Історії Серця

  "– Господи, що з тебе полізло… Ми тебе так не виховували! Яка ти… невдячна! Черства! До речі, інші діти батькам машини купують! – Саме так і виховували, – Оксана відступила до дверей. – Щоб я виконувала все, що ви скажете. Щоб не сперечалася, не суперечила. Щоб кивала та платила! – Оксано, мені цього місяця потрібно на п’ять тисяч більше, – мати стояла в передпокої, навіть не роззувшись. – Лікар нові вітаміни призначив. Імпортні. Тих десяти, що ти зазвичай переказуєш, не вистачить. Оксана кивнула головою. Мовчки дістала гаманець, відрахувала п’ять папірців по тисячі. Пальці злегка забарилися на останньому – у гаманці залишалося рівно стільки ж. П’ятнадцять тисяч. А ще комуналка, а ще… Вона відігнала цю думку, як настирливу муху. – Ось, мамо. Гроші перекочували в материнські руки з якоюсь повсякденною легкістю. Наче так і має бути. Наче це не половина Оксаниної зарплати, а дріб’язок на проїзд. – Розумниця моя, – мати акуратно склала купюри та прибрала в бокову кишеню сум...

– Твою Віку я більше в себе бачити не бажаю, – ні вдома, ні на дачі! Щоб навіть носа не показувала, а як приїде з тобою, на поріг не пущу! – Обурено заявила мати – Віка, мама давно на дачу кликала, може, поїдемо в неділю? – Запитав у дружини Анатолій. – Давай. Провітримося, на річку сходимо, хоча б на день «змінимо картинку», – відповіла вона. Планували виїхати о восьмій, але зібралися лише о десятій ранку. Поки дісталися – вже о пів на дванадцяту. – Ну, ви й спите, – сказав батько Анатолія, відчиняючи їм ворота. – Ми думали, що ви вже не приїдете. – Тату, та вихідний же. Чого смикатися? Завтра знову у задушливий офіс. Так хоча б у неділю трохи розслабитись і нікуди не поспішати. – Гаразд, іди привітайся з матір’ю, а потім мені в майстерні трохи допоможеш. Валентина Іванівна – мати Анатолія – на цей час була на кухні, вона готувала обід. – Вам чимось допомогти? – Запитала Вікторія. – Зроби салат – овочі в мисці, все вже вимито, – відповіла свекруха. Віка слухняно взял...

– Якщо ви не розлучені, то забирай свою дружину! За мною догляд не потрібен, а я їй прислужувати я не збираюся. Здогадалася я, що ви задумали Не стало Мирона Андрійовича. Поховали чоловіка на сільському цвинтарі, поблизу сусіднього села, в якому він народився й виріс. Цвинтар був один на два села. Хоч і знали рідні, що його не стане, але змиритися з цим було важко. Його дружина Марія, багато сліз пролила доки він був слабий. А коли зліг уже остаточно, приїхав його молодший син Василько. Той намагався перед цим із сестрами домовитися, щоб по черзі бути біля батька, але ті знайшли різні причини й відмовили. Відпустка скінчилася, працювати треба, а матір з батьком одну не залишиш… Знову дзвонив Василь до сестер, і знову відмова. Тільки одна Ніна погодилася на вихідні приїжджати. Добре хоч син Василя на роботі зумів відпустку раніше взяти. А через місяць дружина Василя його змінила. Чоловіку пішли назустріч і дозволили працювати з дому. Добре, що у селі інтернет був хорош...

Павло та Ганна дивилися черговий серіал перед сном. Восьма година, наче рано для сну, але… пізно для гостей, тим більше непроханих. У двері подзвонили, потім постукали. – Може сусіди, відчиниш? – А може, діти на чай? – Ні, я щойно листувалася з Микитою. Вони дивляться фільм. Та й добиратися до нас майже годину. – Так, я забув, що вони переїхали. У двері стукали все наполегливіше. Ганна пішла відчиняти, раптом у когось із сусідів проблеми. На порозі стояли нові родичі Тамара та Микола. Син Микита пів року тому одружився, то це були батьки його дружини, тобто – свати. Жили вони усі в одному місті, але після весілля дітей практично не спілкувалися. Та й на весіллі особливо не розмовляли. Батько нареченої тоді добряче перебрав, не відставала від нього і дружина. І ось візит проти ночі. – Ну, привіт, родичі! А ми до вас із розмовою. – Проходьте. Звичайно, можна було б і попередити, – Анна демонстративно подивилася на годинник, потім на пляшку біленької в руках гостей. – ...

– Ти моя найулюбленіша і найближча людина у світі, – голос дідуся звучав тихо. Ганна засміялася, поправляючи плед на його колінах. – Дідусю, ну а як же бабуся? А тато, син твій, між іншим, де у цьому рейтингу? Микола Петрович усміхнувся, і зморшки розбіглися від очей до скронь, перетворюючи його обличчя на карту прожитих років. Він накрив її долоню своєю, сухою та теплою. – Бабуся – це інше. А Сергійко… Сергійко дорослий давно. А ти… … – Ганно Сергіївно! Вона здригнулася. Коридор нотаріальної контори, жорсткий стілець, запах курного паперу та кава з автомата. Секретар дивилася вичікувально, притримуючи двері кабінету. Ганна підвелася, обсмикнула пальто. Три тижні минуло. Три тижні без ранкових дзвінків, без «Ганнусю, а ти сьогодні заїдеш?», без його посмішки… У кабінеті вже сидів батько – напружений, у темному светрі, який він одягав лише на похорон та до лікарів. Поруч мама гортала щось у телефоні, нервово постукуючи нігтем по екрану. І ще хтось. Жінка сорока років у...

"– Оксано, ти хочеш відправити свою матір у будинок для людей похилого віку? – У нас немає виходу. Говорять, там непогано. – Але, як ти сказала, він платний, – чоловік скептично посміхнувся. – І скільки? – Миколо, сідай! Треба терміново поговорити! – жінка сіла за стіл, на її обличчі було видно рішучість. Чоловік сів поруч. Оксана витерла хусткою очі: – Я не знаю, що робити з мамою. Вона вже старенька. Цієї зими не зможе сама у своїй хатині, вона вже скоро розвалиться. – І що ти пропонуєш? – Кажу ж – не знаю. – Оксано, ти, як завжди, сподіваєшся на мене, але це твоя мама і вирішуватиме тобі. – Миколо, до себе ми її взяти не можемо. У нас двокімнатна квартира і двоє хлопців, вже великих. Де ми в нас матір розмістимо? – відчувалося, що дочка вже прийняла якесь рішення щодо своєї матері і тепер намагається, простіше донести це рішення до чоловіка. – У нас у місті є платний будинок для людей похилого віку. – Оксано, ти хочеш відправити свою матір у будинок для людей по...

Настя не була жадібною! Вона була просто вірною, доброю, слухняною дружиною своєму чоловікові. А той рахував кожну копійку. Які цукерки для колег, що за нісенітниці! Чоловік прямо навчив Настю цієї своєї ощадливісті, і вона погоджувалася з ним в усьому – Та твій Василь просто нудний! – сказала Вероніка своїй подрузі Насті. – Неправда! – обурилася Настя. – Не вигадуй. Хороший у мене Василь. – Ага, тільки дихати вільно ти з ним не можеш. – Обґрунтуй! Подруги зустрілися, щоб приємно поспілкуватися у вихідний. Але розмова поступово не надто приємною. Говорили про чоловіків. Сьогодні настрій у подруг спочатку був хороший, тож чоловіків хвалили. Вероніка почала першою. А Настя підхопила, але трохи перегнула палку, перехвалила Василя. Вероніка добре знала чоловіка подруги, жінки дружили вже 10 років. І звісно, вона бачила, як живеться Насті. Дружити сім’ями, на жаль, не вийшло. Василь був категорично проти посиденьок із друзями. Це дорого, мовляв, і дуже непрактично. Тому ...