Історії Серця

Системний адміністратор Петренко познайомився з дівчиною в інтернеті, а вона йому каже: – Карма у мене негативна! Не щастить чоловікам зі мною. Варто на мене один раз не так подивитися, і починаються у житті чоловіків зміни. – Причому вони якогось дивного характеру набувають, системного, чи що? Петренко, у якого було почуття гумору, на це відповів: – Чи мені системності боятися! А своє життя він давно вже змінити хотів. Засидівся. І запросив дівчину в кегельбан. Потрібно ж із чогось починати. У клубі Петренко взяв кулю, щосили втиснув пальці в отвори. Розбігся і кинув. Пальці не вийшли з отворів. Куля описала коло і вдарила Петрова по голові. Коли приїхала поліція, Петров так і лежав – непритомний, поперек доріжки, розкинувши руки, з пальцями в кулі. Дівчина сказала: – Та що ж у мене за така карма! – І пішла. Лікарі вийняти пальці з отворів не змогли. В лікарню Петрова привезли із кулею. Обстеження показало, що на голові невелика гематома, але загалом здоровий. Кулю...

Оксана сиділа на ліжку та дивилася на коробки. П’ять картонних коробок – все їхнє майно. Три роки тому їх було шість. Одна десь загубилася у квартирі свекрухи. Ігор зайшов до кімнати, сів поруч. – Може, не треба? – тихо сказав він. – Мати образиться. Оксана глянула на чоловіка довгим поглядом. – Три роки, Ігорю! Три роки ми живемо тут «тимчасово». – Так, затяглося… – Затяглося, – Оксана посміхнулася. – Знаєш, як це називається? Це називається “ми застрягли”. …Все почалося три роки тому. Вони орендували однокімнатну квартиру на околиці – не дорогу, тісну. Оксана була на п’ятому місяці. І тут господиня квартири зателефонувала: – Вибачте, але мені потрібно, щоб ви звільнили квартиру. Син з армії повернеться, йому жити нема де. Даю вам два тижні. Два тижні. Дружина при надії, маленька зарплата Ігоря, дорога оренда у місті. Вони судомно шукали варіанти – все було надто дорого, або далеко від роботи Ігоря. Тоді зателефонувала Тамара Василівна, мати Ігоря. – Ігорьку, пер...

– Ми ж із тобою друзями розійшлися, – продовжувала колишня. – Я раніше намагалася додзвонитися до тебе, але не могла. Шукала тебе в офісі твоєї фірми, сказали, що ти звільнився. Дівчина там якась світленька, мила уточнила, що ти ще й поїхав кудись… Колишня говорила, не зупиняючись ні на мить Віктор був вдома, коли пролунав дзвінок телефона. Номер був незнайомий. Припускаючи, що це дзвонять пройдисвіти, Віктор вирішив не відповідати. Але через хвилину виклик повторився! Ще через такий самий проміжок часу знову зателефонували з цього ж номера! Вирішивши, що невідомий абонент не заспокоїться і далі набридатиме, Віктор все таки відповів. Щойно він сказав: – Алло! Як зі слухавки почувся життєрадісний жіночий голос: – Вікторе, привіт, це я! Впізнав мене? Чому мій номер заблокував?! Віктор аж оторопів від несподіванки. – Ми ж із тобою друзями розійшлися, – продовжувала колишня. – Я раніше намагалася додзвонитися до тебе, але не могла. Шукала тебе в офісі твоєї фірми, сказ...

– Мамо… – шепотіла вона. – Що ж я наробила… – Мамо, ти тільки не переймайся відразу, гаразд? Я довго думала, чи говорити тобі, чи ні. Все-таки це їхня родина, їхня справа… – Але я просто не можу більше на це дивитись. Совість загризла. Ганна Павлівна, що сиділа навпроти дочки, напружилася. – Олено, не тягни кота за хвіст! Що сталося? Знову Інна щось купила дороге? Чи знову твоєму братові нахамила при людях? – Якби, мамо… – Олена зітхнула. – Учора ввечері, коли вона нібито була на своїх курсах англійської, я її бачила. За рогом, біля старих гаражів. Вона із чорного позашляховика виходила. І мужик там був, мамо! Років під сорок, поважний такий. Він її за талію обійняв, а вона сміялася, просто світилася вся. А потім він їй пакет передав, величезний такий із дорогого бутіка. – Ти впевнена? – голос матері здригнувся. – Може, знайомий? Колега? – Мамо, ну який колега о дев’ятій вечора біля гаражів її обійматиме?! Вона Олега ні в що не ставить. Він на двох роботах оре, щоб їй на ...

— «Вона не випливе…» — спокійно сказав чоловік. — «Течія тут шалена.» — «А якщо випливе?» — тихо запитала Марина. – Не випливе. І потім, всі бачили, як вона хильнула лишку на поминках. Впала в річку, та й потонула. Ніна застигла в очереті, не сміючи дихати. За десять метрів від неї на обриві стояли двоє, її чоловік Геннадій та найкраща подруга Марина. Вони обговорювали її передбачуване перенесення в інший світ так буденно і цинічно, що на мить Ніні здалося, що вона просто бачить кошмар. Однак ні, – мокрий одяг, біль у легенях і тремтіння у всіх чотирьох кінцівках говорили про те, що все відбувається наяву. Вона поховала матір. Віри Іллівни не стало раптово, лягла спати й не прокинулася. Лікарі сказали щось про судини, про вік, про те, що вона не мучилася. Ніна кивала, а сама думала, що мама мучилася все життя. Вона була тихою, зляканою жінкою, котра постійно боялася. Спочатку батька, потім самотності, потім того, що довго не говорила вголос. Незадовго до відходу мати за...

— «Бабусі, дідусі, родичів повно, а ви мені гроші платите?» — здивувалася сусідка тітка Катя, коли Павло простягнув їй гроші. — «Безкоштовних няньок у вас же ціла родина…» Павло лише гірко усміхнувся. — «Тітко Катю… вони й за гроші не хочуть.» Ганна у сім’ї була старшою. У вісімнадцять років вона вискочила заміж, начебто стрибнула в останній вагон. Насправді вона просто тікала з родини. П’ять дітей окрім Ганни, за якими треба наглядати, годувати, навчати, одягати, перевіряти уроки… На її подальше навчання у батьків грошей не було і вона одразу після школи пішла працювати. Мила посуд у єдиному кафе селища. Кафе це звичайно голосно сказано, але саме так його називали. Усі весілля, поминки, ювілеї та інші урочистості проходили там. Роботи було не дуже багато, зате ситно. Мати Ганни передбачила все. Вона припускала, що Ганна приноситиме їжу для всієї родини, але цього не сталося. Іноді були відходи для худоби і це все. Ще в школі Ганна знала, що подобається Павлу, який на чотири роки с...