Історії Серця

  "Кревний син двічі мало не загубив матір, а чужий хлопець став їй рідним – бо серце вибирає не за прізвищем Будинок Світлани Василівни стояв край села, де дорога повертала до лісу. Невеликий, але міцний. Коли чоловіка не стало, Світлана думала, що життя скінчилося. Сергійко тоді тільки в перший клас пішов, худенький, білявий, з батьковими очима. Ночами плакав, питав, коли тато повернеться з відрядження. А вона не знала що відповідати. Працювала скрізь, де платили. У школі підлогу мила, у крамниці товар розвантажувала, город тримала великий. Руки у неї були червоні, у мозолях, але міцні. Сергій ріс тихим хлопчиком, вчився середньо, але не хуліганив. Після школи вирішив рік попрацювати слюсарем на станції, а потім в армію йти. – Мамо, я не злякаюся, – казав він, коли повістку приніс. – Тато ж служив. Світлана гладила його світле волосся і думала, що він ще такий хлопчик. На вокзалі він обіймав її довго, і вона відчувала, як тремтять його плечі. – Ти бережи себе, – ше...

  — Ну ви й ділові, синку. Тобто в своє свято я повинна сидіти з онуком, тому що у вас плани на вечір? Ні, діти, звичайно, теж квіти життя, але ти міг би привезти матері хоча б шоколадку на Восьме березня! — з образою в голосі заявила Валентина. — Мамо, ну це ж не день народження, — недбало відмахнувся Кирило. — Ти вже доросла, а Оля… Тут Валентина нахмурилася. Серце обпекло злістю. — Ага. Оля молода, а я, виходить, стара карга, якій вже нічого не треба. Не жінка, загалом. Ну, спасибі, синку, я все зрозуміла, — Валентина сердито примружилася, дивлячись синові в очі. Той знітився і відвів погляд. — Мамо! Ну ти все перекручуєш. Я так не говорив. — Так? Тоді чому ти привіз мені онука без попередження? Щоб ти знав, ми з твоїм батьком ввечері теж збираємося святкувати. На набережну підемо. Тому ні, на нас не розраховуй, досить. Кирило здивовано підняв брови. Здається, він не повірив. — Мамо, ну чого ти відразу так? Нам же іноді теж треба вибиратися удвох… — м’яко почав...

  — Квартира все одно буде моя, тож заберіть бабусю зараз, — сказала Аліна, ставлячи кухоль на стіл. Ірина Вікторівна розгублено подивилася на дочку. — Ти це серйозно зараз? — А що такого? — Аліна знизала плечима. — Я при надії, нам з Денисом потрібно десь жити. Іпотеку ми не потягнемо, а знімати — це гроші на вітер. У бабусі однокімнатна квартира, яка мені все одно дістанеться у спадок. Навіщо чекати? Ви її до себе заберете, а ми заїдемо в її квартиру. Олексій Сергійович хмикнув. — Знаєш, донечко, тобі б ґудзик на лоб пришити, щоб об губу не спіткнулася, — сказав він з гіркою іронією. — Ти про що взагалі говориш? Твоя бабуся жива-здорова, активна, ще працює. З якого дива ми повинні її кудись «забирати»? — Ну тату! — Аліна закотила очі. — У нас скоро дитина буде! Ви що, не розумієте? Ірина Вікторівна зітхнула. Двадцять три роки тому, коли вона тримала новонароджену Аліну на руках, чи могла вона уявити, що мила дівчинка з ямочками на щоках виросте такою егоїсткою?…...

  — Не вірю! — з такими словами Анна вийшла на вулицю з банку. Вона дійшла до невеликого скверу, сіла на лавку і схопилася за голову. Ситуація, в яку вона потрапила, повністю змінила все її життя. Ну добре, не повністю, звичайно, але істотно. Справа в тому, що нещодавно у неї не стало бабусі, і вона була єдиною спадкоємицею. Саме так, їй дісталася квартира в непоганому районі, дача і рахунок у банку. Взагалі, Анна думала, що на рахунку будуть невеликі заощадження, але там виявилася така сума, яка змусила її серце мало не вистрибнути з грудей. Хіба це жарт — одномоментно отримати 12 мільйонів? Це більше, ніж вона могла собі уявити. «Цікаво, звідки у бабусі такі гроші?» — подумала Анна. Скільки вона не роздумувала над цим, жінка не могла придумати жодного правдоподібного пояснення. Анна прибрала руки від голови. Вона посміхалася, дивлячись на перехожих, які йшли повз неї. Їй здавалося, що світ раптом став добрішим, а трава зеленішою. Хотілося бігти додому, обійняти Макс...

Так втомився, що майже не відчував радості від того, що витягнув молодого чоловіка з того світу — двічі зупинялося серце. Хотілося лягти прямо тут, в коридорі, на потертий лінолеум. Притиснувся спиною до прохолодної стіни, прикрив очі. Здавалося, не зрушить з місця. Але через кілька хвилин змусив себе відірватися від опори і дійти до ординаторської. Через пару годин він вийшов з воріт лікарняного містечка. Після двох чашок міцної кави втома відпустила. Прямо від воріт йшла невелика алея, яка впиралася в проїжджу частину дороги. Промені сонця пробивалися крізь листя дерев, рухомим тремтячим візерунком лягали на асфальт. Він не пам’ятав, щоб коли-небудь ходив по алеї, завжди приїжджав до лікарні на машині. А зараз раптом захотілося пройти по цьому візерунку зі світлих тремтячих плям, мружачись від сонця. Все одно вдома ніхто не чекає… Чоловік повільно брів, радіючи сонцю, відшумілим тополиним хуртовинам. Літо перевалило екватор і попереду чекає відпустка. Сьогодні він п...

  – Діма, як же я дітям скажу? Що вони про мене подумають? – запитувала приваблива жінка середнього віку свого супутника. – А що тут думати? – спокійно відповідав чоловік, – Вони вже не маленькі! Зрозуміють все. – Ні, я переживаю. Може, даремно ми на це зважилися? – Не говори дурниць, Марино! – обурився Дмитро, – Нове життя – це завжди прекрасно! У наших дітей з’явиться братик або сестричка! І взагалі, це така рідкість! Ти що, одна така? – Та я ж не дівчинка! Сорок вісім відзначила! Як я буду людям в очі дивитися? – продовжувала сумніватися Марина. – Марино, заспокойся, будь ласка. Твій стан тільки підтверджує, що ми як і раніше любимо один одного. Двадцять п’ять роки ми з тобою разом, двох дітей майже на ноги поставили. І цю дитину потягнемо! Марина доторкнулася до свого живота і прислухалася до себе. Тільки сьогодні вона дізналася про те, що чекає на дитину. Адже жінка пішла в консультацію зовсім не за цим. Останнім часом вона почувалася недобре. Підкочувала нудота, г...