- Не таким я тебе сину ростила! Ніколи твій вчинок зрозуміти не зможу! - Я й не думала, що Ігор від мене таке приховує, а коли дізналась - вирішила все виправити

 

Мій Ігор довго не міг собі пару знайти. Я вже й перейматися почала. Все хотіла, щоб він знайшов дівчину. Навіть знайомила його зі знайомими з нашого села. Якийсь час він наче й заглядався на нашу сусідку Людочку. Та в них не склалося. Вона з кимось з міста зустрічалась, казали, що з заможним і старшим. Врешті завагітніла і кудись поїхала. Утім більше не повернулась. Натомість через десять років приїхала дівчинка Оля. Дуже добра і хороша дитина. 

Згодом я дізналась, що Людочка померла, саме тому її доньку виховувала її бабуся. Та Тетяна Степанівна була надто стара і сувора до дівчини. Мені було шкода її. Тому я й запрошувала дитину до себе за будь-якої нагоди. Оля охоче мені допомагала в усьому, я думала, це тому, що вона скучила за мамою і потребувала жіночої підтримки.

 Мені це було також потрібно. Адже Ігор ще до війни познайомився з Наталею. Вона вже була  у шлюбі та мала двох дорослих дітей. Народжувати синові не хотіла, але він і не надто переймався через це. Мені такий вибір страшенно не подобався. І мовчати було важко. Невістка через це намовляла сина проти мене і вони навіть дзвонити перестали. А коли почалась війна – вони якось перетнули кордон і виїхали до Бельгії. Відтоді ми взагалі майже не спілкуємось. Тому лише Оля мене втішає в цій самотності. 

Нещодавно я почала думати, чи варто заповіт писати. Чи нехай спадок перейде просто за законом. Чесно кажучи, мені кортіло залишити свій будинок Олі. Адже її рідна бабуся вирішила віддати свою хату іншому онукові. І якось я поділилась своїми думками з Тетяною Степанівною.

 – Ну, це було б правильно, враховуючи те, що саме ваш син в усьому винен.

 – В чому це?

 – Тю, я думала, ти вже все знаєш?

 – Що саме?

 – Оля – твоя онука, так само як моя! 

 – Не може бути! Вона ж мала якогось дорослого чоловіка з міста.

 – Еге ж, це твій син і вигадав. Розпустив такі плітки навмисно, щоб ніхто не зрозумів, що нещасна від нього завагітніла. 

 – Та що ти таке кажеш?

 – А спитай в нього? Як йому живеться спокійно. Це він винен, що Людочки нема.

Я не могла в це повірити. Подзвонила синові та спитала, та він почав все заперечувати. Утім я відчувала, що він бреше. Наступного ж дня зробила заповіт. І надзвичайно вчасно. Адже Тетяна Степанівна раптово померла. Тож я покликала Олю до себе жити. Ігор, коли про це дізнався, страшенно розізлився. Утім я вірю, що все зробила правильно. Людочку не повернути, але хоч так можна встановити справедливість. 

А ви як гадаєте,  я правильно все зробила? Як би вчинили ви?