Люба працювала листоношею у невеликому містечку. Життя її було скромне й спокійне: маршрут пошти, бабусі з пенсіями, дрібні клопоти. Друзі жартували, що Люба знає всіх і все — і про розлучення, і про борги, і про секретні посилки від коханців.
Одного ранку їй подзвонив юрист:
— Ви Люба Сагайдак?
— Так, це я.
— У мене для вас звістка: ви єдина спадкоємиця квартири вашої двоюрідної тітки Поліни з Києва
Люба мало не впустила телефон. Вона навіть не знала, що та Поліна досі жива була. Але папери були справжні. Наступного тижня вона взяла відпустку і поїхала у столицю оформити спадок.
Квартира зустріла її запахом старих книг і хвої — тітка Поліна, як виявилося, була травницею й напіввідьмою на околиці великого міста.
Люба вирішила переночувати тут, щоб на ранок вирішити, чи продавати чи лишити собі. Заснула рано, але посеред ночі прокинулась від дивного шепоту:
— Люба… Люба, не бійся…
Вона подумала, що їй сниться, але голоси повторилися. На кухні горів ліхтарик. Виявилося — стара бабусина кішка, яку прихопила сусідка, знову повернулася сюди сама.
Наступного дня сусіди розповіли, що тітка Поліна «бачила сни за інших людей» і часто допомагала знайти зниклих або врятувати чиюсь душу. Деякі вважали її чаклункою, інші — святою
У квартирі Люба знайшла старі зошити зі снами Поліни: там були адреси, дати, імена людей, яких вона ніколи не знала. На багатьох сторінках — її власне ім’я й рік, коли вона мала отримати квартиру
— Поліна знала, що ти прийдеш, — тихо сказала сусідка. — Вона казала: «Люба продовжить мою справу, коли почує голоси»
Спершу Люба хотіла виїхати того ж дня, але щось у повітрі не відпускало. Вона залишилась на тиждень… Потім на місяць… І одного вечора до неї постукала молода жінка:
— Скажіть, ви — Люба Сагайдак? Мені казали, ви можете мені допомогти знайти сестру…
Люба стояла в коридорі й не знала, що відповісти. Але в цей момент за її спиною тихенько замуркотіла кішка, а у вухах ніби знову пролунало знайоме:
— Не бійся. Ти все зробиш правильно.
Коментарі
Дописати коментар