Коли ввечері Вадим прийшов додому, Марта зустріла його мовчки. – Ось, – сказав він, поклавши купюри на стіл. – Вибач, я… мабуть, хотів щось для себе, а мав думати про нас. Вона мовчала кілька секунд. А потім повільно вийшла з кімнати. – У мене теж є для тебе подарунок. – Який? Марта вийшла з коробкою. У коробці – знайома пухнаста мордочка. – Малий?! – Вадим розгубився. – Але як

Коли Вадим і Марта нарешті переїхали у свою нову квартиру, вони були щасливі, як діти.

Світлі стіни, нова кухня, запах свіжої фарби, коробки в кожному кутку – усе це було початком їхнього «дорослого життя».

– У нас усе буде по-новому, – мрійливо сказала Марта. – Без безладу.

Вадим усміхнувся. Він не дуже вірив у ідеальний порядок, але хотів зробити Марту щасливою. Усе ж таки вона вклала стільки сил у цей ремонт, добирала штори в тон до плитки, витирала все до блиску після ремонту.

– Але без собаки, так? – з острахом уточнив він.

– Без, Вадиме. У квартирі собаці тісно, а мені – клопіт. І хімія для миття підлоги дорожчає. І ця шерсть по квартирі усюди. Вибач, але ні.

Вадим мовчки кивнув. А потім подивився у вікно.

Він мріяв про собаку з дитинства. Але тоді – не дозволяла бабуся, в гуртожитку – не дозволяли умови, потім знімні квартири. І ось тепер своя, але знову “не можна”.

Та коли наближався день народження Марти, йому все ж спало на думку: А що, як?…

Він довго обирав. Ходив, радився з іншими хто знався на собаках.

Обрав маленьку породу із родоводом, без запаху і з «антиалергійною» шерстю.

– Це подарунок не тільки їй, – виправдовувався сам собі. – Це подарунок нам. Він буде маленький, слухняний… Ну і просто милий.

У день народження він виніс маленьку коробку з бантом і поставив перед Мартою.

– Це щось особливе, – промовив, тремтячим голосом. – Я дуже хотів поділитися цим із тобою.

Коли з коробки визирнула пухнаста мордочка, Марта оцепеніла.

– Це… цуценя?

– Так! Дивись, який він малий! І чистенький. І… Назвемо його Малий.

– Ти ж знаєш… – вона сіла на край дивану. – Вадиме… я не можу радіти.

– Але він такий добрий, я сам усе прибиратиму, вигулюватиму, все…

– Не в тому річ, – зітхнула вона. – Просто… я ще не готова. У нас нова квартира, я втомлююсь. Будь ласка, не зараз.

Наступні дні були складні. Цуценя – мале, кумедне, але неслухняне.

Погризло капці, роздерло обіймач для штор, надщербило ніжку стільця.

– Я сказала, що не готова! – Марта ледь стримувала сльози.

– Я знаю, пробач. Я завтра віднесу його…

– Куди?

– На пташиний ринок. Продам. Хтось буде радіти, а я… Ну, нічого.

Наступного дня він прокинувся дуже рано. Цуценя спало, згорнувшись клубочком, а Вадим сидів поруч і гладив його по вушках.

– Я тебе не хочу продавати, розумієш?.. Але треба.

На пташиному ринку було гамірно. Вадим став у кутку, не серед собак, а в ряду з птахами – щоб точно не знайшли охочі.

Перші покупці підійшли:

– О, який гарненький! Скільки?

– Дуже дорогий. І він кусається, – пробурмотів Вадим.

– Ну й не треба, – обурилися люди й пішли.

Ще кількох він відлякав вигаданими історіями: «Він їсть тільки варене філе із трюфелями», «Прокидається щоночі й виє», «Він вам усе в домі погризе».

Аж раптом підійшла молода жінка.

– Добрий день! Можна погладити?

– Та… він трохи норовистий…

– Мені подобається такий характер. Скільки?

– Дорого. Дуже.

– Я куплю.

– Навіть не питаєте скільки?

– Сказали “дуже дорого” — значить, недешево. Але мені потрібен саме такий.

І Вадим, мов уві сні, простягнув їй песика. Дівчина точно відрахувала усю суму, навіть не торгувалася, хоча Вадим сказав значно більшу суму, ніж коштує така порода. Гроші взяв, але на душі було дуже погано, таке відчуття, що ти когось зрадив.

Коли ввечері він прийшов додому, Марта зустріла його мовчки.

– Ось, – сказав він, поклавши купюри на стіл. – Вибач, я… мабуть, хотів щось для себе, а мав думати про нас.

Вона мовчала кілька секунд. А потім повільно вийшла з кімнати.

– У мене теж є для тебе подарунок.

– Який?

Марта вийшла з коробкою. У коробці – знайома пухнаста мордочка.

– Малий?! – Вадим розгубився. – Але… як?

– Я підіслала ту дівчину. Подзвонила своїй колезі, вона якраз поверталася з ринку. Сказала: купи, хоч за мільйон. Бо я побачила, наскільки він тобі дорогий.

І знаєш… Я теж прив’язалась. Він, хоч і шкодить, але… він живий. Він дарує щось більше, ніж тиша й чистота.

Він дарує радість.

– Ти справді не проти?

– Не проти. Просто… допомагай мені з ним. І нехай диван живе, скільки зможе.

Вадим побійняв дружину. А цуценя підбігло й облизало йому руку.

– Він знав, що повернеться, – усміхнувся Вадим. – Я йому обіцяв.

З того дня життя в їхній квартирі стало іншим. Не ідеальним – але живим. І кожна подряпина на меблях мала свою історію. І в кожному собачому погляді було щось важливіше, ніж спокій — було відчуття дому.

Фото ілюстративне.