– Якщо так важко, здайте одну кімнату, – запропонувала Лариса батькам, – вам вистачить однієї.
– Доню, що ти таке кажеш? – відповіла мати, – невже не розумієш, що присутність у квартирі чужих людей нас дуже обтяжуватиме?
– Треба потерпіти, – повчальним тоном заявила Лариса, – натомість грошей буде більше. Мамо, ти ж сама кажеш, що вам катастрофічно не вистачає.
– Бракує, – Зоя Андріївна скрушно похитала головою, – так вже економимо… Якби не ліки для тата, було б значно легше.
– Ти натякаєш, що ми з Жанкою маємо давати вам ці гроші? – у голосі дочки почулися металеві нотки.
– Не повинні, звичайно, – мама зніяковіло опустила очі, – але добре було б… Ви б навіть не помітили цього – на двох сума незначна.
– Ну звичайно! – обурилася Лариса, – ти знаєш, яка сума для нас значна, а яка – ні. А нічого, що ми вже сто разів вам допомагали й по дому, і грошима? Це ж не може тривати вічно!
– Так вічно й не знадобиться, – тихо відповіла Зоя Андріївна.
– Ой, тільки не починай! Ви з татом ще нас переживете.
– Це навряд. Тато дуже погано почувається. Після інсульту сильно ослаб. Я – тримаюсь на чесному слові. Думаю: хоч би його доглянути. Тож не хвилюйтеся… Скоро дамо вам спокій…
– До чого тут це? – Розмова Ларису явно дратував, – просто я намагаюся до вас достукатися. Ти ніби забула, що в нас також сім’ї, діти, тепер і онук. Ми самі ледве зводимо кінці з кінцями. А ти грошей вимагаєш!
– Я не вимагаю, доню, я прошу…
– Яка різниця?! Де їх брати? У мене верстата немає, що гроші друкує! Я тобі реальний вихід пропоную: здайте кімнату і живіть на втіху!
– Так…, – Зоя Андріївна похитала головою.
– Ну що “так”? Хочеш сказати, що ми невдячні?
– Зауваж – ти сама це сказала, – мати навіть усміхнулася.
– Та я наперед знаю все, що ти скажеш! – Вибухнула Лариса.
– Ще б пак…, – спокійно відгукнулася Зоя Андріївна, – ми стільки років разом прожили. Пам’ятаєш, як ти після інституту приїхала з чоловіком та маленькою дитиною?
– Ми тільки раділи, що ви в нас будете жити. Намагалися допомогти. Щоправда, тоді була така можливість: тато добре заробляв, я трохи менше, але теж достатньо. Ви свої гроші збирати стали. Пам’ятаєш? Хотіли окрему квартиру купити.
– Пам’ятаю. І що?
– Та нічого, так, згадалося… А там і Жанна вийшла заміж. І їй треба було допомогти. Ви тоді запропонували нашу дачу продати… Ми погодились. Гроші між вами поділили. Даремно…
– У сенсі? – Лариса вдала, що не розуміє, до чого хилить матір.
– У прямому. Якби тоді не продали дачу, могли б зараз у ній жити, а квартиру здавати. І не просили б допомоги.
– Не думала, мамо, що ти колись будеш мені в цьому дорікати.
– Я не дорікаю вам, Ларисо. Ми допомагали від щирого серця і думали тоді, що це найкращий варіант. Хто ж знав, що на нас така старість чекає?
– Яка така? – Лариса схопилася і забігала по кімнаті, – пенсія є, житло теж, грошей не вистачає? Тож їх завжди не вистачає!
– А сидіти поруч із вами у нас немає можливості! Чи можеш ти це зрозуміти? До того ж зараз немає такої необхідності! – Дочка вже не говорила, вона кричала …
– А… То ви чекаєте, коли ми ляжемо рівненько? Тоді й почнете допомагати?
– Мамо!
– Що “мамо”? Так виходить … Я ж не божевільних грошей у вас прошу, і обслуговувати нас не пропоную. Але ви навіть мінімально допомогти не хочете.
– Мамо, ми хочемо! Ми просто не можемо!
– Невже? А ось ми змогли. І виростити вас, і вивчити, і платну освіту дали. І з житлом допомогли, і потім з онуками…
– Ну, почалося…
Зоя Андріївна сумно подивилася на дочку і не стала продовжувати.
Помовчала… І видала:
– Отже. Раз рідним дітям та онукам немає до нас справи, ми поїдемо жити в будинок для літніх людей.
– А що? Теж варіант! – Зраділа Лариса, почувши від матері те, що не наважувалася запропонувати, – там медики, харчування триразове, догляд …
– Так. Я вже дзвонила, цікавилася, – Зоя Андріївна говорила твердо та спокійно: мабуть, готувалася заздалегідь, – мені сказали, що замість повного пансіону ми повинні віддати більшу частину пенсії… або переоформити квартиру…
– Що?! – Лариса вирішила, що не дочула, – квартиру? А більше вони нічого не хочуть?
– Мені не важливо, чого вони хочуть. Важливо те, чого ми хочемо. А ми хочемо нормально жити.
– Словом, ми вирішили: переоформимо квартиру, а пенсію збиратимемо.
– Збиратимете? – Лариса істерично розреготалася, – що там збирати? І на що? Зовсім з розуму вижили!
– А ти так не хвилюйся доню. Квартира, як ти розумієш, нам уже ні до чого. А гроші стануть у пригоді.
– Але ж це наша спадщина!
– Так було. А оскільки життя змінилося, ми розпорядимося цією спадщиною самі!
Всім буде добре: ми дамо вам спокій і гідно проживемо залишок наших днів. Держава про нас подбає. Все, Ларисо. Іди додому. Жанні сама розкажеш…
Зоя Андріївна, сказавши це, відвернулася до вікна.
– Тату! – Розгублена Лариса звернулася до батька, який під час розмови лежав на дивані й не сказав ні слова. Той у відповідь тільки підібгав губи й теж відвернувся.
Лариса вискочила з квартири.
– Та вже ж, – задумливо впустила Зоя Андріївна, проводжаючи поглядом дочку, що біжить через двір, – чомусь я не здивована… Кого ми з тобою виховали, тату?
Як ви вважаєте, слушне рішення ухвалили батьки? Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
Коментарі
Дописати коментар