— Але закони, документи… Батьки можуть з’явитися, — заперечив він

 

— Мишко, дивись! — я завмерла біля хвіртки, не в змозі повірити своїм очам.

Чоловік незграбно переступив поріг, зігнувшись під вагою відра з рибою. Ранкова прохолода липня пробирала до кісток, але те, що я побачила на лавці, змусило забути про холод.

— Що там? — Михайло поставив відро і підійшов до мене.

На старій лавці біля паркану стояв плетений кошик. Усередині, загорнутий у вицвілу пелюшку, лежала дитина. Малюк, приблизно дворічний.

Його величезні карі очі дивилися прямо на мене — без страху, без цікавості, просто дивилися.

— Господи, — видихнув Михайло, — звідки він узявся?

Я обережно провела пальцем по його темному волоссю. Малюк не ворухнувся, не заплакав — тільки моргнув.

У його крихітному кулачку був затиснений листок паперу. Я акуратно розтиснула пальчики й прочитала записку: «Будь ласка, допоможіть йому. Я не можу. Пробачте».

— Треба дзвонити в міліцію, — насупився Михайло, почухуючи потилицю. — І до сільради повідомити.

Але я вже підхопила малюка на руки, притисла до себе. Від нього пахло пилом доріг і немитим волоссям. Комбінезон був пошарпаним, але чистим.

— Анно, — Мишко з тривогою подивився на мене, — ми не можемо просто так взяти його.

— Можемо, — я зустріла його погляд. — Мишко, ми п’ять років чекаємо. П’ять. Лікарі кажуть — дітей у нас не буде. А тут…

— Але закони, документи… Батьки можуть з’явитися, — заперечив він.

Я похитала головою:

— Не з’являться. Відчуваю, що ні.

Хлопчик раптом широко посміхнувся мені, ніби розумів нашу розмову. І цього було достатньо. Через знайомих ми оформили опіку і документи. 1993 рік був непростим часом.

Через тиждень ми помітили дивину. Малюк, якого я назвала Іллею, не реагував на звуки. Спочатку думали, що він просто задумливий, зосереджений.

Але коли сусідський трактор загуркотів прямо під вікнами, а Ілля навіть не здригнувся, серце стиснулося.

— Мишко, він не чує, — прошепотіла я ввечері, уклавши дитину спати в старій колисці, що залишилася від племінника.

Чоловік довго дивився на вогонь у печі, потім зітхнув:

— Поїдемо до лікаря в Заріччя. До Миколи Петровича.

Лікар оглянув Іллю і розвів руками:

— Глухота вроджена, повна. На операцію навіть не сподівайтеся — це не той випадок.

Я плакала всю дорогу додому. Михайло мовчав, стискаючи кермо так, що побіліли кісточки пальців. Ввечері, коли Ілля заснув, він дістав зі шафи пляшку.

— Мишко, може, не треба…

— Ні, — він налив пів склянки та випив одним махом. — Не віддамо.

— Кого?

— Його. Нікуди не віддамо, — твердо сказав він. — Самі впораємося.

— Але як? Як навчити його? Як…

Михайло перебив мене жестом:

— Якщо треба — ти навчишся. Ти ж учителька. Щось придумаєш.

Тієї ночі я не зімкнула очей. Лежала, дивлячись у стелю, і думала: «Як навчати дитину, яка не чує? Як дати йому все необхідне?»

А під ранок прийшло усвідомлення: у нього є очі, руки, серце. А отже, є все потрібне.

Наступного дня я взяла зошит і почала складати план. Шукати літературу. Вигадувати, як можна вчити без звуків. З цього моменту наше життя змінилося назавжди.

Восени Іллі виповнилося десять. Він сидів біля вікна і малював соняхи. У його альбомі вони були не просто квітами — вони танцювали, кружляли у своєму особливому танці.

— Мишко, поглянь, — я доторкнулася до плеча чоловіка, заходячи в кімнату. — Знову жовтий. Сьогодні він щасливий.

За ці роки ми з Іллею навчилися розуміти одне одного. Спочатку я опанувала дактилологію — абетку пальців, потім жестову мову.

Михайло засвоював повільніше, але найважливіші слова — «син», «люблю», «гордість» — вивчив давно.

Школи для таких дітей у нас не було, і я займалася з ним сама. Читати він навчився швидко: алфавіт, склади, слова. А рахувати ще швидше. Але головне — він малював. Постійно, на всьому, що траплялося під руку.

Спочатку пальцем по запітнілому склу. Потім вуглиною на дошці, яку Михайло спеціально для нього змайстрував. Пізніше — фарбами на папері та полотні. Фарби я замовляла з міста через пошту, економлячи на собі, аби тільки у хлопця були добрі матеріали.

— Знову твій німий щось там шкрябає? — фиркнув сусід Семен, заглядаючи через паркан. — Яка з нього користь?

Михайло підняв голову від грядки:

— А ти, Семене, чим корисним займаєшся? Окрім того, що язиком молотиш?

З селянами було непросто. Вони нас не розуміли. Дражнили Іллю, обзивали. Особливо діти.

Одного разу він повернувся додому з розірваною сорочкою і подряпиною на щоці. Мовчки показав мені, хто це зробив, — Колька, син голови села.

Я плакала, обробляючи рану. Ілля витирав мої сльози пальцями й усміхався: мовляв, не варто хвилюватися, все гаразд.

А ввечері Михайло пішов. Повернувся пізно, нічого не сказав, але під оком у нього був синець. Після того випадку ніхто більше не чіпав Іллю.

У підлітковому віці його малюнки змінилися. З’явився свій стиль — незвичайний, ніби з іншого світу.

Він малював світ без звуків, але в цих роботах була така глибина, що перехоплювало подих. Усі стіни будинку були завішані його картинами.

Одного разу до нас приїхала комісія з району перевірити, як я веду домашнє навчання. Літня жінка у строгому костюмі увійшла до будинку, побачила картини й завмерла.

— Хто це малював? — запитала вона пошепки.

— Мій син, — відповіла я з гордістю.

— Вам потрібно показати це фахівцям, — вона зняла окуляри. — У вашого хлопця… справжній дар.

Але ми боялися. Світ за межами села здавався величезним і небезпечним для Іллі. Як він там буде — без нас, без звичних жестів і знаків?

— Поїдемо, — наполягала я, збираючи його речі. — Це ярмарок художників у районі. Тобі треба показати свої роботи.

Іллі вже виповнилося сімнадцять. Високий, худорлявий, із довгими пальцями й уважним поглядом, який, здавалося, бачив усе. Він неохоче кивнув — сперечатися зі мною було марно.

На ярмарку його роботи повісили в самому далекому кутку. П’ять невеликих картин — поля, птахи, руки, що тримають сонце. Люди проходили повз, кидали погляди, але не зупинялися.

А потім з’явилася вона — сива жінка з прямою спиною та гострим поглядом. Довго стояла перед картинами, не рухаючись. Потім різко обернулася до мене:

— Це ваші роботи?

— Мого сина, — я кивнула на Іллю, який стояв поряд, склавши руки на грудях.

— Він не чує? — запитала вона, помітивши, як ми спілкуємося жестами.

— Так, від народження.

Вона кивнула:

— Мене звати Віра Сергіївна. Я з художньої галереї в Києві.

— Ця робота… — жінка затримала подих, розглядаючи найменшу картину із заходом сонця над полем. — У ній є те, що багато художників роками намагаються знайти. Я хочу її купити.

Ілля завмер, вдивляючись у моє обличчя, поки я перекладала слова жінки своїми незграбними жестами. Його пальці здригнулися, а в очах промайнуло недовір’я.

— Ви серйозно не розглядаєте продаж? — у голосі жінки звучала наполегливість професіонала, який знає ціну мистецтву.

— Ми ніколи… — я запнулася, відчуваючи, як кров приливає до щік. — Розумієте, ми навіть не думали про продаж. Це просто його душа на полотні.

Вона дістала шкіряний гаманець і, не торгуючись, відрахувала суму — таку, за яку Михайло працював пів року у своїй столярній майстерні.

Через тиждень вона повернулася знову. Забрала другу роботу — ту, де руки тримають ранкове сонце.

А в середині осені листоноша приніс конверт із київським штемпелем. «У роботах вашого сина — рідкісна щирість. Розуміння глибини без слів. Саме це зараз шукають справжні цінителі мистецтва».

Столиця зустріла нас сірими вулицями й холодними поглядами. Галерея виявилася маленьким приміщенням у старій будівлі десь на околиці. Але щодня приходили люди з уважними очима.

Вони розглядали картини, обговорювали композицію, кольорові рішення. Ілля стояв осторонь, спостерігаючи за рухом губ, за жестами.

Хоча слів він не чув, вирази облич говорили самі за себе: відбувалося щось особливе.

Потім почалися гранти, стажування, публікації у журналах. Його прозвали «Художником тиші». Його роботи — немов безмовні крики душі — знаходили відгук у кожного, хто їх бачив.

Минуло три роки. Михайло не стримав сліз, проводжаючи сина до Львова на персональну виставку. Я намагалася триматися, але всередині все нило. Наш хлопчик — уже дорослий. Без нас. Але він повернувся. Одного сонячного дня він з’явився на порозі з оберемком польових квітів. Обійняв нас і, взявши за руки, повів через усе село повз допитливі погляди до далекого поля.

Там стояв будинок. Новий, білосніжний, із балконом і великими вікнами. Село давно гадало, хто ж той багатій, що будується тут, але господаря ніхто не знав.

— Що це? — прошепотіла я, не вірячи своїм очам.

Ілля усміхнувся і дістав ключі. Усередині були просторі кімнати, майстерня, книжкові полиці, нові меблі.

— Синочку, — Михайло приголомшено озирався, — це… твій будинок?

Ілля похитав головою і жестами показав: «Наш. Ваш і мій».

Потім він вивів нас на подвір’я, де на стіні будинку висіла величезна картина: кошик біля хвіртки, жінка зі щасливим обличчям, що тримає дитину, і напис жестами над ними: «Дякую, мамо». Я застигла, не в змозі поворухнутися. Сльози текли по щоках, але я їх не витирала.

Мій завжди стриманий Михайло раптом крокнув уперед і міцно обійняв сина так, що той ледве міг дихати.

Ілля відповів йому тим самим, а потім простягнув руку мені. І ми стояли так утрьох посеред поля біля нового будинку.

Зараз картини Іллі прикрашають найкращі галереї світу. Він відкрив школу для глухих дітей в обласному центрі і фінансує програми підтримки.

Село пишається ним — нашим Іллею, який чує серцем.

А ми з Михайлом живемо в тому самому білому будинку. Щоранку я виходжу на ганок із чашкою чаю і дивлюся на картину на стіні.

Іноді я замислююся — що було б, якби того липневого ранку ми не вийшли? Якби я його не побачила? Якби злякалася?

Ілля тепер живе в місті, у великій квартирі, але кожні вихідні приїжджає додому. Обіймає мене — і всі сумніви зникають.

Він ніколи не почує мого голосу. Але знає кожне моє слово.

Він не чує музику, але створює свою — з фарб і ліній. І, дивлячись на його щасливу усмішку, я розумію: іноді найважливіші моменти життя відбуваються в повній тиші.