Олексію, знов ти сапу загубив? – бурчав батько, заглядаючи до хліва. – Та не загубив, а поставив, де й завжди, – відповідав Олексій. – Раніше люди пам’ятали, куди ставлять речі. Назар сміявся з тих перепалок діда і тата. Йому було двадцять один. Він тільки-но закінчив аграрний коледж, і хоч міг залишитися в місті, чогось потягнуло додому. Його друзі дивувались: – Назаре, ти що, в село? Там інтернет ледве ловить! – А в місті ловить, а щастя не ловиться

– Дивні вони, і як тільки з усім справляються? – люди в селі скоса продивлялися на хату літнього Яреми, до якого переїхали жити і син, і внук.

На околиці села, де стара липа притуляється до хати, жила родина Петричів. Троє чоловіків – дід Ярема, батько Олексій та син Назар – тримали господарство, як уміли, злагоджено, хоч і не без суперечок. Жінки в їхньому житті були: дідова Марія пішла у засвіти ще десять літ тому, Олексієва Настя залишила його, не витримавши сільського побуту, а Назарова дівчина – лишилась у місті, коли той вирішив переїхати до батька й діда. Всі троє, хоч і різні, були мов коріння, стовбур і пагін одного дерева.

– Олексію, знов ти сапу загубив? – бурчав батько, заглядаючи до хліва.

– Та не загубив, а поставив, де й завжди, – відповідав Олексій.

– Раніше люди пам’ятали, куди ставлять речі…

Назар сміявся з тих перепалок діда і тата. Йому було двадцять один. Він тільки-но закінчив аграрний коледж, і хоч міг залишитися в місті, чогось потягнуло додому. Його друзі дивувались:

– Назаре, ти що, в село? Там інтернет ледве ловить!

– А в місті ловить, а щастя не ловиться, – усміхався він у відповідь.

Спочатку Назарові було непросто. Батько — суворий, мов сталева лопата, праці не уникав, а слова доброго не казав. Дід – навпаки, любив поговорити, пригадати, як колись ще з своїм батьком по пшеницю ходили.

Назару найближчим був дід. Він розповідав історії так, що той сидів, затамувавши подих.

Одного вечора, коли сонце опускалось за город, Назар вийшов із чашкою чаю до лавки. Дід уже сидів.

– Знаєш, Назарчику, я он думав… От жили ми з бабою п’ятдесят літ. Вона бурчала, я бурчав, але як вона пішла – тиша така стала, що аж на душі пусто.

– А ви її сильно любили? – спитав хлопець, не піднімаючи очей.

– Як сказати… Не так, як зараз у фільмах. Але коли вона хворіла, я молився, щоб краще це був я – лише б її лишило. Оце, певно, й є любов.

Назар ненадовго задумався. Його мама колись казала: «У нас з батьком не любов, а співжиття». І таки пішла. Він не засуджував її, просто не розумів, як так можна покинути чоловіка і сина.

Через тиждень сталася прикрість. Дід впав у хліві, пошкодив ногу. Потрібно було доглядати. Олексій мовчки зранку поїхав у поле, а Назар лишився біля діда. Мив, годував, навіть шкарпетки міняв.

– А ти, диви, не злякався! – усміхався Ярема. – Справжній чоловік не той, що коня зупинить, а той, що не втече від турботи.

Увечері Назар нарешті не стримався. Підійшов до батька в комору, де той чистив картоплю.

– Тату… а чому ви ніколи не кажете дідові, що любите його?

Олексій зиркнув на сина так, ніби той спитав, чому небо синє.

– Бо він і так знає.

– Але ж він старий. Йому не завжди видно, не завжди чутно… Слово для нього тепер важить більше, ніж раніше.

Олексій мовчав довго. Потім узяв миску з картоплею й сказав:

– Завтра скажу.

І сказав. Якось рано-вранці, коли дід снідав на кухні, Олексій підійшов, сів поруч і тихо мовив:

– Тату, дякую, що навчили мене всьому. І… я вас люблю.

Ярема закашлявся й довго нічого не казав. А потім промовив:

– Добре, що дожив, аби це почути.

Це літо стало переломним. Дід ожив, наче молодшав. Назар придумав, як зробити на городі крапельний полив, і чоловіки взялися разом до справи. Щовечора вони сідали на лавці, мов троє сторожів часу: минуле, теперішнє й майбутнє.

І хоч у них були суперечки – через сапу, годівлю, навіть через груші, які дід зрізав без дозволу, – все це було дрібницями в порівнянні з тим, що їх об’єднувало. Вони були родиною.

Одного дня Назар привів дівчину – Марічку. Познайомив із дідом і батьком. Дід сказав:

– Якщо буде любити тебе так, як я бабу, то тримайся за неї.

Олексій сказав лиш коротко:

– Головне – не тікай при першій бурі.

Марічка лишилась. І якось увечері вони вже вчотирьох смажили картоплю на вогнищі. Дід розказував, як колись крали з саду яблука, Олексій згадував свою першу корову, Назар сміявся, а Марічка пила компот і дивилась на них, мов на рідкісну виставу – таку просту, але справжню.

А восени дід захворів. Уже серйозно. Назар тримав його за руку в лікарні, коли дід прошепотів:

– Бережіть один одного… бо сім’я – це як хата: можна замінити вікно, дах, підлогу, але якщо фундамент піде – все завалиться.

Через тиждень діда не стало. Поховали, як він просив – скромно, з колосками замість вінків.

Та після нього лишилось не лише фото на стіні, а й… зв’язок. Батько й син тепер інакше розмовляли. Тепліше, простіше. І Назар уже не боявся сказати батькові «люблю». Бо знав: чоловіки теж мають право бути ніжними.

І в тому селі, під старою липою, стоїть хата, де колись жили троє. Один із них пішов, але навчив двох інших, що справжня сила – не в суворості, а в серці, яке не боїться бути добрим.

Фото ілюстративне.