– А ви думали про свою онучку, коли машину в нас забирали , на яку ми з Ромкою накопичували, відмовляючи собі у всьому? Я ж вам вірила! Ми з Лізою проживемо й без цієї машини. І без “родичів”, які у скрутну хвилину штовхають у спину…

– Якщо ти мене не відпустиш до Києва, то ти – погана мати! – з докором гукнула Карина. – Ти не бажаєш мені добра і не хочеш, щоб я чогось досягла в житті! Ти – егоїстка! Хочеш, щоб я біля твоєї спідниці до старості просиділа?

– Ну, що тобі цей Київ дався, – плакала Марина Ігорівна, не бажаючи відпускати доньку до столиці. – У нас і тут роботи вистачає. Он Ромка з Тетяною працюють і не скаржаться.

Рома – старший брат Карини, а Тетяна – його дружина. Рома працював інженером на місцевій птахофабриці, а Тетяна працювала там же бухгалтером.

– Я не для того інститут закінчила, щоб у цій дірі мерзнути, – з викликом відповіла Карина. – І взагалі, я вже доросла і сама знаю, як жити! А за копійки, як ви, я не збираюсь працювати!

Так і не зумівши відмовити доньку, Марина Ігорівна зі сльозами проводжала дочку в Київ, до своєї двоюрідної сестри.

У столиці Карина швидко знайшла роботу, завела друзів і з’їхала від тітки, винайнявши квартиру на двох із колегою.

Через пів року вона вже вважала себе киянкою і почала спілкуватися з братом та його дружиною, як із бідними родичами.

Попри те, що зарплата була хороша, Карина майже завжди була без грошей, бо столичне життя вимагало великих вкладень.

– Я тепер киянка і мушу цьому відповідати! – сказала вона матері, коли та виказувала їй за марнотратство.

Роман із Тетяною за великими грошима не гналися, але потихеньку обростали майном – купили квартиру, правда в іпотеку, зробили ремонт, купили меблі, потім машину.

Так, як Карина жила в Києві й приїжджала дуже рідко, то турбота про матір лягла на плечі Романа та Тетяни.

Але через три роки, після того, як поїхала Карина, сім’ю спіткало велике нещастя – Романа раптово не стало.

На той час у нього була дворічна дочка Ліза, дружина у декретній відпустці, та ще невиплачена іпотека. Карина приїхала тільки на похорон і поїхала того ж дня.

Приїхала вона через пів року, коли настав час вступати у спадок.

– Мамо, ну як ти не розумієш?! – Переконувала вона матір. – Рома – твій син і тому ти теж маєш право на спадок.

– Карино, яка спадщина? – обурювалася Марина Ігорівна. – Це Тетяна з Ромою все заробили, я до їхнього майна стосунку не маю!

– А чи не жирно все твоїй Танюші залишати? – уїдливо запитала Карина.

– Та їй же тепер Лізу одній виховувати! І вистачить, щоб більше я не чула розмов про спадщину, – категорично заявила Марина Ігорівна.

– Вона і так не бідує, – відповіла Карина, – гроші отримує за втратою годувальника. Мабуть, чималі.

– Я вже сказала: не треба мені нічого! – Прикрикнула на доньку Марина Ігорівна, – Мені це сина не поверне!

– Ти – егоїстка! Тільки про себе думаєш! А як же я? – злилася Карина. – Вступи в спадок і мені віддай, якщо тобі не треба.

– Якщо не заявиш на свою частку спадщини, то я до тебе більше взагалі не їздитиму! І залишайся тоді з Танькою, раз вона тобі дорожча!

Карина так тиснула на матір, що Марина Ігорівна побоялася, що більше не побачити доньку, й пішла в неї на поводі.

Тетяна перебувала в такому горі після втрати чоловіка, що не одразу зрозуміла, що відбувається. Вона не могла повірити, що свекруха могла так вчинити з нею.

Не бажаючи витрачати останні сили на боротьбу за спадок, Тетяна поступилася їй машиною. Точніше, адвокат, якого найняла Карина, порадив їй так зробити.

Оформивши та підписавши всі документи, Тетяна викреслила родичів покійного чоловіка зі свого життя, та життя своєї доньки. А Карина, задоволена собою, поїхала до столиці на своїй машині.

Тільки коли Тетяна з Лізою припинили приходити до неї, Марина Ігорівна зрозуміла всю глибину своєї зради стосовно тієї, хто піклувався про неї, коли рідній дочці було не до неї.

Вона перепрошувала у Тетяни та благала не позбавляти її спілкування з рідною онукою. На що Тетяна їй сказала:

– А ви думали про свою онучку, коли машину у нас забирали, на яку ми з Ромкою накопичували, відмовляючи собі у всьому? Я ж вам вірила!

– Я думала, що ви дійсно любите Лізу. А тепер бачу, що помилялася. Ми з Лізою проживемо й без цієї машини. І без “родичів”, які у скрутну хвилину штовхають у спину!

Марина Ігорівна зрозуміла, що втратила не лише сина, а й онучку – частинку її Ромки. На нервовому ґрунті вона зовсім злягла і все просила доньку приїхати. Донька приїхала. Але тільки для того, щоб перевезти матір до будинку для людей похилого віку.

– Тобі потрібний гарний догляд, – пояснювала вона Марині Ігорівні, – а я весь час на роботі. А тут за тобою доглянуть. А як тобі стане краще, я тебе назад додому відвезу.

Марина Ігорівна вірила дочці. Тільки Карина й не збиралася забирати матір назад додому. Вона мала інші плани на життя, в яких не було місця хворій матері. Так і довелося Марині Ігорівні доживати свої дні у притулку.

У Карини особисте життя все ніяк не складалося. На роботі постійні інтриги, а подруги використовували її у своїх цілях і глузували з неї за її спиною.

Карина так і не стала “своєю” там, куди дуже прагнула. А останнім часом їй часто став снитися брат. Ромка нічого їй не казав, просто дивився на неї з докором.

Закінчилося це тим, що Карина потрапила у серйозну дорожню пригоду, й машина відновленню вже не підлягає.

До того ж їй, як винуватиці, доведеться оплачувати не лише своє лікування, а й виплачувати компенсацію за лікування потерпілому водію. Не пішла машина на користь!

А Тетяна стала головним бухгалтером на тій же птахофабриці, де й працювала. Заміж вона більше не вийшла, хоч пропозиції надходили.

З донькою Лізою у неї були чудові стосунки, дівчинка росла слухняною, доброю і дуже схожою на свого батька.

Вони не заздрили чужому, не бажали того, чого не заробили й були щасливі у своєму тихому житті…

Ось так в житті буває. Живеш, прагнеш, намагаєшся для дітей – а вони тобі в старості “віддячують” по повній програмі…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки!