І що тому Івану треба? Бач, який, ніхто йому не підходить, – шепотіли односельці за спиною, коли почули, що знов дружина від нього пішла. А Іван просто жив. Працював на господарстві, допомагав сусідам, читав вечорами старі книжки, що залишилися ще від тата. Іноді думав: може, не судилося? Може, сам такий – із серцем, яке не для кожного відкриється? Одного серпневого дня, коли він привіз мед у місто на ярмарок, підійшла жінка – років тридцяти восьми, в світлій сорочці, з книжкою в руках. Запитала про липовий мед

 

– І що тому Івану треба? Бач, який, ніхто йому не підходить, – шепотіли односельці за спиною, коли почули, що знов дружина від нього пішла.

Іван завжди був чоловіком видним – високий, плечистий, з добрим голосом і світлими очима. Жінки на нього завжди задивлялися, а він тільки знітився, як дитина. Був добрим, чесним, роботящим. Але серце його було мов замок – ключ до нього не кожній було під силу знайти.

Перший раз Іван одружився рано – у двадцять. Надя була з сусіднього села, гарна, з косою до пояса. Її всі хвалили: і вродлива, і хазяйновита. Але тільки пожили рік – стало зрозуміло, що життя не буде: кожен у своєму світі живе.

– Іване, ти такий тихий, з тобою нудно, – казала Надя. – Я хочу кудись їхати, щось бачити. А ти постійно вдома – корова, город, дрова…

– А ти думала, буде як у кіно? – відповідав він.

Не було в них сварок, але й тепла не було. Розійшлися тихо, без гучних зʼясувань стосунків. Надя подалась в  місто шукати кращої долі, Іван лишився в селі.

Через п’ять років одружився вдруге – з Світланою. Її привезли «на побачення» з райцентру, родичі порадили. Вона була спокійна, навіть трохи надто. Спочатку все йшло добре: здавалося, що от – воно. Але минуло три роки, і знову щось не зійшлося.

– Іване, ти добрий, але ми чужі, – казала вона, складаючи речі. – Ти про все мовчиш, ховаєшся в роботі. А мені хочеться сміху, простоти, щоб з чоловіком – як з другом.

Він не тримав. Не вмів ні просити, ні нав’язуватися. І залишився знову сам.

Тоді вже йому пішов сорок перший. У селі почали шепотіти:

– Двічі жонатий, а все не в лад… То, певно, не так жінки, як сам Іван. Чи не дуже перебірливий?

А Іван не глухий був. Чув усе, але не сердився. Просто жив. Працював на господарстві, допомагав сусідам, читав вечорами старі книжки, що залишилися ще від тата. Іноді думав: може, не судилося? Може, сам такий – із серцем, яке не для кожного відкриється?

Одного серпневого дня, коли він привіз мед у місто на ярмарок, підійшла жінка – років тридцяти восьми, в світлій сорочці, з книжкою в руках. Запитала про липовий мед.

– Є, – відповів Іван. – Справжній, не підмішаний.

– А ви, бачу, чесний чоловік, – усміхнулась. – Я таких з книжок знаю, а от у житті – рідко.

– А ви що – письменниця? – здивувався.

– Майже. Вчителька літератури. Катерина.

Він уперше за довгий час відчув, що йому хочеться говорити. Не жартувати, не вражати, а просто – бути собою.

Вони зустрілися ще раз, іще. Потім він запросив її до себе в село – показати пасіку. Вона дивилась, як він лагідно говорить до бджіл, і казала:

– Іване, у вас душа – як тепла хата. Не блискуча, не нова, але затишна.

Виявилося, що в свої майже 40 Катерина ще жодного разу не була в шлюбі, бо настільки була зайнята вчителювання, що часу на влаштування особистого життя не знайшлося.

Катерина була зовсім не схожа на попередніх. Вона не вимагала, не вичитувала, не тягла кудись. Вона просто була поруч – така справжня, глибока, тиха. Любила читати, варити суп із гарбуза і говорити про життя.

– Катрусю, – сказав він одного вечора, – мені вже сорок п’ять. Я двічі женився – і все не туди. А з тобою – наче серце видихає. Я не молодий, не міський, але я вмію цінувати. Ти не хочеш бути мені дружиною?

Вона довго мовчала, а тоді обійняла його й прошепотіла:

– Так.

Весілля було скромне, але дуже щире. Сусіди дивились, як Іван світиться, як Катерина сміється з його жартів, і казали:

– От тепер видно, що знайшов свою. Не дружину – свою людину.

Катерина не змінила Івана – вона просто відкрила в ньому те, що давно дрімало. Він почав писати невеликі замітки до газети, посадив новий сад, навчився готувати гречані млинці, бо вона їх любила. Вони вечорами грали в шахи, читали вголос, а в неділю – йшли до церкви, тримаючись за руки.

Тепер він часто каже молодшим:

– Не бійтеся шукати. Навіть якщо вже двічі обпеклися. Бо справжня любов – не завжди перша. Іноді вона приходить лише з третьою весною.

Фото ілюстративне.