"Як продаси ти тітчин будинок, їздитимемо щоліта на курорт, насолоджуватимемося… Море, це тобі не річка якась…

"Як продаси ти тітчин будинок, їздитимемо щоліта на курорт, насолоджуватимемося… Море, це тобі не річка якась…

Автобус повернув із шосе на ґрунтову сільську дорогу. До села залишалося їхати близько трьох кілометрів. В автобусі їхали лише два пасажири: Галина та її подруга Тетяна. Решта вийшли раніше, біля своїх сіл.

– Ну, ось, і наше село скоро, – зітхнула Галина. – Пам’ятається: скільки ж я тут своїх канікул провела… Так, рахуй усі шкільні, а потім і студентські, коли тітка була жива. Добре тут було! Весело!

– То це коли було? Тепер усі відпочивати на море їздять, – сказала Тетяна. – От і ми з тобою, як продаси ти тітчин будинок, їздитимемо щоліта на курорт, насолоджуватимемося… Море, це тобі не річка якась…

– Чому це якась? – образилася Галина. – Наша річка дуже красива і чиста. І риба водиться. І дно – пісочок золотий, неглибокий, зате теплий.

– Та все одно з морем не порівняти, – не поступалася Тетяна. – Море – там курорт, а тут як було село, так і залишилося.

– Якби залишилася, як було, а то всі роз’їхалися… – з жалем промовила Галина. – Старих не стало, от і моя Алла Петрівна теж пішла… А молодим нічого не треба. Ні лісу, ні яблук зі свого саду, ні ягід, ні пташиного співу, ні свіжого повітря.

– Знову ти за своє. Рахуй, будинок продала. І завдаток взяла, тож досить тобі жалкувати за минулим. Його не повернеш. І навіщо тобі цей дім? Ти що, тут жити збираєшся, коли в тебе хороша квартира у місті? – запитала Таня.

– Ну, село тут поки що живе… Багато хто по одному живе, – почала була Галина. – А мені через рік на пенсію…

– Ось саме так: поки що живе. А тобі своє життя не в самітницях треба доживати, а на повну: на відпочинок їздити, може, й чоловіка знайдеш. Поживи собі. Діти виросли, влаштовані вже, – не заспокоювалася Таня.

– Це так, звісно. Доньки одружена. В них все добре. А мені можна й самій пожити. Яке заміжжя у мої роки? – засміялась Галина, ти сама одна скільки років…

– Я старший за тебе на п’ять років, не порівнюй. І до того ж була одружена тричі. Четвертого чоловіка я не винесу. І не про мене. А ти у нас красуня і розумниця, характер поступливий. Тобі ще можна ризикнути, – Таня підморгнула Галині і почала дивитися у віконце.

…Автобус під’їжджав до села. Жінки підхопили свої сумки і вийшли, як водій відчинив двері.

У хаті пахло вогкістю. Але все так само привітно біліли фіранки на віконцях та мереживо на іконах.

– Ох, як же ж тут добре… Треба пічку розігріти, бо спати буде незатишно, – сказала Галина.

– Ага, а я обідом займуся, – кивнула Таня, і почала розвантажувати сумку з продуктами.

– Треба на обід сусідок покликати, готуй на всіх. Іванівну та Степана Петровича, а ще Ніну, – сказала Галина.

– Ось і вмовлять вони тебе тут залишитися. Вічно у вас на цю тему душевні розмови. Може, не варто?

– Ні, обов’язково треба. За відʼїзд. І біленьку ми взяли з цього приводу.

– Ну, якщо за відʼїзд, тоді гаразд, – Таня, підхопивши відро, пішла по воду.

Галина нагріла піч. Спочатку невпевнено, а потім весело затріщали тріски. У хаті одразу стало тепліше від потріскування дров, від скрипу підлоги під ногами, від весняного слабкого та свіжого вітерця, що задував у маленьку кватирку.

Галина висунула шухляду комода. Цей візит до села був останнім. Їй хотілося забрати деякі речі тітки на згадку. Вона вкотре помітила, який порядок був усюди в Алли Петрівни.

Акуратно складені в шухляді комода рушники, постільне і серветки ніби тільки вчора були ретельно випрасовані і складені стосами.

Галя зітхнула і глянула на фотографію тітки, що була на стіні. Та ніби посміхалася. Тані стало ніяково. Вона почувала себе зрадницею, продаючи будинок і їдучи з грошима «на курорти».

Відкривши другу шухляду, Галя побачила одяг. Деякі нічні сорочки та кофтинки були куплені про запас, лежали ще з етикетками.

Галя провела рукою по них і раптом відчула під ним кофтинками щось тверде. На дні шухляди лежала якась дерев’яна скринька. Галя витягла її і відкрила.

У ній лежали, перев’язані атласною стрічкою, листи.

Сівши на диван, Галя розв’язала стрічку і, подивившись на стос листів, аж стрепнулася від побаченого.

То були її листи! Галя згадала, що у дитинстві вона часто писала тітоньці.

Тоді не було мобільних телефонів, по стаціонарних і то важко було додзвонитися, тому всі писали листи, листівки до свят.

Те, що тітка зберігала всю її пошту, стало відкриттям. Галя не втрималася і почала читати.

– Ти що там принишкла? – запитала її Тетяна, – господарюючи біля плити.

– Та тут… Розбираю тітчині речі, так, трохи… – відгукнулася Галя, ледве стримуючи хвилювання. Вона читала свій дитячий лист тітці.

У листі вона скаржилася тітці на нудьгу й тугу за селом.

– Дивись, мій дитячий лист тітоньці, – сказала вона Тані, яка саме підійшла. – Все вона зберегла…

Таня зітхнула, похитала головою і поспішила на кухню. А Галина не могла відірватися від листів. Вона крізь сльози читала і читала свої послання тітоньці, де скаржилася на довгу зиму, на те, що тягнеться нестерпно навчальний рік, і обіцяла з перших днів канікул приїхати до улюбленого села.

У тітки не було дітей, Галя була її улюбленицею. Галя пам’ятала, як тітонька завжди говорила про успадкування будинку, просила Галю підтримувати господарство в порядку.

Зараз ці прохання Алли Петрівни спливли у свідомості чітко, ніби щойно були по-справжньому почуті.

Галина сиділа на дивані, складаючи листи знову в стос, витираючи сльози та зітхаючи. Таня підійшла і сіла поряд.

– Ну, що ти розклеїлася зовсім? Не треба сюди більше приїжджати. Тільки пам’ять ворушиш. Все проходить. І час міняється, і життя наше летить уперед, – Таня гладила подругу по спині.

– Давай, я тобі допоможу з обідом, – сказала Галя, і поклавши в комод листи, почала одягати фартух тітки.

– Так ти хотіла речі подивитися, я й сама впораюся, – відповіла Тетяна.

– Тоді я піду запрошувати сусідів, а потім прийду підлогу помию.

Обійшовши сусідів, Галина повернулася усміхнена та спокійна. В її очах світився радісний вогник.

– Ну ось. Заспокоїлася? Все добре? – запитала Таня, озирнувшись на Галину.

– Так, все добре. Як тут, у селі, може, інакше бути? – засміялася Галина.

Таня з подивом подивилася на подругу.

– О котрій за стіл сядемо? Через годину у мене все готово буде.

– Чудово, ось одразу і сядемо. Пообідаємо, посидимо трохи. А потім за справи, справ безліч, – усміхнулася Галина.

– Яких справ? – спитала Таня і сіла на стілець, кинувши рушник на коліна. – Ти що, залишатися тут все-таки надумала?

Галина не відповіла, а тільки широко посміхнулася і кивнула.

Таня мовчки дивилася як Галина миє підлогу в кімнаті, акуратно відсуваючи стільці, дбайливо ставлячи їх на місце.

Деякий час жінки мовчали.

– А як же ж застава? Гроші ще не встигла витратити? Адже половину суми віддали, – запитала Таня.

– Ні, ані копійки не витратила. Навіщо мені ці гроші! Не такі й великі вони. Я до останнього сумнівалася. Жаль було дуже.

Подруги сіли на диван і обійнялися.

– Ось непередбачувана ти, як вітер, Галю. За що тебе я й люблю, – сказала Таня, витираючи сльозу. – Ну, як село, значить, село. Будемо у річці купатися. Гаразд. Вмовила…

– Ага, я тебе і рибалити навчу. Дід Степан каже, щука ще ловиться.

– Ну, коли дід Степан каже… – Таня засміялася. – Гаразд, пора на стіл накривати. Прийде дід Степан?

– А як же ж. Усі прийдуть. Тож розмова цікава буде, – сказала Галина.

– Про що це? – поцікавилася Таня.

– Тебе вмовлятимемо сюди переїхати. Тут будиночок поряд із Степаном продається, зовсім недорого. Га? – Галя засміялася, а потім додала:

– Я серйозно взагалі-то. Не можна втрачати такий класний будинок. Та ще й сторож під боком.

– Не спокушай… – розвеселилася Таня. – А скільки там рочків дідусю?

У будинку дзвенів сміх, коли гості почали збиратися. Обід із розмовами та піснями плавно перейшов у вечерю. Вже було пізно. сусіди почали розходитися. Усі були раді рішенню Галі не продавати будинок.

Коли подруги стали лягати спати, Галя сказала:

– Ну як тобі наші односельці?

– Ох, чудові люди… – відгукнулася сонна Таня.

– Отож бо… Ні на якому морі так тепло нам не буде. Ні на якому морі… Тільки тут, у рідному селі, – промовила Галина, засинаючи.

Світло місяця сріблило дощату підлогу кімнати.

Розмірено цокав старий годинник на кухні, заведений рукою Галини.

Здавалося, він своїм тихим цоканням, з надією, почав відраховувати новий час для старого сільського будинку, з фотографією тітоньки на стіні…

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.

"