Того дня я попрощалася зі своїм дитинством. Воно просто пішло, розчинилося у весняному лісі. Джек забрав його в невідому далечінь

Джека подарувала йому дружина. За три місяці до того, як її не стало. Вони хотіли вівчарку. Вона навіть спеціальні курси закінчила, щоб завести цього цуценя. Казала:

«Він стане вірним другом нашому малюкові».

А потім просто їхала автобусом, і її придавили. Багато народу. І всім було начхати на жінку яка була при надії. Вона закричала, а водій навіть не зупинив автобус…

Лікарі не врятували ні її, ні дитину. У порожній квартирі чекав на нього тільки Джек, п’ятимісячне смішне вівчаря, все, що залишилося від колишнього щастя.

Через місяць після похорону Джек захворів на чумку, віднялися задні лапи. Лікарі пропонували приспати собаку, але Семен Миколайович не зміг цього зробити. Він вирішив боротись.

Нескінченні уколи та крапельниці, масаж та спеціальні заняття. Семен навіть узяв відпустку і повіз собаку на море. Джек підвівся.

Задні лапи він звичайно слабенькі були, його трохи похитувало. Але Семен був радий і такому результату.

У нашому будинку Семена Миколайовича звали бірюком.

«Бач, одинак, тільки й знає, що гасає зі своїм собакою», – говорили сусіди.

А він і справді з нею гасав. Самотній, добре заробляв, провідний інженер.

Пару разів на тиждень до нього заходила 60-річна сусідка по майданчику, і наводила лад, прала, готувала. Коли ми переїхали в цей будинок, я з ними потоваришувала.

З Джеком та з Семеном Миколайовичем. Більше, звичайно, з Джеком.

Джек був феноменально розумний, знав величезну кількість команд і не менше 200 слів. Мені здається, цей пес міг дивитися прямо в мою душу.

Ми розуміли одне одного мовчки. Я росла, а пес старів, і до 13 років ходив вже з великими труднощами.

Сходами вгору і вниз, Семен Миколайович жив на 4 поверсі, тому носив його на руках. Великого, важкого пса.

Одного разу, прозоро яскравим вересневим днем, Семен постукав у наше вікно. Джек ліг на прогулянці, і не зміг підвестися.

Мама винесла велике покривало, ми поклали собаку і побігли до сусіда, який мав стареньку машину. До ветеринарної лікарні доїхали швидко.

– Що ви хочете? Це старість, – сказав ветеринар.

– Допоможіть, – попросив Семен Миколайович.

Ветеринар зробив собаці уколи. Поставив крапельницю.

Лікар навіть їздив до Джека 3 рази на тиждень 2 місяці. Здавалося, що собаці полегшало. Він пережив осінь та зиму. Вилізла молода трава. Джек на прогулянці нюхав її і дивився на мене сумно.

Від цього погляду мені хотілося плакати. А Семен Миколайович поводився так, ніби його собака безсмертна.

Але якось увечері, у травні, коли вже навколо радувала зелень, і в ближньому лісочку співали птахи, він подзвонив до нас у двері. Мама відчинила.

Він стояв і плакав, по обличчю текли сльози. Ми піднялися до Семена. Джек лежав на дивані, і здавалося, що просто заснув. Добрий друг моїх дитячих ігор.

Ми з Семеном Миколайовичем плакали вдвох. Мама побігла до сусіда зі старенькою машиною…

У ближньому лісочку Семен Миколайович вирив могилу і поховав собаку, а мама посадила на горбок молодий дубок. Семен Миколайович більше не плакав.

А я кричала, притулившись до берези. Мені було дуже боляче. Того дня я попрощалася зі своїм дитинством. Воно просто пішло, розчинилося у весняному лісі. Джек забрав його в невідому далечінь.

А потім Семен замкнувся у своїй квартирі та запив. Перестав ходити на роботу, нікому не відчиняв двері. Жаліслива дільнична лікарка виписала йому лікарняний. Ми дзвонили до нього, стукали, він навіть до дверей не підходив.

Несподівано, через 10 днів після смерті Джека, мамі подзвонила сестра:

– Люсю, ти не знаєш, кому можна влаштувати цуценя вівчарки. У подруги сука привела 7 цуценят. І вона цього сьомого не приспала, сховала. Він наразі без документів. А так хороше щеня, кудлате, міцненьке, тямуще.

– Знаю, – відповіла мама, – навіть дуже добре знаю.

Ми поїхали дивитись вівчаря…

Коли ми зайшли в невелику квартиру, я здивувалася. З кута кухні маленький Джек дивився на мене своїми напрочуд мудрими очима.

Точно такий, як на фотографіях Семена Миколайовича, тих із щастя.

Ми посадили малюка у великий кошик і повернулися додому. Піднялися на 4 поверх до Семена, і подзвонили.

Він не відчиняв, ми почали бити у двері. Жодної реакції. Тоді мама просто вдарила у двері ногою та відчинила. Сильно схудлий Семен, у синьому бавовняному тренувальному костюмі з розтягнутими колінами, лежав на дивані, і дивився в стелю.

Тижнева щетина стовбичила, очі були червоними. Бардак у кімнаті стояв просто феєричний. Скрізь лежав пил, він навіть клубочився в повітрі.

– Підводься Семене, – сказала мама, – досить душиться горем. Краще подивися, я принесла тобі шматочок щастя.

Семен нічого не сказав, не відвернувся, так і продовжував лежати, і дивитись у стелю.

Я витягла цуценя з кошика і посадила Семену Миколайовичу на живіт. Малюк чхнув, і надзюрив величезну калюжу. Семен підвівся і сів.

Маленький Джек зліз з підмоченого Семена, пройшовся диваном, зістрибнув на підлогу, і побачивши газету, що валялася на підлозі, наробив туди велику ароматну купу.

А Семен Миколайович дивився то на цуценя, то на свою стару фотографію. Так ми їх і залишили. Приблизно через годину у вікно я побачила, як поголений, акуратно одягнений Семен Миколайович біжить до магазину, а потім назад.

Коли, наступного року, ми переїжджали, всі сусіди, які раніше звали Семена Миколайовича бірюком, і казали: «Цей одинак, тільки й знає, що бігає зі своїм Джеком». А він і справді з ним бігає…

Іноді людині для щастя багато не треба! Ставте вподобайки та пишіть коментарі, якщо вас розчулила ця розповідь!