Олеже, коли ти купиш мені машину? Обіцяв же! — докоряла вона. — Ти живеш у моїй квартирі, не платиш за оренду. Міг би зробити мені подарунок на знак наших стосунків. І ремонт у квартирі пора починати. Ти ж маєш внести свій вклад, правда?

— Олеже, ти ж обіцяв, що залишиш нам із дітьми квартиру, а тепер вимагаєш продати її й віддати тобі 50% — це ж два мільйони гривень! — я ледве стримую гнів, дивлячись на колишнього чоловіка. Він каже, що йому терміново потрібні гроші, а я розумію: наша сім’я зруйнована не лише його зрадою, а й жадібністю, і попереду багато випробувань. Що ж буде далі?

Я уже звикла до гучних закидів Олега, мого колишнього чоловіка. Сьогодні він знову зателефонував, каже, що я мушу продати нашу спільну квартиру в передмісті Києва, куплену ще в шлюбі.

— Що ти мені торочиш? Усе зрозуміло! — гримів його голос, аж посуд у шафі дзенькав. — Я ще пів року тому сказав: продавай квартиру! Чому досі немає покупців? Або ти ціну підняла до небес, або навмисне гальмуєш продаж. У чому справа, люба?

— Я тобі не люба, — холодно відрізала я.

— Та не чіпляйся до слів! Чому ти досі тягнеш? Ми ж домовлялися! — Олег підвищував голос. Йому терміново потрібні були кошти, а я місяцями повторювала одне: квартира не продається.

Тим часом його нова співмешканка, Юлія, не давала йому спокою.

— Олеже, коли ти купиш мені машину? Обіцяв же! — докоряла вона. — Ти живеш у моїй квартирі в Дарниці, не платиш за оренду. Міг би зробити мені подарунок на знак наших стосунків. І ремонт у квартирі пора починати. Ти ж маєш внести свій вклад, правда?

Юлія поправила легкий домашній халат і подивилася на Олега з легкою образою.

— Юлечко, я ж обіцяв. Буде в тебе машина, сонечко. І ремонт буде. Треба лише трохи зачекати, — умовляв її Олег.

— Олеже, я це чую не вперше. Мені здається, твоя колишня просто водить тебе за ніс. Як це — живе в твоїй квартирі й не віддає гроші? — обурювалася Юлія. — Не може продати — нехай віддає половину вартості, і все!

— Юлечко, це наша спільна квартира. Вона має право там жити, поки продає. Давай ще трохи зачекаємо, — відповідав Олег, хоча й сам розумів, що щось тут не так.

Йдучи з сім’ї, він поставив мені умову: не претендуватиме на інше спільне майно, якщо я швидко продам квартиру й віддам йому половину грошей.

— Мені не потрібні меблі, техніка, одяг — забирай собі. І машину теж, — мав на увазі стару “Таврію”, на якій я возила дітей до школи й на гуртки, сказав Олег, покидаючи нас. — Головне — продай квартиру й поділи гроші.

Я, ледве оговтавшись від зради, мусила тепер вирішувати житлове питання. Зі мною залишилися двоє дітей — восьмирічна Софія та десятирічний Артем.

Я не розуміла, чому ми втрьох маємо виїжджати з двокімнатної квартири, продавати її й купувати на половину виручених грошей хіба що кімнату в гуртожитку. Це несправедливо й неправильно.

Порадившись із подругою-юристкою, я трохи заспокоїлася. З’ясувалося, що правда на моєму боці, і квартиру я продавати не буду.

Олег дзвонив двічі на тиждень, питаючи про продаж. Я відповідала, що процес іде, адже оголошення висіло на OLX. Люди телефонували, але я всім казала, що квартира в поганому стані, називаючи ціну в півтора раза вищу за ринкову.

— Та ви що? Так ви її ніколи не продадите! На ринку повно квартир із ремонтом і дешевших! — обурювалися покупці.

— Не хочете — не купуйте. Я ж не змушую, — спокійно відповідала я, заспокоюючи себе, що чиню правильно.

— Обійдеться твій Олег! — обурювалася моя подруга Олена. — Хоче і молоду кохану, і гроші на тарілочці! Не забагато?

— Він давно не мій, — відповідала я.

— От саме! Кинув сім’ю, а ще сміє щось чекати. Сам у шоколаді, а ти з дітьми виживай як хочеш? — не вгавала Олена.

— Лено, забудь про нього. На роботі юристка Оксана все пояснила, як діяти. Ми ще відстоїмо за свої права.

— Як забути? Ти бачила, яким він виявився? Удавав люблячого тата й чоловіка, а тепер ні ти, ні діти йому не потрібні. Ще й без житла нормального хоче вас залишити! — обурювалася подруга.

— Не залишить, — спокійно відповіла я.

— Та як? Йому ж подавай гроші за половину квартири! А він подумав, що ти з дітьми купиш на решту? — не вгавала Олена.

— Олено, годі. Ось, подивись, який пиріг із вишнями я спекла! Ходімо чай пити. Софійко, Артеме, йдіть на пиріг! — гукнула я.

— О, це ми любимо! — усміхаючись, відповіла Олена. — Дітки, налітайте на смакоту!

Сьогодні я вирішила сказати Олегу, що квартиру продавати не буду. Досить тягнути.

— Ти даремно розходився, Олеже. Квартиру я не продала й не продаватиму.

— Як це — не продаватимеш? Ти що? Ми ж домовлялися! — він не вірив своїм вухам. — Я так і знав, що щось крутиш!

— Ми ні про що не домовлялися. Це ти сам так вирішив. А я вирішила інакше. Зберігаю квартиру для наших дітей, на яких тобі одного дня стало байдуже, — спокійно продовжувала я.

— Та годі! Те, що я тебе розлюбив, не означає, що мені байдужі діти. Я плачу аліменти? Плачу! Що ще треба? А на половину квартири я маю право! За законом! — Олег нервував, підвищуючи тон.

— І справді, що ще треба дітям, крім тих копійок, які ти переказуєш? Молодець, гарно влаштувався! — іронізувала я.

— Не ухиляйся від теми! Не хочеш продавати — викупи мою частку. Тільки не тягни! Я пів року чекаю.

— Викупити? А на що? — здивовано перепитала я, хоча чекала такої пропозиції.

— Візьми кредит, зароби, попроси в батьків. Мені байдуже, де ти візьмеш гроші! Мені потрібні кошти, і терміново! — не вгавав він.

— Ти серйозно думаєш, що я продам квартиру, залишу дітей без житла, щоб ти витратив гроші на свою нову подружку? — усміхнулася я.

— А куди ти дінешся? І тебе не має хвилювати, на що я витрачу свої гроші.

— Розчарую тебе. При купівлі квартири п’ять років тому ми використали гроші з продажу моєї дошлюбної квартири, плюс, мама додала моя. Пам’ятаєш?

— І що з того? — буркнув Олег.

— Ось і все. Забудь про цю ідею. Хочеш — повертайся сюди, але навряд чи тобі сподобається жити там, де тебе зневажають, включно з твоїми дітьми.

— Що ти кажеш таке? Я знаю, що половина квартири — моя! — не вгавав Олег.

— Ти погано знаєш, Олеже. Порадься з юристом, перш ніж чекати неможливого.

— Тоді ділитимемо все! До останньої ложки! Машину, техніку, меблі — все!

— Будь ласка. З чого почнемо? З ложок чи чашок? — я була готова до такого повороту.

— Тато, чого ти так розходився? Ти занедужав? — із кімнати вийшла Софія, яка робила уроки.

— Я ще повернуся! Усе з’ясую! — не міг повірити Олег.

— Чекатимемо, — відповіла я. — Але краще тобі не повертатися.

Олег пішов. І більше не турбував мене щодо квартири. Але з певного моменту перестав платити аліменти. Як я дізналася, він змінив роботу.

Я давно зрозуміла, що пов’язала життя з непорядною людиною. Нехай це буде на його совісті.

А Юлія невдовзі вигнала Олега, так і не дочекавшись нової машини.

Якщо Олег у моєму житті більше не з’являлвся, то його мама мала до нас неабияке діло. Після розлучення колишня свекруха найняла величезний бус і приїхала під наші двері “забирати своє”.

Якщо судити із розмірів транспорту то “свого” у нашому домі в свекрухи було дуже багато, навіть більше ніж ми мали. Двері я матері колишнього не відкрила, звісно.

Та світлана Ігорівна не збиралась відступати. Жінка, що мала трикімнатну квартиру в центрі, хорошу пенсію і ще одну квартиру здавала в оренду, хотіла будь-що відстояти те, “що належало їм”.

За годину вона влаштувала справжній концерт. Спочатку викликала одну службу, потім ще одну і ще. Усім плакалась і розповідала, яка ж не хороша колишня невістка: мало того що її син пішов із сім’ї, так тепер я ще й не хочу ділити те, що ми нажили.

Нічого вона не досягла, так і поїхала поночі залишивши на прощання купу “теплих” слів мені і своїм онукам.

Згадую той час і смішно мені і сльози на очі. Цікаво, о мені так пощастило, чи ще у когось процес розлучення перетворився на от таку виставу.

Головна картинка ілюстративна.