Сімейна рада...

У суботу в будинку Петровичів було тихо настільки, що навіть кішка боялася зайти до вітальні.

Діти-погодки Льоня і Даша, влаштували метушню біля другого крісла, але молодша сестра відвоювала його і Льонька сів на диванну подушку на підлозі.

Тещу – Олену Василівну – Микола Петрович не покликав, але вона прийшла з кухні та зайняла місце на дивані.

– Ви всі знаєте, що сталося у сім’ї мого двоюрідного брата Михайла, – почав голова сім’ї. – Я вважаю, що це треба обговорити.

– Але минуло вже чотири місяці, що тут обговорювати! – вигукнув Леонід.

– Є про що поговорити, бо того тижня суд ухвалив остаточне рішення. Денис вирушить в колонію і працюватиме там на пилорамі.

– А ще потрібно виплатити близько мільйона гривень потерпілим, плюс судові витрати. І ті два роки навчання Дениса на юрфаку, які Михайло вже сплатив, тепер підуть коту під хвіст, бо нікому не потрібний юрист із судимістю.

– Слухай, а до чого тут ми та наші діти? – Запитала дружина.

– Зараз поясню! Денис ні в чому не знав відмови – вчився абияк, на бюджет не вступив, Михайло платив за його освіту, на двадцятиріччя подарував синові машину, постачав його грошима, які той безнапасно просаджував у клубах та барах.

– Саме після такого вечора він вирішив покатати дівчат, хоч був у хмільному стані. Ось і результат – пом’яв три чужі машини, збив людей на пішохідному переході.

– Одна з дівчат дуже постраждала. Я й подумав, що, якби Денис сам заробляв, сам би оплачував хоча б частину того, що він мав, такого б неподобства не сталося!

– Тато хоче відправити нас із Дашею на роботу! – вигукнув Льонька.

– Так, хочу, але не зараз, – сказав батько. – Сьогодні я просто доведу до вас свої наміри. Леоніду вже п’ятнадцять, Дар’ї – чотирнадцять.

– Я вам повідомляю, що оплачувати вашу освіту в університеті я не збираюся. Хочете здобути вищу освіту – будьте ласкаві так скласти іспити, щоб вступити на бюджет.

– Не зумієте – йдіть працювати. Друге, що я вам скажу: поки ви навчатиметеся в університеті, ви житимете у квартирі та харчуватиметеся безплатно.

– Але всі свої хотілки – тридцять п’яту сумочку, чи нові гаджети – власним коштом. Вчиться заробляти гроші – є багато способів.

– І третє – як тільки ви закінчуєте університет – ви, або з’їжджаєте та починаєте самостійне життя, або вносите свою частку оплати за квартиру, харчування та інші господарські витрати.

– Жодних машин і квартир я вам купувати не збираюся. Тепер ви знаєте, що все, що ви хочете, вам доведеться досягати самим. Є питання?

Олена Василівна з побоюванням дивилася на зятя. Вона вже зрозуміла за ті кілька років, які жила в сім’ї доньки, що Микола не лізе у дрібні господарські питання, віддавши їх на відкуп жінкам.

Але, якщо справа стосується чогось важливого, то рішення ухвалює сам, щоправда, пояснюючи дружині та дітям, чому він так вирішив.

– А з мене, Колю, ти теж братимеш цю саму частку? – поцікавилася теща.

– Ні, Олено Василівно, ви своє вже відпрацювали, тож до вас жодних претензій немає. Тим більше, що ви й так багато робите вдома, Ольга без вас половини не встигала б.

– Сказати кому – не повірять – зять тещу похвалив! – здивувалася Олена Василівна.

– Тату, а якщо будуть потрібні репетитори? У нас у класі вже цього року багато хто має, – повідомив Льоня.

– По ходу, але взагалі, краще вчитися самому. А ти ким хочеш стати? Програмістом?

– Ні, це потім можна пройти курси, я хочу бути інженером-електриком – роботу можна буде скрізь знайти. І фізика мені подобається, – відповів син.

– А я буду модельєром, – сказала Даша.

– А які іспити треба буде складати? – Запитав батько.

– Не знаю.

– Ось є привід поцікавитися і вже зараз почати старанно вивчати ці предмети, – порадив Микола Петрович дочці.

Ольга була жінкою м’якою, вона відразу визнала за чоловіком роль глави сім’ї, тим більше, що він був старший за неї на п’ять років.

І, треба сказати, він впевнено вів їхній сімейний корабель, його рішення були завжди розумні та раціональні.

Однак їй здавалося, що він дуже суворий з дітьми, особливо з Льонею. Ось і зараз вона спробувала вплинути на його рішення:

– Колю, а тобі не здається, що це занадто жорстко? Я згодна, що діти повинні бути самостійними, але ж у нас є можливість якось допомогти їм.

– Ось ти сказав, що під час навчання вони повинні самі купувати собі навіть одяг і взуття. Я правильно зрозуміла?

– Правильно! Коли я навчався, отримував стипендію, на першому та другому курсах батьки надсилали мені трохи грошей – вистачало на оплату гуртожитку, та на дуже скромне харчування у складчину із сусідами по кімнаті.

– А коли я навчався на третьому курсі, не стало батька, і мама вже не могла мені допомагати – я почав працювати сам. І вчився. І не тільки я, у нас багато хлопців так жили.

– А коли ми з тобою познайомилися, я вже мав однокімнатну квартиру, маленьку, на околиці, але свою. А скільки ми з тобою працювали, доки змогли купити цю квартиру?

– А першу машину ми змогли взяти лише тоді, коли з’явилася Даша. Я не збираюся тримати дітей у чорному тілі, просто вони повинні зрозуміти, що нічого задарма не дістається.

– Ну, по-перше, тоді був інший час, а по-друге, ти чоловік, і тобі не зрозуміти, що відчуває молода дівчина, коли не може дозволити собі купити нову сукню чи туфлі.

– Я ось, і досі пам’ятаю чорні туфлі-човники – гарні, зручні, але для мене дуже дорогі.

– Олю, якщо Даші захочеться мати чорні човники, ти зможеш подарувати їх їй на день народження або на Новий рік, – змилостивився Микола Петрович. – Ти чудово розумієш, про що я говорю.

Минуло півтора року

– Леоніде, я розмовляв з Ігорем Костянтиновичем. Він сказав, що ти нормально справляєшся зі стандартними завданнями, але завдань підвищеної складності намагаєшся уникати.

– Це може завадити тобі отримати найвищий бал з фізики. Я попросив його давати тобі більше таких завдань додому. Відсьогодні я контролюватиму тебе.

– Стандартні завдання ти можеш вирішувати у школі під час уроків. Я оплачую заняття з репетитором не для того, щоб ти сачкував.

– Якщо це продовжиться, Ігор Костянтинович відмовиться від тебе, і матиме рацію. У тебе лишилося пів року. Вибирай: чи ти у вересні в університеті, чи у жовтні в армії.

Увечері дружина вирішила поговорити з Миколою Петровичем:

– Колю, ти дуже суворий з Льонею, він намагається, але ж не можна від підлітка вимагати такої ж цілеспрямованості та сили волі, як від дорослого. У нього багато інтересів, він розривається, не завжди все встигає.

– Побренькати на гітарі він встигає і в комп’ютерні ігри теж встигає пограти. Ось Дашка справді намагається – школа, два репетитори, курси з дизайну одягу, та курси при університеті, де вона готується до творчого конкурсу. І репетитори нею дуже задоволені.

– Даша просто посидюча, а у Льоні різнобічні інтереси.

– Ольга, не захищай Льоньку, я тобі все одно не дам зробити з нього маминого синка. Не треба його жаліти!

– Він мужик, йому треба буде сім’ю утримувати, нести відповідальність не лише за себе, а й за дружину та майбутніх дітей. Ти для Даші якого чоловіка хочеш?

– Мабуть, такого, щоб вона за ним була, як за кам’яною стіною. А звідки такі візьмуться, якщо «бідних хлопчиків» мамки жалітимуть? Ні, хай зараз оре, потім сам дякую скаже.

Минуло пів року

На початку серпня Льоня прийшов додому з чудовою новиною – його зарахували на бюджет саме за тією спеціальністю, на яку він найбільше хотів. Але друга новина потішила батька не менше:

– Тату, мені Влад запропонував до вересня попрацювати. У нього дядька у комунальному господарстві – там збирають бригаду – треба буде фарбувати дитячі майданчики, лавки, огорожі. Я погодився.

– Вперед! – наказав йому батько.

А сам подумав, що не дарма поставив такі умови – працює ж! Тому звертати з цього шляху він не планував.

Любити дітей, не значить все їм підносити на блюдечку з блакитною облямівкою. Бо батьки не вічні – а життя довге, і часом, дуже не просте…

Як ви вважаєте, слушно міркує батько, чи перегинає палицю? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.