Коли Ганна Семенівна побачила хлопця біля старого сільського клубу, вона була впевнена, що звідкись знає його, хоча перед нею був незнайомець. Він стояв нерішуче, з великим рюкзаком, дивився навколо, наче щось шукав. – Може, ви когось шукаєте? – підійшла вона ближче. – Так, бабусю. Мені сказали, що тут колись жила жінка, яка допомогла моїй мамі в дуже важкий час. Я хотів би знайти її. – А як звали твою маму? – спитала Ганна, відчуваючи, як по спині пішли мурашки

 

Коли Ганна Семенівна побачила хлопця біля старого сільського клубу, вона була впевнена, що звідкись знає його, хоча перед нею був незнайомець. Він стояв нерішуче, з великим рюкзаком, дивився навколо, наче щось шукав.

– Може, ви когось шукаєте? – підійшла вона ближче.

– Так, бабусю. Мені сказали, що тут колись жила жінка, яка допомогла моїй мамі в дуже важкий час. Я хотів би знайти її.

– А як звали твою маму? – спитала Ганна, відчуваючи, як по спині пішли мурашки.

– Ольга Гнатівна. Її торік не стало, але перед тим як піти, вона просила передати подяку якійсь Ганні Семенівні. Вона розповідала, що ця жінка врятувала їй життя і моє теж. І я маю подякувати.

Ганна Семенівна повільно сіла на лавку.

– То ти – син Ольги? – прошепотіла вона. – А я думала, що ви давно в місті, і не пам’ятаєте про те…

Її думки понеслися у спогади.

Це було багато років тому. У їхньому селі поселилась молода жінка з дитям. Худенька, налякана, з дитинчам на руках.

– Можна ми у вас трохи поживемо? – спитала тоді Ольга, стоячи на порозі хати. – Нам більше нікуди йти.

У селі косо дивились на чужинців. Але Ганна, яка сама пережила в своєму житті багато чого, не могла залишити їх надворі. Розуміла, що не з добра ця людина тут, але розпитувати нічого не стала, не хотіла лізти в душу, подумала, що прийде час і жінка сама все розкаже.

– Заходьте. Що маю – поділюся.

І справді, коли Ольга трохи заспокоїлася, то розповіла, що вона сирота, вийшла заміж невдало, жили у свекрухи. Ставлення до неї було настільки поганим, що вона втекла разом з сином, бо іншого виходу не бачила.

І вони жили разом: вона, Ольга і малий хлопчик Андрійко. Ганна ділила з ними свій хліб, навчила Ольгу доїти корову, садити картоплю. Навіть дала їй стару швейну машинку.

– Ти сильна, ти справишся. А як будеш готова піти – підеш. Тільки не забувай, що тут тебе приймали, як рідну, – казала вона.

Через рік Ольга виїхала в місто, влаштувалась у майстерню, вивчилася на кравчиню. Писала листи, а потім – все рідше. Життя закрутило.

Ганна не тримала зла. Вона просто раділа, що у її тепер уже добрих знайомих все налагодилося.

І от тепер – цей високий, змужнілий хлопець із очима, як у матері.

– Я залишуся на кілька днів. Можна я побуду у вас? – запитав він. – Хочу дізнатись більше. Мама майже не розповідала. Лише казала: “Ця жінка зробила для мене більше, ніж рідня”. І ще казала: “Не будь байдужим, як виростеш. Пам’ятай добро і повертай його людям.”

Ганна змахнула сльозу.

– Лишайся, хлопче. Місця в хаті вистачить. І пирогів спечу – як колись для тебе малого.

Того вечора вони довго сиділи біля печі. Андрій питав про маму, про життя в селі, про людяність. Ганна розповідала спокійно, без пафосу. Лише іноді її голос тремтів.

– А ви… ви не шкодуєте, що віддали тоді стільки сил чужим людям? – спитав Андрій.

– Ні, хлопче. Бо в той момент вони були мені не чужі. Розумієш, люди стають рідними не через біологічну спорідненість, а через те, як вони увійшли у твоє життя. Ваша мама була мені як донька. І ти – як онук.

Наступного ранку Андрій зібрався в місто. Перед від’їздом він витяг невелику коробку.

– Це не плата, – сказав. – Це вдячність. Тут – ваш новий мобільний телефон. І ось – конверт. Мама відкладала ці гроші для вас. Казала: “Якщо знайдеш її – передай. Бо я живу завдяки їй.”

Ганна спершу відмовлялась, плакала, але потім прийняла. Не заради грошей. А заради пам’яті.

Минув рік. Андрій приїжджав часто. Допомагав з городом, проводив інтернет у хату, навчив Ганну користуватись телефоном, навіть зробив їй сторінку в соцмережах.

– То ви тепер модна бабуся, – сміявся.

– А ти – мій хлопчик, якого я тоді тримала на руках.

Коли через три роки Ганна захворіла, Андрій був поруч. Возив її до лікарів, привозив супи, сидів у палаті, тримав за руку.

– Ти мені рідний, – сказала вона в останні дні. – Я нічого не шкодую. Бо коли ти робиш добро – воно не зникає. Воно вертається. Іноді – у вигляді отакого високого хлопця з добрим серцем.

На її похороні Андрій плакав, бо вважав її своєю бабусею. Люди плакали, бо знали, як вона жила. Просто, гідно, з добром у серці.

– Ця жінка врятувала мою маму і мене. Вона показала, що рідними можуть бути й чужі. І що добро – як насіння: якщо посієш, воно проросте. Навіть через роки.

Добрі вчинки не зникають. Вони залишають відбиток у чиємусь серці, передаються далі, вертаються через час – у вигляді вдячності, підтримки, любові. І найкраще, що ми можемо лишити після себе – це добро. Без пафосу. Без зиску. Просто – по-людськи.

Фото ілюстративне.