А в очах… цей погляд. Наче докоряв: «Ну і де ти була весь цей час?»

А в очах… цей погляд. Наче докоряв: «Ну і де ти була весь цей час?»

Коли я вийшла на сходовий майданчик викинути сміття, він усе ще сидів біля самих дверей. Мій Арчі. Рудий, з білою «жилеткою» на грудях і тим самим лінивим, майже глузливим поглядом.

Наче не він лише кілька годин тому влетів на кухню і впустив кришку з каструлі. Я кивнула – він навіть вухом не повів.

По дорозі назад килимок був порожній.

Тоді я не запанікувала. Ну може спустився поверхом нижче, ліг біля чужих дверей, як бувало раніше. Я гукнула. Обійшла всі поверхи. Перевірила сходові прольоти. Вийшла надвір. Порожньо.

Арчі ніколи не йшов далеко. Він мав свій точний маршрут: під’їзд, лавочка біля входу, кущ з котячою м’ятою — і додому. Ні машини його не цікавили, ні голуби, ні інші коти. Він був спостерігачем. І тут раптом зник.

Надвечір я обійшла весь двір. Гукала, свистіла, трусила упаковкою з кормом, почуваючи себе безглуздо. Але відгукнутися не було кому. Тільки літні сусідки співчутливо переглядалися:

– Досі не з’явився?

— Вже день як нема.

— Ну, буває, кішки… самі по собі…

Ні. Він не був просто кішкою. Він був домашнім. Своїм. Жодного разу за сім років не пропадав.

Третього дня я почала вішати оголошення. На кожному — фото: Арчі на підвіконні, Арчі згорнувся клубочком, Арчі дивиться в камеру тим невдоволеним поглядом. Дзвонили. Цікавились.

Один чоловік запевняв, що бачив схожого на ринку в іншому районі. Я поїхала. Витратила годину. Виявився пес. Рудий. Але не Арчі.

За тиждень мені розповіли, що у під’їзді почали з’являтися якісь підлітки. Один навіть питав у мешканців, чий це кіт сидить біля п’ятого поверху. Словами: “ручний, спокійний, напевно дорогий …”

— Ти думаєш, забрали?

— Схоже, — відповіла я. І вперше не змогла стримати сліз.

Минув місяць. Потім ще. Я намагалася відволіктися, займалася справами, ходила на роботу, слухала, як за дверима стукають підбори й грюкають двері. Щоразу серце стискалося — раптом він. Але ж ні.

Миску я згодом прибрала. А ось підстилку залишила. Прала, сушила, знову розкладала. Хай буде. А раптом…

Подруга одного разу притягла кошеня. Сіренького, спритного, що весь час їсть.

— Ну, не можеш ти так одна, немов у жалобі, — сказала вона.

Я залишила малюка. Назвала Плюшкою. Він був бешкетним, ласкавим, смішним. Але не Арчі.

Щоразу, коли я його гладила, у грудях відгукувалася порожнеча. Не тому, що кошеня було не те. А тому, що серце все ще пам’ятало колишнє.

Минув майже рік. Зима. Кучугури по коліно, ожеледиця. Я поверталася з роботи, тягла важку сумку, лаялася на слизькі сходи й думала, що знову забула купити чай. І раптом почулося тихе дряпання. Ледве вловиме, майже примарне.

Я завмерла. Підійшла до дверей. Відчинила.

Він.

На килимку сидів Арчі. Виснажений, весь у бруді, вуха підморожені, лапи тремтять. А в очах… цей погляд. Наче докоряв: «Ну і де ти була весь цей час?»

Я не повірила одразу. Присіла. Простягла руку.

— Арчі?

Він не нявкнув. Просто повільно підвівся, підійшов і тицьнувся мені лобом у долоню.

Я заплакала. Там же, у під’їзді, з сумкою та хлібом, у пуховику. Сльози текли самі. А він терся і терся, ніби сам не вірив, що вдома.

Я впустила його. Тепла вода. Ванна. Корм. Він їв, наче ніколи раніше не їв. А потім заліз у крісло і заснув. Відразу. Клубком.

Пізніше ми пішли до ветеринара. Хвіст — обморожений, кінчик ампутували. Пара зубів – зламані. Організм – виснажений. Шрами, синці. Але живий. Живий!

– Його точно хтось тримав, – сказав ветеринар. — Дуже ручний, і надто пошарпаний. Скоріш за все, вкрали. Потім чи викинули, чи втік. Але дорогу додому знайшов.

– Сам повернувся…

– Це рідко, але буває. Вони мають нюх, пам’ять. Ми навіть не здогадуємось, наскільки вони розумні.

З того часу він спить тільки в моєму ліжку. До підстилки не торкається. Надвір не рветься. Плюшку спочатку гнав, але потім змирився. Зараз їдять з однієї миски, вмиваються один одного, як брати.

Іноді я думаю: а що, якби я тоді не відчинила двері? А якби прийшла згодом?

Та він дочекався. Сам. За майже рік. Слабкий, худий, але живий.

Тепер, виходячи на сходи навіть на хвилину, я завжди перевіряю — двері точно зачинені?

Завжди.

Якщо у вас теж був такий випадок, напишіть у коментарях. Ваші історії важливі.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.

"