Був суботній ранок. Я ще не встигла прокинутись як слід, коли чоловік тихенько вибрався з дому — «поїхав до мами, допомогти їй з холодильником». Ну ок, хай допомагає.
Але повернувся він підозріло швидко — і не один.
— Господиню! Приймай гостей! — крізь сон я впізнала владний голос Лідії Микитівни, своєї свекрухи.
«Ну хто ж іще? — подумала я, витягуючи ноги з-під теплого пледа. — Чи є у цих людей режим візитів?»
У дверях стояла свекруха, а за її спиною визирали дві настирливі мордочки племінників. Чоловік мовчав і уникав мого погляду.
— Не стійте, заходьте, заходьте! — скомандувала свекруха дітям.
— Олег, допоможи вантажникам. Оплата ж погодинна — поки вони мнуться, ми до ночі не впораємось.
Поки діти розбігалися по квартирі, чоловік слухняно побрів у коридор. Я лише кліпала очима: племінники, вантажники, свекруха — що за цирк?
— Підемо, дитино, поговоримо, — раптом лагідно взяла мене під руку Лідія Микитівна.
Ось тут я остаточно прокинулася. Свекруха ніколи зі мною по-доброму не говорила. Якщо і відкривала рота — то тільки щоб принизити.
На кухні вона поставила чайник.
— Чаю чи кави?
— Каву, — буркнула я.
Але довго «розслаблятися» не довелося — з кімнати долинув дзвін розбитого скла. Я підскочила.
Племінники весело пхали осколки під ліжко — півметрова кришталева ваза від мами злетіла з цього світу.
— Стояти! Всі — кроком руш у вітальню, дивитись мультики. З дивана не вставати! — гаркнула Лідія Микитівна.
— Так, бабусю, — слухняно потяглися шкідники.
Свекруха швидко зібрала уламки. Я спробувала збагнути, що взагалі відбувається.
І тут у передпокої гучно:
— Ліжко куди нести?
Я підскочила. Ліжко? Яке ліжко?!
З вантажників сипалися дошки й деталі від старої дитячої двох’ярусної ліжка — тієї самої, на якій колись спали діти Ксюші, чоловікової сестри. Та сама Ксюша, чиї діти щойно рознесли вазу.
— Може, хтось нарешті пояснить, що тут коїться?!
Чоловік, нервово чухаючи потилицю:
— Золотце, ти не злись... Племінники поки у нас поживуть. Ксюшу в лікарню поклали, мінімум місяць лежатиме. Мама сама не справляється…
— В якій лікарні? На Пхукеті? — не втрималася я від сарказму.
— А ти звідки знаєш?! — спалахнула свекруха.
Я дістала телефон. Профіль Ксюші — купа фоток: пальми, коктейлі, її п’ята точка в бікіні.
— В лікарні, кажете? Ну-ну... гарна лікарня — піщаний пляж і фрукти на сніданок.
Свекруха зітхнула і простягнула мені зіжмаканий листок.
— Вона кинула дітей. Знайшла хмиря при грошах, зникла. Ми сподівалися, що повернеться... Не хотіли тебе лякати.
Я гірко розсміялась.
— А брехати навіщо?
— Ти б не погодилася інакше, — винувато буркнув чоловік. — Вони ж рідня...
— Рідня? Мені?! З яких це пір я вам родина? Я завжди була для вас чужою!
Я відчинила двері в дитячу, де вже розкладали ліжко.
— Прибирайте це все. Дітей — за двері. Вантажникам — нести все назад. У вас 10 хвилин.
— Ти не можеш так! Твоя сім’я потребує допомоги! — підняла голос Лідія Микитівна.
— Сім’я? Це квартира моїх батьків. І я вирішую, хто тут житиме. Я вам нічого не винна. Розмову закінчено.
Чоловік, проводжаючи маму з племінниками, навіть не глянув у мій бік. Потім прийшло повідомлення:
«Я розчарувався в тобі.»
Я лише всміхнулась.
«Повинна? Кому повинна — тому пробачаю.»
Я запарила собі нову каву. Вперше за багато років — гарячу і без глядачів.
Коментарі
Дописати коментар