Мамо, ти ж не проти, якщо ми до тебе онуків привеземо, – попередив мене син ще в понеділок. – Не проти, але ти уточни, коли і наскільки, – кажу. – В пʼятницю після останнього дзвоника відразу і до тебе приїдемо. – А чому такий поспіх? – здивувалася я. – Бо ми з Веронікою в суботу їдемо на відпочинок. Усі друзі будуть без дітей, тож ми вирішили Колю і Аню у тебе залишити. Ти ж не проти? Внуків своїх я люблю, і завжди радо приймаю у своєму домі. От тільки вони зі мною залишаються неохоче. Вони звикли до міських умов, і в селі їм, мʼяко кажучи, не комфортно

 – Мамо, ти ж не проти, якщо ми до тебе онуків привеземо, – попередив мене син ще в понеділок.

– Не проти, але ти уточни, коли і наскільки, – кажу.

– В пʼятницю після останнього дзвоника відразу і до тебе приїдемо.

– А чому такий поспіх? – здивувалася я.

– Бо ми з Веронікою в суботу їдемо на відпочинок. Усі друзі будуть без дітей, тож ми вирішили Колю і Аню у тебе залишити. Ти ж не проти?

Внуків своїх я люблю, і завжди радо приймаю у своєму домі. От тільки вони зі мною залишаються неохоче. Вони звикли до міських умов, і в селі їм, мʼяко кажучи, не комфортно.

А їжа – то взагалі окреме питання. Що я їм не запропоную, вони кривляться і кажуть, що таке їсти не будуть.

Картоплю – ні, салатик – ні, котлетки чи відбивні – теж ні.

А коли я їх запитала, що би вони хотіли, то обоє в один голос запищали, що хочуть піцу. А де я їм в селі піцу візьму? Синові довелося доставку з міста замовляти.

Саме з цієї причини я і хвилювалася, що буду робити з ними, як вони знову відмовляться від моєї їжі.

Приїхали усі до мене в пʼятницю ближче до обіду. Щасливі внуки тримали в руках пакетики МакДональдс, і я розуміла, що це вони зробили запас на сьогодні.

Син з невісткою почали виносити речі з машини, а діти стояли на подвірʼї чимось незадоволені. До них підбіг Мурчик і Барсик, але вони навіть не глянули в його сторону.

Діти, Миколка і Анночка, стояли понурі, нзасмучені через те, що “нема нормального інтернету” і “в хаті все старе”.

– А вночі що? Миші бігатимуть? – скривилась Аня.

– Не будуть. У нас є Мурчик, – намагалася віджартуватися я.

– А як ти тут жив, тату? Тут все старе як в музеї! – буркнув Коля.

Син звелів дітям не розкисати, а йти в хату розкладати речі.

– Ну все, нас уже чекають. Не скучайте тут, – сказав син, сів в машину і вони з невісткою поїхали, а я з дітьми залишилася.

Це був перший раз, коли син з невісткою залишили мені дітей на кілька днів. Зізнаюся чесно, я почувалася розгубленою.

Перші кілька хвилин мені було важко онуків розговорити, вони були відверто засмучені відсутністю інтернету.

Але коли зрозуміли, що тут уже нічого не зміниш, стали цікавитися, що я роблю.

– Іду на город. Хочете зі мною? Колорадського жука вам покажу.

Ця ідея дітям сподобалася. Я дала їм маленькі відерця, і ми пішли збирати жуків. Радості було багато, Аня і Коля змагалися, у кого більше їх назбиралося.

Прийшли ми в хату під вечір, діти самі їсти попросили, і їли все, що я їм дала.

Спали теж добре, у сні посміхалися, напевно їм щось гарне снилося.

Наступного ранку я розбудила дітей ще до сходу сонця.

– Вставайте! Йдемо ловити росу босоніж!

– Що ловити? Ми спати хочемо…

– Так ви йдете, чи я сама з павуками гулятиму? – підбадьорила їх я.

Це спрацювало і вже через кілька хвилин ми зустрічали сонце і вмивалися ранковою росою.

Після такого активного початку дня снідали онуки яєчнею з таким смаком, наче це їхня улюблена їжа.

– Ну що, йдемо тепер до дядька Петра на корову дивитися? – кажу.

– На справжню корову? – очі у дітей загорілися непідробною радістю.

Потім було молоко просто з-під корови, тепле, пінне. Воно онукам сподобалося більше ніж коктейлі які вони замовляють в місті в кафе.

Під обід я уже вчила їх пекти пиріжки з вишнями. Вся кухня була в борошні, на підлозі – сліди босих ніг, а на щоках – червоні плями від вишневого соку.

– Смакота.  У місті таких не печуть! – вигукував Коля, запихаючи в рот гарячий пиріжок. А Аня пишалася собою, що це вона сама таку смакоту приготувала.

На третій день вони вже бігали босоніж по траві, гладили курчат, запускали повітряного змія, змайстрованого з газет і ниток.

Аня вперше в житті сплела вінок з ромашок.

– Я така, як мама на фото! – захоплено вигукнула вона, побачивши стару світлину на комоді, на якій син з невісткою.

Увечері, сидячи на лавці біля хати, ми їли картоплю, запечену в попелі. Небо над селом було всіяне зорями – справжніми, не в екрані телефону.

– Бабусю… – прошепотів Миколка. – А можна ми залишимось ще на тиждень?

– Ми ще не все зробили! Тату, ми у бабусі хочемо залишитися, – сказала Анечка, коли син з невісткою приїхали по них забирати їх додому.

Син стояв трохи осторонь і мовчки витирав очі. Він згадав себе малим – босим, засмаглим, з пиріжком у руці й віночком на голові сестри.

Фото ілюстративне.