Серце стискається від болю, коли згадую той день.

 Серце стискається від болю, коли згадую той день. День, що розколов життя на "до" і "після". Я й досі чую мамин відчайдушний крик, бачу сльози сусідів, відчуваю, як замовкає найрідніший голос… Чому? Чому не покликали лікарів? Не повезли до лікарні? Це питання, мов заноза, сидить у моїй душі, не даючи спокою. Може, селище було надто далеко? Дороги замело снігом? Я не знаю. І ніколи, мабуть, не дізнаюся, чи була на те причина. Мами не стало під час пологів, залишивши нас, двох дівчаток, і крихітну новонароджену Оленьку.

Батько, розгублений і зломлений горем, залишився сам на сам з трьома дітьми. Рідні – всі далеко, на Заході. Нікому було підтримати його, допомогти впоратися з цим нестерпним тягарем. Сусідки, керуючись, мабуть, найкращими намірами, радили батькові одружитися. І ось, не минуло й тижня після маминого похорону, а батько вже був нареченим.

Йому порадили посвататися до вчительки, казали, що вона добра жінка. Батько пішов, посватався і отримав згоду. Можливо, він сподобався їй – молодий, гарний, високий, стрункий, з чорними, як ніч, циганськими очима. На нього можна було задивитися. Як би там не було, батько приїхав надвечір з нареченою на оглядини.

– А я вам нову мамку привіз!

Мене охопив розпач, гіркота, щось нестерпно чуже і погане, що моє дитяче серце відчувало інтуїтивно. У хаті все ще пахло мамою. Ми носили сукні, пошиті й випрані її руками, а він уже знайшов нам нову маму. Тепер, крізь роки, я розумію його біль і відчай, але тоді я просто зненавиділа його, і його наречену заодно.

Перша зустріч і гіркота правди

Що ця жінка нафантазувала про нас – не знаю, але вона зайшла в будинок, обійнявшись з батьком. Обоє були трохи напідпитку, а вона й каже нам:

– Зватимете мене мамою, залишуся.

Я тоді молодшій кажу:

– Вона нам не мама, нашої мами не стало. Не клич її так!

Сестричка заплакала, а я, як старша, ступила вперед.

– Ні, не будемо! Ти нам не мати. Чужа ти!

– Дивіться, яка балакуча! Ну тоді я з вами не залишуся.

Вчителька рвонула до дверей, а батько хотів було за нею піти, але раптом завмер на самому порозі, не пішов. Постояв, опустивши голову, потім повернувся, підійшов до нас, обійняв нас, та як заплаче вголос! І ми теж почали плакати разом із ним. Навіть маленька Оленька в ліжечку заплакала. Ми оплакували нашу маму, а батько – кохану дружину. Але в наших дитячих сльозах горя було більше, ніж у батьківських.

Сирітські сльози – вони на всьому білому світі однакові, і сирітська туга за рідною матір’ю на всіх мовах одна. Я тоді вперше і востаннє в житті бачила, як батько плаче.

Батько з нами ще прожив тижнів зо два. Він працював у відрядженнях, і йому час було їхати. Як бути? Іншої роботи в селі не було. Домовився батько з сусідкою, залишив їй грошей на їжу, Оленьку відніс до іншої сусідки та поїхав у відрядження.

Ось ми залишилися самі. Сусідка прийде, зварить їсти, піч витопить і пішла. Своїх справ було повно. А ми одні вдома цілими днями: і холодно нам, і голодно, і страшно.

Нова надія: тітка Зіна

Село почало думати, як нам допомогти. Потрібна була жінка, щоб урятувати сім’ю. Та не якась, а особлива, здатна прийняти чужих дітей, як своїх. А де таку знайти?

У розмовах дізналися, що у родичів нашої односелиці є молода жінка, яку покинув чоловік через те, що вона виявилася бездітною. Або була в неї дитина, та не вижила, а більше дітей Бог не дав їй – до ладу ніхто не знав. Все-таки дізналися адресу, написали листа і через цю тітку Марію викликали нам Зіну.

Батько був ще на заробітках, коли Зіна рано-вранці прийшла до нас. Зайшла вона до хати так тихо, що ми й не чули. Прокинулася я, а в хаті кроки чиїсь. Ходить, як мама, хтось, посудом гримить на кухні, а по хаті запах! Млинці готуються!

Ми з сестрою тихенько стали підглядати. Зіна тихо господарювала: мила посуд, відмивала підлогу. Нарешті вона по звуках зрозуміла, що ми прокинулися.

– Ну, йдіть, білявочки, млинців поїмо!

Нам дивно стало, що вона назвала нас білявочками. Ми з сестрою і справді світловолосі та блакитноокі – в маму. Набралися ми хоробрості, вийшли з кімнати.

– Сідайте до столу!

Нас не треба було двічі кликати. Ми млинців наїлися і вже відчули довіру до цієї жінки.

– Мене тітка Зіна звати. Кличте так.

Потім тітка Зіна викупала нас із Вірою, все нам випрала і пішла. Ми на другий день чекаємо: вона прийшла! Будинок перетворився на чарівний під її руками. Знову стало чисто та охайно, як при мамі. Тижня три минуло, а батько не приїжджає. Тітка Зіна за нами дивиться – краще й бути не може, а сама, мабуть, дуже переживає і не дає нам до неї прив’язатися.

Особливо Вірунька до неї тяглася. Зрозуміло, їй три роки всього було тоді. Я ставилася обережно. Сувора була ця тітка Зіна. Якась не усміхнена. Наша мама весела була, пісні співала, танцювати любила, батька «Іванко» кликала.

– Ось приїде батько та не прийме мене. Який він у вас хоч?

Я так незграбно стала батька розхвалювати, що мало все не зіпсувала! Кажу:

– Він у нас добрий! Смирний такий! Нап’ється та одразу спати!

Тітка Зіна одразу насторожилася:

– Часто таке буває?

– Часто! – відповідає молодша, а я її ногою під столом штовхаю і кажу:

– Та ні, у свята тільки.

Тітка Зіна пішла того вечора заспокоєна, а батько надвечір приїхав. Увійшов у будинок, озирнувся, здивувався:

– Я думав, ви тут бідуєте, а ви як принцеси живете.

Ми йому як могли все розповіли. Батько сів, задумався, а потім і каже:

– Ну, піду і я подивлюся на нову господиню. Яка хоч вона?

– Красуня, – квапливо сказала Вірочка, – і млинці пече, і казки розповідає.

Вже зараз, згадуючи це все, я завжди посміхаюся. Зіну ну ніяк, за жодними мірками, красунею не назвеш. Худенька, маленька, блякла якась, вона, звичайно, красунею не була, але що діти в цьому розуміють? А може, тільки вони й розуміють, у чому вона – краса людини?

Батько засміявся, одягнувся і пішов до тітки Марії, яка жила неподалік. Другого дня батько привів до нас Зіну сам. Встав рано-вранці, сходив за нею, і Зіна знову так боязко в хату зайшла, ніби боялася чогось.

Я Вірочці говорю:

– Давай цю мамкою звати, ця гарна!

І ми з Вірою в один голос як закричимо:

– Мамо, мама прийшла!

Батько із Зіною разом за Оленькою сходили. Ось для кого Зіна стала справжньою матір’ю. Порошини з неї здувала.

Невдячна чи просто доросла?

Оля мати не пам’ятала. Віра забула, а я сама пам’ятаю її все життя, і батько пам’ятає. Я підслухала якось, як батько, дивлячись на фотографію матері, тихо сказав:

– Чому ти так рано пішла? Пішла і всю мою радість з собою забрала.

Недовго я прожила з батьком та мачухою. З четвертого класу по інтернатах, у нас у селищі не було великої школи. Після дев’ятого класу до технікуму вступила. Все я прагнула раніше з дому піти, а чому? Зінаїда мене ніколи ні словом, ні ділом не образила, берегла, як рідну, а я все дикувата була з нею.

Невдячна я, чи що?

Професію акушерки я собі, мабуть, невипадково обрала. Мені не можна повернутися в часі та врятувати мою маму, але я вбережу іншу…

Добро має крила

Справжнє добро не гучне. Воно тихе, просте й непомітне. Але одного пиріжка, сказаного вчасно слова чи простого погляду з любов’ю – іноді достатньо, щоб змінити чиєсь життя. І тоді воно повертається. Бо добро має крила.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі!

Фото ілюстративне.