Бач, яка синьйора приїхала! Каву їй в ліжко подавай! Поїдеш в Італію, буде тобі там кава! – отак мене зустрів чоловік, коли я додому у відпустку приїхала. І тут я згадала про слова моєї сусідки Марії, яка не раз мене попереджала. – Марино, це ваша сімʼя, ти звичайно, роби як знаєш, та здається мені, що занадто добре твоєму Богдану за твої гроші живеться! – якось зателефонувала мені сусідка в Італію. Я час від часу виходжу з нею на зв'язок, щоб знати, що діється у мене вдома, бо Марія з тих людей, які все бачать і все знають. А чоловікові своєму я коли не зателефоную, він постійно мені одне і те ж каже – "Не хвилюйся. У нас все добре"

– Бач, яка синьйора приїхала! Каву їй в ліжко подавай! Поїдеш в Італію, буде тобі там кава! – отак мене зустрів чоловік, коли я додому у відпустку приїхала.

І тут я згадала про слова моєї сусідки Марії, яка не раз мене попереджала.

– Марино, це ваша сімʼя, ти звичайно, роби як знаєш, та здається мені, що занадто добре твоєму Богдану за твої гроші живеться! – якось зателефонувала мені сусідка в Італію.

Я час від часу виходжу з нею на зв’язок, щоб знати, що діється у мене вдома, бо Марія з тих людей, які все бачать і все знають. А чоловікові своєму я коли не зателефоную, він постійно мені одне і те ж каже – “Не хвилюйся. У нас все добре”.

Одним словом, багато новин від нього не дізнаєшся. А от про гроші чоловік не забуває мене питати – скільки в цьому місяці мені заплатили, скільки я збираюся додому вислати, щоб він знав, на що розраховувати.

Довгий час я вважала це нормальним, що я заробляю гроші, а мій чоловік вдома за них будується. Але потім до мене стало доходити, що Богдан мій зовсім розслабився, він на мої гроші лише сподівається, сам з роботи розрахувався, хоча міг би ще працювати спокійно років 10, адже йому лише 64 роки.

Мені 62 роки, і я в Італії на заробітках вже цілу вічність – аж 18 років. За цей час я нашому сину квартиру купила, щоб він міг жити окремо, а нам з чоловіком будинок збудувала.

Поїхала я з тієї ж причини, що і більшість заробітчанок – заробити на житло, бо у нас будинок був, але дуже старий.

Ідею їхати на заробітки мені підкинув мій чоловік, який бачив, що кілька жінок з нашого села вже поїхало, і став мене переконувати в тому, що мені теж треба їхати. Так я і стала їсти заробітчанський хліб.

Я думала, що їду максимум на 5 років, а то вже 18 років проминуло як одна мить. Глянула я на себе в дзеркало, і зрозуміла, що основна частина життя минула, я вже сьомий десяток розміняла.

В цьому році я приїхала додому, глянула на все навколо, і сама себе запитала:

– Скільки можна? Може, Марино, вже досить? Всіх грошей ніхто ще не заробив, а от я знаю таких заробітчанок, які до останнього в Італії сиділи, деяким було навіть за 70. І Що? Коли їм жити в тому добрі, яке вони за життя пристарали? Дехто і не встиг.

Добре все обміркувавши, я вирішила, що вже вдома залишаюся, нікуди більше не хочу їхати, але чоловікові про своє рішення я нічого не говорила, тому він вважав, що як як завжди на місяць приїхала, і назад.

Я думала, що коли повернуся із заробітків додому, то мій чоловік буде мене на руках носити. А натомість Богдан все частіше мене питає, коли я думаю назад повертатися.

А я йому ще не сказала, що на заробітки більше не поїду. Це рішення я прийняла спонтанно, і думаю, що воно правильне. Ну от за чим мені в ту Італію ще їхати?

Жити мені є де, чоловік за мої заробітчанські гроші такий будинок вибудував, що там три сім’ї поміститься, а не ми двоє. Якісь гроші відкладені в мене ще теж є, так що мені вистачить.

А чоловік вже мене питає, коли я назад повертаюся. Звик він жити сам, без мене. Правду казала моя сусідка, що занадто добре чоловікові моєму тут живеться за мої гроші. Марія навіть мені натякала, що я можу його втратити, якщо так і далі піде.

А я на слова сусідки ніколи не зважала, бо думала, куди ж він від мене дінеться, в нашому то віці?

Зачепило мене те, що за три тижні, поки я вдома, Богдан мені жодного разу дякую не сказав, що живе в такому добрі, поки я на чужині гарую.

Ще й, якщо вірити сусідці, дозволяв собі до нас додому жінок водити.

Якось зранку я чоловікові кажу:

– Богдане, хоч каву мені зроби!

А він мені ліниво відповідає:

– Бач, яка синьйора приїхала! Каву їй в ліжко подавай! Поїдеш в Італію, буде тобі там кава!

Тому я ще більше усвідомила, що не хочу вже нікуди їхати. Тепер черга чоловіка мене забезпечувати, а з мене досить! Ну хіба не так?

Я аж тепер зрозуміла, що скільки би ти рідним не допомагав, вдячності ніякої…

Не знаю, як буде далі, як складеться наше життя після такої довгої розлуки?

Поділіться думками, може хто вже був на моєму місці? Як воно – жити в тому добрі, що ти пристарала? Чи варті наші заробітки того, що ми не бачимося з своїми чоловіками по 15-20 років?

Фото ілюстративне.