Я досі чую той крик мами… Він досі ріже душу, як тоді, коли на порозі збиралися сусідки, їхні обличчя спотворювали гіркі сльози, а потім настала тиша – моторошна тиша, що поглинула мамин голос назавжди.
Чому не викликали лікаря? Чому не повезли її до лікарні? Це питання, що палає в мені незгасимим вогнем. Чому? Чи селище було надто далеко, а дороги замело снігом, приховуючи шляхи до порятунку?
Я так і не дізналася, чи була якась справжня причина. Мами не стало під час пологів, залишивши нас двох і крихітну, щойно народжену Оленьку. Її відхід забрав із собою не лише її життя, а й шматочок нашого світу, який ніколи вже не стане цілим.
Батько, спустошений горем, розгубився. Рідні – усі на Заході, їхня підтримка була недосяжною. Не було нікого, хто б допоміг йому впоратися з нами, з цим новим, незвіданим світом без неї.
Сусідки, у своїй наївній мудрості, радили батькові терміново одружитися. І ось, не минуло й тижня після маминих похорон, а батько вже стояв перед нами – наречений. Це відчувалося як зрада, як удар, що розбиває тендітні уламки нашого горя.
Люди нашіптували батькові посвататися до вчительки – казали, вона добра жінка. Він і пішов. Посватався, і отримав згоду. Мабуть, він їй сподобався. Молодий, статний – це безперечно. Високий, стрункий, а очі чорні, циганські, в них можна було потонути.
Як би там не було, надвечір батько приїхав з нареченою на оглядини.
— А я вам нову мамку привіз! — вимовив він, і ці слова пронизали мене наскрізь.
Мене охопив розпач, гіркота – не розумом, а дитячим серцем я відчувала щось погане. У хаті ще витав мамин запах, обволікаючи кожен куточок. Ми ще носили сукні, пошиті й випрані її руками, а він… Він уже знайшов нам нову маму. Зараз, крізь роки, я розумію його, його відчай, його потребу в опорі. Але тоді я просто зненавиділа його, і його наречену заодно.
Що ця жінка нафантазувала про нас, не знаю, але вона зайшла в будинок, обійнявшись з батьком. Обидва були трохи напідпитку, а вона, звернувшись до нас, промовила:
— Зватимете мене мамою, залишуся.
Я повернулася до молодшої сестрички:
— Вона нам не мама, нашої мами не стало. Не клич її так!
Сестричка розплакалася, а я, як старша, зробила крок вперед, ніби щит:
— Ні, не будемо! Ти нам не мати. Чужа ти!
— Дивіться, яка балакуча! Ну, тоді я з вами не залишуся.
Вчителька рушила до дверей, і батько хотів було йти за нею, та раптом завмер на порозі, ніби невидима стіна зупинила його. Не пішов. Постояв, опустивши голову, потім повернувся, підійшов до нас, обійняв і заплакав уголос. І ми розридалися разом з ним, захлинаючись гіркими дитячими сльозами. Навіть маленька Оленька в ліжечку заплакала, ніби відчуваючи наш біль. Ми оплакували маму, а батько – кохану дружину, але в наших сльозах горя було більше, ніж у батьківських.
Сирітські сльози – вони однакові на всьому білому світі, і сирітська туга за рідною матір’ю промовляє однією мовою, незалежно від того, де ти народився. Тоді я вперше і востаннє в житті бачила, як плаче мій батько.
Зустріч із долею
Батько прожив з нами ще зо два тижні. Його робота була пов'язана з відрядженнями, і настав час їхати. Що робити? Іншої роботи в селі не було. Він домовився з сусідкою, залишив їй грошей на їжу, Оленьку відніс до іншої, і поїхав у відрядження.
Ось ми й залишилися самі. Сусідка приходила, готувала їсти, топила піч і йшла. У неї своїх справ було повно. А ми самі вдома цілими днями: і холодно нам, і голодно, і страшно.
Село почало думати, як нам допомогти. Потрібна була жінка, щоб врятувати нашу родину. Та не якась, а особлива, здатна прийняти чужих дітей, як своїх. Де ж таку знайти?
У розмовах дізналися, що у нашої односелиці, тітки Марії, є родичка – молода жінка, яку покинув чоловік, бо вона виявилася бездітною. Чи то була в неї дитина, та не вижила, а більше дітей Бог не дав їй – ніхто до ладу не знав.
Все ж таки дізналися адресу, написали листа і через тітку Марію викликали нам Зіну.
Батько був ще на заробітках, коли Зіна рано-вранці прийшла до нас. Зайшла вона до хати так тихо, що ми й не чули її кроків.
Я прокинулася від чиїхось кроків у хаті. Хтось ходив, як мама, гримів посудом на кухні, а по хаті розливався такий аромат! Млинці готувалися!
Ми з сестрою тихенько почали підглядати. Зіна тихо поралася: мила посуд, відмивала підлогу. Нарешті вона по звуках зрозуміла, що ми прокинулися.
— Ну, йдіть, білявочки, млинців поїмо! — пролунав її голос.
Нам стало дивно, що вона назвала нас білявочками. Ми з сестрою і справді світловолосі та блакитноокі – в маму.
Набралися ми хоробрості, вийшли з кімнати.
— Сідайте до столу!
Нас не треба було двічі кликати. Ми млинців наїлися, і вже відчули довіру до цієї жінки.
— Мене тітка Зіна звати. Кличте так.
Потім тітка Зіна викупала нас із Вірою, все нам випрала і пішла. Ми на другий день чекаємо: і вона прийшла! Будинок перетворився на чарівний під її руками. Знову стало чисто та охайно, як при мамі. Тижня три минуло, а батько не приїжджає. Тітка Зіна за нами дивиться, краще й бути не може, а сама, мабуть, дуже переживає і не дає нам до неї прив’язатися.
Особливо Вірунька до неї тягнулася. Зрозуміло, їй три роки всього було тоді. Я ставилася обережно. Сувора була ця тітка Зіна. Якась не усміхнена.
Наша мама весела була, пісні співала, танцювати любила, батька «Іванко» кликала.
— Ось приїде батько та не прийме мене. Який він у вас хоч?
Я так незграбно стала батька розхвалювати, що мало все не зіпсувала! Кажу:
— Він у нас добрий! Смирний такий! Нап’ється та одразу спати!
Тітка Зіна одразу насторожилася:
— Часто таке буває?
— Часто! — відповідає молодша, а я її ногою під столом штовхаю і кажу:
— Та ні, у свята тільки.
Тітка Зіна пішла того вечора заспокоєна, а батько надвечір приїхав. Увійшов у будинок, озирнувся, здивувався:
— Я думав, ви тут бідуєте, а ви як принцеси живете.
Ми йому як могли все розповіли. Батько сів, задумався, а потім і каже:
— Ну, піду і я подивлюся на нову господиню. Яка хоч вона?
— Красуня, — квапливо сказала Вірочка, — і млинці пече, і казки розповідає.
Вже зараз, згадуючи це все, я завжди посміхаюся. Зіну ну ніяк, за жодними мірками, красунею не назвеш. Худенька, маленька, блякла якась, вона, звичайно, красунею не була, але що діти в цьому розуміють? А може, тільки вони й розуміють, у чому вона – справжня краса людини?
Батько засміявся, одягнувся і пішов до тітки Марії, яка жила неподалік.
Другого дня батько привів до нас Зіну сам. Встав рано-вранці, сходив за нею, і Зіна знову так боязко в хату зайшла, ніби боялася чогось.
Я Вірочці говорю:
— Давай цю мамкою звати, ця гарна!
І ми з Вірою в один голос як закричимо:
— Мамо, мама прийшла!
Батько із Зіною разом за Оленькою сходили. Ось для кого Зіна стала справжньою матір’ю. Вона порошини з неї здувала.
Оля мати не пам’ятала. Віра забула, а я сама пам’ятаю її все життя і батько пам’ятає. Я підслухала якось, як батько, дивлячись на фотографію матері, тихо сказав:
— Чому ти так рано пішла? Пішла і всю мою радість з собою забрала.
Недовго я прожила з батьком та мачухою. З четвертого класу по інтернатах, у нас у селищі не було великої школи. Після дев’ятого класу до технікуму вступила. Все я прагнула раніше з дому піти, а чому? Зінаїда мене ніколи ні словом, ні ділом не образила, берегла, як рідну, а я все дикувата була з нею.
Невдячна я, чи що?
Професію акушерки я собі, мабуть, невипадково обрала. Мені не можна повернутися в часі та врятувати мою маму, але я вбережу іншу…
Сподіваюся, цей варіант передає глибину почуттів та надає тексту більшої виразності. Чи хотіли б ви, щоб я спробував ще якийсь підхід, чи зосередився на певних аспектах?
Коментарі
Дописати коментар