу.
– Стоп! – Встигла його затримати Маша. – Ти куди? Дітям готуй сніданок, простеж, щоб вони все зібрали до школи. Не забудь, що у них секція тричі на тиждень.
– Ось розклад всього. Посуд, підлога, білизна самі не миються і не перуться. Зараз погода мінлива, стеж, як вони одягаються. Я приходитиму. Буди їх за п’ятнадцять хвилин.
Марія вийшла з валізою, а Ігор залишився стояти стовпом. Все йде не так. Все погано. Олена про дітей і чути не хоче, а ось жити з ним хоче.
Звісно, квартира в Ігоря велика, а в неї кімната у малосімейці, та й то не своя. Поки він думав, встали діти, біганина, сніданок, посуд, на каву не залишилося часу.
Ще й розклад якийсь. А що буде увечері, уроки, підручники, вечеря. Марія щось говорила про вечерю. Готуватиме? А якщо ні?
День на роботі пройшов у роздумах. Олена постійно дзвонила та дізнавалася про дітей.
– Поки їх не прилаштуєш, я з тобою не буду.
– Тату, ми поїли. Уроки зробили.
Вечері не було. Дітей погодувала, а про нього не подбала. Майже колишній, навіщо його годувати. Та й не мешкає вона тут. Холодильник майже порожній.
А що на сніданок для дітей? Ігор хапався за голову. Продукти він не купив, ніколи цього не робив. Він уже пошкодував, що подав на розлучення, вигнав дружину.
А що робити? Повертати? Олена – просто захоплення. Їй не потрібні діти.
– Ні, я не повернуся. Мама хворіє, догляд потрібний, а дітей я бачу щодня. Діти вже не маленькі, я справлялася з усім, а зараз твоя черга.
– Адже ти не знав турбот усі ці роки. Сорочки чисті, смачна їжа, вдома порядок. Про дітей і не питав. Навіть на футбол із ними сходити не можеш. А ми вже п’ять разів були.
– Але ж ти мати!
– Я мати. А ти тато. Ми разом більше не житимемо. Дітей я не покинула. Хочеш подати на аліменти?
Так вони жили до повноліття дітей. Мати дітей любили, батько теж. Довелося Ігореві забути про всіх коханок, бо вдома діти були.
Сніданок, порядок, посуд…а хотіла ж посудомийку. Він завжди згадував про неї, коли доводилося все прибирати, мити каструлі, пательні, та інше начиння.
Марія жила з мамою, а як її не стало – одна. Не повертатися ж до Ігоря. Звісно, у них і онуки скоро будуть, але бабуся окремо, дід окремо – таке воно, життя…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
"
Коментарі
Дописати коментар