Історії Серця

– Ти думала, я закохався в тебе, в жінку п’ятдесяти п’яти років? У твою розумну голову? Я просто хочу нормально жити. І хочу, щоб мій син жив нормально, а не поневірявся по кутках Алла прожила п’ятдесят п’ять років і вважала, що знає про життя все. Лікар із тридцятирічним стажем, вона бачила людей наскрізь. Або так думала. Мами не стало у лютому. Квартира спорожніла. Трикімнатна, світла, у спальному районі, де Алла народилася та виросла. Тепер вона була зовсім одна. Подруги радили завести кішку. Сусідка пропонувала записатися на танці. А Алла раптом подумала: а чому б не спробувати знайти чоловіка? Зареєструвалася на сайті знайомств зі страхом. Фотографію вибирала годину, профіль переписувала тричі. Писали різні чоловіки. Хтось одразу просив номер телефону, хтось надсилав дивні компліменти. А потім написав Микола. Він був ввічливим та цікавим. Запитував про роботу, цікавився книгами. Розповідав, що розлучений, живе в орендованій однокімнатній квартирі на околиці, працює інженер...

"– Поки я жива, ти нічого не отримаєш! Ні квартири, ні ключів, ні грошей з оренди. Зрозумів? – Заявила мати сину – Мамо, ну подумай сама! – Олег ходив по кухні туди-сюди, розмахуючи руками. – Квартира простоює! Здавай її, хоч якісь гроші будуть! – Не буду я нічого здавати, – спокійно відрізала мати, помішуючи суп. – Це моя квартира, я в ній житиму. – То ти ж тут живеш! – Олег тицьнув пальцем у підлогу. – У Марини! Навіщо тобі дві квартири? – Згодиться, – коротко відповіла Раїса Петрівна. – Мамо, ти що, не розумієш? – Олег зупинився біля плити. – Здаси за дванадцять тисяч на місяць, це ж сто сорок тисяч на рік! Гроші пристойні! – Мені твої гроші не потрібні, – Раїса Петрівна вимкнула конфорку. – Пенсії мені вистачає. – Але ж ти могла б собі щось дозволити! – Наполягав Олег. – Поїхати на море, купити щось! – Олеже, відчепися, – мати повернулася до сина. – Сказала ні, значить, ні. – А як я сам знайду квартирантів? – Олег не здавався. – Договорюсь про все, ти тільки кл...

  "— Я ж не просила кликати всіх цих людей! — зірвалась Віра. — Хотіла лише один вечір, коли б він дивився на мене, а не на свою матір! — Сергію, пообіцяй, що хоч сьогодні нікого не покличеш, — Віра заправила неслухняне пасмо за вухо, тривожно вдивляючись у лице чоловіка через екран телефону. — П’ятнадцять років — це не жарт. Хочу тільки нас двох. — Авжеж, сонечко! — Сергій усміхнувся з екрана тією ж фальшивою посмішкою, як напис «справжній шоколад» на дешевій цукерці. — Буду на четверту, жодних сюрпризів. Віра поклала телефон. І навіть не почервонів, коли брехав! Раніше вона думала, що він це робить, аби її не засмучувати. Тепер знала — просто звик. Як звик не опускати сидіння у ванній або кидати шкарпетки біля кошика. Шафа скрипнула, коли вона дістала вечірню сукню. Вона коштувала їй третину премії, яку отримала за проєкт. Три роки роботи, три роки нервів. Можливо, нерозумно витрачатися на плаття. Але сьогодні їхня річниця, і Віра хотіла виглядати особливо. П’ятнадцять р...

 "– Щелепу свою не забудь! В санаторій він поїде, герой! – Ревнувала дружина Васю Тиждень кухня гуділа. Василеві Дудкіну дали путівку в санаторій, і не кудись, а на море. – Васю, як же ти один без мене?.. – заголосила худа дружина Світлана, обірвавши на півслові почате бурчання. – Світлано, це чому я один? – здивовано глянувши на дружину, заперечив Василь. – Там же ж й інші відпочивальники будуть. – Баби там будуть, а не відпочивальники, – шморгнувши носом, беззлобно прошипіла жінка. Але, потроху втихомирившись, продовжила гарячково набивати валізу чоловіка, як їй здавалося, необхідними речами. – Не забудь про свою щелепу, – простягаючи зубний протез, уже миролюбніше порадила вона. – Та не буду я його брати, ні до чого він мені, – і, посміхнувшись пустотливою усмішкою, додав: — Менше чіплятимуться. – Любиш мене, чи що? – схвально посміхнувшись, з надією у голосі спитала дружина. – А кого ж мені ще любити? Окрім тебе в мене нікого і нема. – А жувати чим будеш? – зап...

"— Цю рибу я хотіла подати на стіл, до нас завтра друзі прийдуть, — відповіла Віра. — Ну це ж для дітей, тобі шкода, чи що? Терпець Віри добігав кінця — візити родичів продовжували випробовувати її нервову систему, яка от-от готова була здатись під їхнім натиском. «Пора з цим закінчувати», — твердо вирішила вона. На вулиці стояв теплий сонячний день, і Віра з натхненням мила вікна, передчуваючи чистоту у квартирі. «Це ще хто?» — здригнулась вона від наполегливого дзвінка у двері. — Вадиме, відчини, будь ласка! — гукнула вона чоловікові, щоб не довелось злазити з драбини. — Вже йду! — озвався Вадим із коридору. — Привіт, ми тут повз проходили, вирішили зайти, — почула Віра голос зовиці й закотила очі. «Я ж думала, хоч сьогодні мене це мине», — з прикрістю подумала вона й почала спускатися вниз. — Вірочко, привіт, а чого ти така розтріпана? — поцікавилася Люба — старша сестра Вадима. — Вікна мила, — відповіла Віра, зупинившись перед родиною зовиці, яка вже влаштувалася ...

"– Ти ж писала, що випишуть у понеділок…- Перелякано мимрив чоловік – Ти ж писала, що випишуть у понеділок… Марина повільно обернулася до чоловіка. За його спиною у дверях ванної стояла молода брюнетка в її халаті, з мокрим волоссям і розгубленим обличчям. Жінка швидко ковзнула у спальню. – Одягайся, – холодно сказала Марина Володимиру, який стояв перед нею з рушником на стегнах. Чотири дні тому її відвезли на швидкій із гострим апендицитом. Володя не відповідав на дзвінки – телефон було вимкнено, як завжди під час роботи. Вона залишила повідомлення, сподіваючись, що чоловік забере чотирирічного Артема з садка. Після оперативного втручання зателефонувала знову. – Чому не попередила? – обурився він тоді. – Добре, що мати погодилася допомогти. Марина подумала про свою маму, але Володя мав на увазі свою. Тамара Григорівна не працювала, тому могла доглядати онука. Марина заспокоїлася. А сьогодні вранці сусідка по палаті запропонувала попросити лікаря про дострокову випис...

  "— А як же сім’я? Сашо, ти чуєш, що твоя дружина говорить? — Я сказала — ні, — повторила Катя, відчайдушно намагаючись втримати себе в руках. — Це моя квартира. І я не збираюся… — Твоя? — перебила її свекруха. — А як же сім’я? Сашо, ти чуєш, що твоя дружина говорить? *** Катя повільно, майже неохоче, відчинила двері своєї квартири. На годиннику майже дев’ята вечора. Затрималась на роботі, так і не завершивши важливий проєкт, що поглинув увесь її день. Кухня, як завжди, наповнювалася шумом — гучний голос свекрухи лунав на пів квартири. — Знову пізно! — вигукнула Людмила, коли двері відчинились. — Саша голодний сидить! Катя глибоко зітхнула, знімаючи пальто. Вона все більше не розуміла, що відбувається. Півтора місяця тому, коли Саша попросив прийняти батьків на час ремонту, це здавалося дрібницею — два-три тижні максимум. Час минув, а вони так і не поїхали. Здається, ще місяць чи два — і ця історія перетвориться на затяжний кошмар. — Добрий вечір усім, — промовила Кат...